В небі — Земля!
Шрифт:
— Не каж-жи гоп!.. — важко дихав Михайло йому в вухо і нахиляв його вправо.
Хвилин з п’ять вовтузилися вони по кімнаті.
— Ну годі вже, ведмедю, — не втерпів Михайло. — Бачу, що здоровий, як бик.
— Зажди, ось я тебе на Місяці на який-небудь пік закину! — засміявся Микола, випустивши Михайла із своїх залізних обіймів.
— Казала Настя — як удасться!
Друзі зробили вправи на дихання, посідали.
— Так в чому ж справа, хлопчику? — спитав Мілько.
— Ні в чому.
— Ти все-таки зажурений.
— Тобі здалося.
— Ти засмучений.
— Тобі привиділось.
— Якщо я відчуваю настрій нашого Робота…
— Куди? — здивувався Микола.
— Ну от, я так і знав, що ти забудеш! На прес-конференцію.
Микола швидко переодягнувся, і вони подались до Інституту.
Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі й чубаті голови.
Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.
Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля — Місяць — Земля, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:
— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого міжпланетного польоту завершено. Космічний корабель готовий до старту. Важливими етапами у підготовці до цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без такого штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає у подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…
Микола сидів, поклавши руки на стіл, і задумливо дивився в зал. На нього націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це його не зворушувало. З думки не йшла Ольга. «Усі цікавляться, а вона ні, увесь світ хоче цього польоту, а вона… Ну що ж подієш, не розуміє… Невже я й зараз ні про що інше не можу думати!» І він почав прислухатися, про що говорив перед мікрофоном Плугар.
— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Решту ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Щоб досягти нейтральної лінії між тяжінням Землі і Місяця, нам, власне, треба буде розігнати ракету до швидкості 9 кілометрів на секунду. Це не є важким завданням, тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, при старті із Землі нам легше буде перенести прискорення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планували магнати імперіалізму!
Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи… Це була революція. Та все ж мусило пройти ще десятки тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі,
Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Миколи нецікаво, але треба сидіти, слухати.
— Розкажіть про двигун «Комети».
До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.
— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом дуже високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. Потік атомарного газу і створює реактивну тягу. Виносячи ракету за межі атмосфери, реактор випорожнить половину баків. Їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…
Микола відчув на собі чийсь погляд. Придивився. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Миколу своїми гострими очицями, а коли юнак глянув на нього, осклабився, підійшов до сцени і жестами попросив зійти. На вигляд йому було, може, років шістдесят.
«Що йому потрібно? — думав Микола, підходячи. — Невже хтось із знайомих?»
— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…
Микола хотів відмовитись — адже, крім нот, він нічого не пише! — але не встиг і слова сказати, як той забубонів ще швидше:
— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.
Микола засміявся. Товстун потиснув йому руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Микола зійшов на поміст, як його покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернувся. Цього разу до нього підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.
— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі — дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!
Миколі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, він спитав:
— А як зветься ваша газета?
— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів…
— Добре… Посвідчення не треба.
Микола швидко повернувся на своє місце. Оце так дивина: він став журналістом! І чого це вони лише до нього? Микола, звичайно, не знав, що це Михайлова «робота»… Слухав, як відповідав Мілько. Від природи якийсь небалакучий, він і тепер з трудом видобував із себе слова.
Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія прискорення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватися, чи має експедиція завдання шукати на Місяці уран.
Біля мікрофона знову став Плугар.