Війна світів
Шрифт:
Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик. Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.
За поворотом на Мейбері поїзд — хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон — пролетів на південь: клат-клат, так-так, — і зник. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої “Східної тераси”. Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим — те, на пустирі! Якесь божевілля, химера! “Ні, -
Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що ген там, за якихось дві милі звідси! Як і завжди, мирно працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.
— Що нового на вигоні? — запитав я. Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.
— Га? — озвався чоловік. — Чи не чули, що там на вигоні?
— А хіба ж ви там не були? — запитав чоловік.
— Справді, люди ніби зовсім показилися на тому вигоні! — мовила жінка з-за воріт. — І що вони тільки там побачили?
— Невже ви нічого не чули про людей з Марса? — запитав я. — Про істот з Марса?
— Наслухались донесхочу, — відповіла жінка. — Красненько дякуємо. — І всі троє засміялися.
Я зрозумів, що це з мене, і спалахнув гнівом. Спробував розповісти їм про все, що я бачив, та нічого в мене не виходило. Вони тільки сміялися з моєї плутаної мови.
— Постривайте, ви ще почуєте про це! — гукнув я і пішов додому.
Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрівши мене на порозі, аж злякалась. Я зайшов до їдальні, сів, підкріпився вином і, зібравшись з силами, почав оповідати все, що бачив. Подали на стіл давно вже холодний обід, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсіян.
— Одне добре, — сказав я, аби лише заспокоїти налякану дружину. — Вони найменш рухливі істоти з усіх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямі й нищити звідти людей, які підійдуть близько до них, та вони не зможуть вилізти… Але що то за страховиська!
— Досить, любий, — мовила дружина, нахмуривши брови й кладучи свою руку на мою.
— Бідолашний Оджилві, - сказав я. — Тільки подумати, що він тепер лежить там мертвий!
Принаймні дружина мені повірила. Я помітив, що вона поблідла, й перестав говорити про марсіян.
— Вони можуть прийти й сюди, — знову й знову казала вона.
Я наполіг, щоб вона випила вина, і намагався заспокоїти її.
— Та вони ледве рухаються, — сказав я.
Я почав заспокоювати її й себе самого, повторюючи все, що казав мені Оджилві про неможливість пристосування марсіян до земних умов. Особливо підкреслював я труднощі, яких зазнають прибульці через велику різницю тяжіння. На земній поверхні сила тяжіння втричі більша, ніж на поверхні Марса, тому марсіянин повинен важити на Землі втричі більше, ніж на Марсі, тоді як сила його м’язів залишиться незмінною. Тіло його буде ніби оловом налите. Така була загальна думка. І “Таймс”, і “Дейлі телеграф” писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачі, так само як і я, не взяли до уваги дві можливі обставини.
Як відомо, земна атмосфера має набагато більше кисню й набагато менше аргону, ніж марсіянська. Стимуляційна дія великої кількості кисню на марсіян, безперечно, стала значною противагою збільшеній вазі їхнього тіла. Крім того, ми не врахували, що марсіяни за допомогою своєї високо-розвиненої техніки можуть обійтися й без м’язової сили.
Але тоді я не задумувався над цим, і мої докази проти можливостей нападника здавалися непохитними. Під впливом вина та їжі, почуваючи себе цілком упевнено за власним столом і силкуючись заспокоїти дружину, я й сам потроху осмілів і відчув себе в безпеці.
— Вони вчинили дурість, — сказав я, постукуючи нігтем по чарці. — Вони небезпечні, бо зовсім збожеволіли зі страху. Мабуть, вони й гадки не мали зустріти тут живих істот, тим паче розумних істот… А коли вже на те пішло, то один снаряд по ямі, - додав я, — та й усе.
Велике збудження після всього пережитого, мабуть, загострило моє сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обід. Любе занепокоєне обличчя дружини, що поглядає на мене з-за рожевого абажура, біла скатертина, срібло та кришталь, — у ті дні навіть письменники-філософи могли дозволити собі маленьку розкіш — темно-пурпурове вино в склянці, - все залишилось у мене в пам’яті. Я сидів за столом, курив цигарку, щоб заспокоїти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув Оджилві, й засуджував безглузду поведінку марсіян.
Я був достоту схожий на отого поважного птаха додо із острова Св. Маврикія, що чудово почуває себе у власному гнізді й легковажно ставиться до прибуття безжалісних зголоднілих матросів.
— Вранці, люба моя, від них залишиться тільки мокре місце!
Не мав я тоді й гадки, що це останній мій обід у культурній обстановці і що далі настануть жахливі дні.
VIII. Увечері перед суботою
З усього дивного і незвичайного, що сталося ввечері перед суботою, найнезвичайнішою видалась мені цілковита неузгодженість наших суспільних звичаїв із початком цілої низки тих подій, що мали їх змінити. Якби того вечора накреслили навкруги вокінзького кар’єру коло радіусом миль на п’ять, то я сумніваюся, чи, крім родичів тих, що лежали мертві на вигоні (Стент, кілька велосипедистів та лондонців), знайшлися за межами цього кола люди, настрої яких порушила б поява космічних прибульців. Багато людей чули про циліндр і знічев’я розмовляли про всі ці події, але новина не викликала такої сенсації, яку міг би викликати, скажімо, ультиматум, поставлений Німеччині.
Отриману тієї ночі телеграму бідолашного Гендерсона про те, що циліндр відкручується, сприйняли в Лондоні як вигадку, і вечірня газета зажадала від нього підтвердження, але, не діставши його, — Гендерсон уже був мертвий, — вирішила зовсім не давати спеціального випуску.
Та навіть і всередині згаданого кола більшість населення залишалася байдужою до прибуття марсіян. Я вже писав, як поставилися до цієї новини кілька чоловіків та жінка, з якими випало мені розмовляти. Всі собі тихо-мирно обідали та вечеряли, робітники порались у своїх садочках, вкладали спати дітвору, молодь гуляла вузькими алеями, учні сиділи за книгами.
Може, про ці новини й гомоніли десь на вулиці чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останніх подій викликав метушню, занепокоєння й галас, однак більшість людей жила собі за давнім звичаєм: працювали, їли, пили та спали, так ніби в небі не існувало ніякого Марса. Навіть на Вокінзькій станції, в Горселі та Чобгемі не помітно було ніяких змін.
На Вокінзькій вузловій станції аж до пізньої години поїзди прибували й відходили, або їх переводжено було на запасні колії; пасажири виходили з поїздів або чекали прибуття їх, — все йшло, як завжди. Міський хлопчина, порушуючи монополію місцевого газетяра Сміта, продавав вечірні газети. Стукіт буферів якогось товарного поїзда, сигнальні свистки паровоза лунали впереміш із хлопцевими вигуками: “Люди з Марса!” Близько дев’ятої години на станцію почали прибувати збуджені очевидці, але їхні незвичайні новини справили не більше враження, аніж базікання п’яних. Пасажири, що їхали до Лондона, дивлячись у темряву з вікон вагонів, бачили, як десь у напрямі Горсела підіймалися й поволі зникали іскри, як миготів червоний відблиск, як легка димова завіса ховала зорі, і думали, що то просто загорівся верес. Лише край вигону було помітно якусь метушню. На околиці Вокінга горіло з півдесятка будинків. У трьох навколишніх селах світилися вікна, і люди не спали всю ніч.