Вірнопідданий

Манн Генрих

Не все тут було рівноцінне, не все з однаковим успіхом витримало пробу часу. На ідейній концепції «Богинь», як і на формальній стороні трилогії, виразно позначилися декадентські впливи; романи ці пройняті естетством і індивідуалізмом, хоча й не позбавлені критики брудного світу грошей, що розбещує і губить навіть по-справжньому обдарованих людей. В романі «Гонитва за коханням» дія точиться в середовищі артистичної богеми Мюнхена, міста, в якому Манн жив довгий час. Письменник уже зрікається хвали гордій індивідуальності на зразок Віоланти Ассі, яка протиставляє себе нікчемному оточенню. Він показує, які необгрунтовані претензії егоцентричної особистості поставити себе над суспільством, відкинути будь-яку мораль, стати, говорячи словами Ніцше, «по той бік добра і зла». Але й тут Манн ще не може цілком позбутися певних моментів, характерних для декадентського мистецтва. Змальовуючи розклад буржуазії, автор надає багато місця картинам оргій, еротичним сценам. Деякі сторінки книги неприємно натуралістичні.

Серед перших романів вирізняється «Маленьке місто», і не лише тому, що цей твір постав не з німецьких, а з італійських вражень (багато з Віолантиних пригод діялося також на італійському тлі). Важливою відмінністю

«Маленького міста» було те, що письменник уперше спробував поставити в центрі оповідання не індивіда, а масу, колектив, народ. В цьому творі Манн показує, як у мікрокосмі провінційного містечка в дещо карикатурному вигляді відбиваються політичні і соціальні конфлікти, які хвилюють європейське суспільство. Він створює цілу галерею виразних постатей-типів, розкриває перед читачем глибший сенс зовні буденних справ. Навколо дрібного питання про те, буде чи не буде дозволено мандрівній оперній трупі дати в місті свої вистави, розгортається запекла боротьба між фанатичними клерикалами і не менш фанатичними «прогресистами», причому кожна з партій запобігає перед народом. Письменник переконливо і оригінально виявляє складний діалектичний зв’язок різних явищ, які в сукупності дають те, що ми називаємо життям суспільства. Діалектика характерів, стосунків, конфліктів — сильна сторона цього трагікомічного твору, в якому органічно поєднуються задирлива іронія і пафос великих пристрастей. Томас Манн називав цю братову книгу кращою з усього ним на той час написаного і бачив у ній «духовний поворот до демократії, до спільності, до об’єднання, до любові».

Та більшість дослідників творчості Генріха Манна найцікавішими творами першого періоду його письменництва вважає сатиричні романи «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», в яких з особливою силою виявився своєрідний талант митця, котрий зразу ж, уже в своєму первістку, зарекомендував себе як безжалісний саркастичний критик буржуазного суспільства.

Навіть при першому побіжному знайомстві з романом «Земля обітована» в око впадають риси, які свідчать про його близькість до творів великих французьких письменників — Бальзака і Мопассана. Андреас Цумзе — головний герой роману — сприймається як ще одна модифікація образу буржуазної молодої людини XIX століття, як логічне завершення розвитку типу, що починався постаттю Ежена Растіньяка, щоб за кілька десятиліть деградувати до Жоржа Дюруа. Андреас Цумзе близький родич Дюруа, його, сказати б, німецький кузен. Мопассан назвав «любого друга», точніше людей цього типу, «чоловіком-повією». Це визначення дуже пасує і героєві «Землі обітованої». Кар’єрист і вискочень, як і його старший побратим, він хіба трохи сентиментальніший та недолугіший, трохи необережніший і тому програє свою життєву ставку. Не тільки риси характеру головного героя, але її чимало ситуацій, сюжетних ходів викликають у пам’яті схоже з романів французьких критичних реалістів. Та під пером молодого німецького письменника вони набувають нового, різко сатиричного забарвлення, стають гротесковими. Те, що у героїв Бальзака було трагедією, драмою, пристрастю, у персонажів Манна, які живуть і діють за нових історичних умов, скидається на ниций фарс, розіграний зажерливими, але нездарними акторами. В критиці часто висловлюється думка, що образові Андреаса Цумзе вадить статичність. Він не розвивається в часі. Автор лише грунтовніше, сказати б, у різних ракурсах показує ті ж самі незмінно притаманні йому якості. Але в такому зображенні є своя переконлива логіка. Постаті роману не мають перспективи розвитку, якихось змін на краще, вони безперспективні, як і форми суспільства, в якому живуть і діють. Розклад буржуазного суспільства породжує продукти гниття і не вивільнює нової енергії.

Надзвичайно вразливий на те, що звуть «духом часу», Генріх Манн схопив важливу прикмету світу, який його оточував, — внутрішню порожнечу і закостенілість при зовнішній розкішності й метушні. Зокрема це відбилося і в тому, що постаті роману, рухаючись і діючи, залишаються внутрішньо незмінними, духовно інертними. Це стосується і справжнього героя капіталістичної Німеччини мільйонера Туркгаймера, навколо якого, як укруг ритуального боввана, рухається все виведене в романі. Він центр і магніт «обітованої землі», на блиск його грошей, як комашня на вогонь, летять молоді й старі андреаси цумзе. Він диктує свої умови політикам, урядовцям, пресі, бо він платить і може, практично беручи, купити все і всіх, від актриси до міністра, від журналіста-початківця до маститого метра літератури, від оплесків захоплення до дівочого кохання. Він активний та динамічний у галузі накопичення грошей і зашкарублий, нерухомий у тій делікатній сфері, яка зветься духовністю.

В романі по-бальзаківському людно. Десятки майстерно виписаних постатей, у кожної своя неповторна манера говорити, свої жести, свої примхи і… свої розрахунки щодо того, як краще пристосуватися, влаштуватися, урвати, аби собі, аби більше, смачніше, дорожче! Манн не дає в романі картини життя всієї країни чи всього Берліна, він обмежується досить вузьким соціальним середовищем — буржуазні підприємці, банкіри й промисловці і та частина інтелігенції, що спродалася їм, слугує їхнім діловим інтересам, улещує, тішить і розважає. Це середовище в романі замкнене і нерухоме, хоч велика кількість сцен світського життя і може створити якусь ілюзію енергії. Насправді письменник змальовує існування, в якому можливі лише кількісні, а не якісні зміни. Іронія, що наскрізь просякає роман, є сама по собі запереченням подібного середовища та форм його життя. Автор широко вдається до таких прийомів загострення художнього образу, як гротеск або сатирична гіпербола, проте вони не втрачають у нього цілком реального життєвого змісту. Маннова сатира густо насичена барвами, та вони, зрозуміло, не складають гармонійного колориту, не милують ока. Це кричуща строкатість, що дратує і викликає відчуття чогось неприємного, вульгарного і позбавленого смаку, чим саме і був об’єкт Маннового зображення. Якщо вдатися до прикладу із спорідненої царини — живопису, образи «Землі обітованої» своїми кольорами й різкими лініями близькі до картин відомого німецького маляра-сатирика Отто Дікса, його триптиха «Велике місто» (можливо, що роман надихав художника в цій праці).

«Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» — великий

здобуток Генріха Манна в галузі соціально-психологічної сатири. З надзвичайним блиском виявився його хист до створення монументальних сатиричних образів, які по праву можуть стояти поруч кращих літературних типів, що давно вже стали для мільйонів читачів живим утіленням певних людських рис, чеснот і вад. Вчитель Унрат, німецький унтер Пришибеєв, — мерзенний виплід державної системи, що спирається на насильство. Його ненавидять і бояться не лише учні гімназії, де він викладає. І ті, що давно вже покинули шкільну лаву, зберігають десь на дні душі липучий ляк і почуття безсилості перед владою, які вщепив їм за дитинства вчитель-тиран. Найстрашніше не те, що Унрат — недорікувата, обмежена людина, тупий педант, сповнений недовіри і ненависті — покликаний вчити і виховувати дітей, хоч і це велике лихо. Найгірше те, що цей «педагог і напутник» не якийсь ганебний виняток, а норма кайзерівської школи. З усіма своїми бридотами він чудово вписується в щоденне життя вільгельмівської Німеччини. Він породження цього життя і одночасно його інструмент для формування покірливих і тупих вірнопідданців. Та постать вчителя Унрата має глибший зміст як втілення найреакційніших сторін німецької дійсності кінця минулого століття. «Унратівщина» як суспільне явище була відкрита письменником задовго до того, як духовні годованці похмурого вчителя-тирана — німецькі фашисти — стали запроваджувати в життя його людиноненависницькі принципи. Тим-то і великий Генріх Манн-сатирик, викривач капіталістичного суспільства, що, висміюючи різні негативні явища, характерні для цього суспільства, він спроможний побачити найнебезпечніше, найсуттєвіше і показати його на повний зріст.

У зв’язку з цим слід згадати ще одну важливу тему роману — історію згубної пристрасті Унрата до співачки вар’єте Рози Фрейліх. Спочатку це почуття здається незбагненним, неймовірним, навіть таким, що порушує правду образу бездушного самітника, для якого кохання — це щось гріховне, підозріле, ба навіть крамольне. Та пізніше стає очевидним глибокий авторів задум. Манн показує, як у душі людини, вихованої в державі насильства, придушені людські почуття набувають викривленої, потворної форми. Всі природні прояви людської вдачі, загальмовані, загнані в підсвідомість, вибухають пристрастями, які здаються ірраціональними. Кохання набуває рис еротичної манії або садистської жорстокості. Відчуття своєї приниженості знаходить компенсацію у мстивому знущанні з тих, хто беззахисний або підвладний. Манн дає читачеві можливість зазирнути у «безодні» душі вірнопідданого раба, як до нього це робив Достоєвський, і це допомагає зрозуміти деякі причини пізнішого явища — нелюдської жорстокості німецьких фашистів, яка здавалася багатьом незбагненною, ірраціональною.

Як і в іншому сатиричному романі, у «Вчителі Унраті» нема позитивних героїв. Зображеному злу протистоїть авторів гуманістичний світогляд, який дає йому право і силу судити і засуджувати хибне суспільство, що спирається на владу грошей, примус і облуду; суспільство рабів і тиранів. Ще сильніше, ніж у «Землі обітованій», відчувається в цій сатирі жахлива духовна порожнеча світу власників, його розтлінний вплив на все, що становить для людини зміст і цінність її життя. Наука, мистецтво, віра, кохання, батьківські почуття, людська гідність — все втрачає свою природну вагу і призначення, переводиться і нікчемніє. Щедро використовуючи гротескні образи й ситуації, Генріх Манн показує цілковиту аморальність суспільства, в якому вихователями та моралістами можуть бути унрати, в якому за мистецтво править розпусне фіглярство Рози Фрейліх, речниками християнської віри виступають цинічні й егоїстичні святенники, а кохання стає товаром з ринковою вартістю, не більше.

Ще на початку століття Манн задумує новий твір, головною постаттю якого мав стати буржуа доби Вільгельма II. Не великий фінансовий магнат, як Туркгаймер, не «столична штучка», а типовіший на той час середній капіталістичний діяч провінційного масштабу, який ще має стати «фігурою». В січні 1907 року він пише оповідання «Гретхен», котре можна розглядати як підготовчу роботу до роману «Вірнопідданий», своєрідний начерк характеру і середовища, що стануть у центрі уваги письменника в наступні роки. Манн довго не друкував цього оповідання, мабуть маючи намір зробити його одним з епізодів майбутнього роману. На схилі віку він згадував в автобіографічній книзі «Огляд століття», що безпосередньо наштовхнуло його на задум «Вірнопідданого». Одного разу він спостерігав, як буржуазна публіка палко й улесливо вітала кайзера Вільгельма II на Унтер ден Лінден. Водночас хазяїн кав’ярні, де сидів письменник, брутально вигнав із зали якогось чоловіка лише за те, що той був робітником і йому не місце було серед «чистого та добромисного» товариства. Цей разючий соціальний контраст, як блискавка, осяяв саму сутність Німецької держави, але, як писав Манн по сорока роках, «мені було потрібно шість років все сильніших переживань, поки я був підготовлений до того, щоб написати «Вірнопідданого» — роман про буржуазію доби Вільгельма II». Розглядаючи творчість письменника в цілому, можна сказати, що більшість написаного ним за перше десятиліття творчості, передусім «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», були ніби ідейно-художньою підготовкою до написання цього сатиричного шедевру.

Є підстави гадати, що перший варіант роману був написаний ще 1910 року, але авторові знадобилося ще понад три роки, щоби вважати книгу завершеною. Жодний з попередніх творів не вимагав від нього таких великих зусиль, не забирав стільки часу.

Уривки з роману, присвячені дитячим літам героя та його перебуванню в Берлінському університеті, з’явилися в сатиричному журналі «Сімпліціссімус» в 1911–1912 рр. Та повністю твір зміг бути надрукований німецькою мовою лише по листопадовій революції 1918 року та поваленню монархії. Тільки ці історичні події зняли заборону публікації «Вірнопідданого». Цікаво відзначити, що вперше роман було видано 1915 року в Росії, причому перекладено його було просто з рукопису. «Я виступив з романом «Вірнопідданий» раніше, ніж це було можливе… Лише в кінці 1918 р. його могли читати і справді читали: позірно він мав великий успіх серед усіх німців, котрі після програної війни спершу вкинулися в роздуми про своє становище. Та скоро вони покінчили з цим і поводилися далі так, наче нічого не сталося». (Якими актуальними здаються слова великого письменника, коли думаєш про сучасну ситуацію у Західній Німеччині!)