В забутій країні
Шрифт:
Більшу частину напису становило “Закляття скарабея”. Ви знаєте тільки небагатьох староєгипетських богів, а єгипетського вчення про перевтілення і зовсім не знаєте, отже, не варто перекладати все “Закляття”, де згадується цілий ряд богів та різні міфологічні легенди. Тому я дам лише вільний, значно скорочений переклад цього уривку.
“ЗАКЛЯТТЯ СКАРАБЕЯ
Серафісову гробницю вічно охоронятимуть невсипущі вартові, які грудьми своїми оборонятимуть тіло князя Фів. А якщо смертні знімуть руку на жерців, що охороняють гробницю, то боги зійдуть на землю з чотирьох
Скарабей проклинає того, хто перший спробує пробратися до гробниці, і попереджає, що сам Анубіс одведе цього зухвалого блюзніра туди, де його спіткають вічні страждання. На того, хто посміє вкрасти жука-скарабея, щоб заволодіти з його допомогою скарбами із Серафісової гробниці, спаде навіки прокляття бога Хепера. Злочинець ніде не врятується від оборонців Серафісового тіла, які переслідуватимуть його по всій землі. На кожному кроці його чекає тільки лихо, і, доки амулет буде в нього, не знайде він спокою. А якщо він насмілиться перейти Країну сонця, де беруть початок червоні води Нілу, то загине серед гарячих і мертвих пісків”.
Я навіть думки не допускав, що в цьому написі є хоч крапля правди, і тепер, коли вже минуло багато часу, я бачу, що міркував слушно, — як виявилось, у “Заклятті” дуже мало правди.
Я не знав, що робити з Серафісовим амулетом. Очевидно, жук-скарабей належав тепер мені: в музеї він опинився цілком випадково, а його справжній власник — старий Рамешвар — відмовився од нього. Напевне, я вже найближчими днями відніс би жука до себе на роботу і передав би у власність музею, якби не сталась от яка подія.
Вранці, коли я снідав, до кімнати ввійшов слуга й сказав, що мене хоче бачити якийсь добродій. Я подумав сердито, що зараз зовсім не час для візитів, але все-таки пройшов у свій кабінет. Слуга привів туди раннього відвідувача. Це був високий чоловік, дуже примітний на вигляд. Його лисину оточував вінчик чорного волосся; він не мав ні вусів, ні бороди, але шкіра на щоках та підборідді була в нього така темна, неначе він не голився кілька днів. Великі чорні блискучі очі свідчили про тверду вдачу цієї людини.
Я поздоровкався з гостем і спитав, хто він і що його привело до мене.
— Дхандас Джаухрі, адвокат, — голосно відповів гість і замовк: очевидно, вважав, що говорити, чого він прийшов, ще рано.
— Пробачте мою нескромність-чи ви не родич пана Шівнатха Джаухрі?
— Звичайно, родич. Шівнатх Джаухрі, вбитий 19… року в місті Данапурі, - мій дядько.
— О! Але, сподіваюсь, ваш візит до мене не зв’язаний з цією трагічною подією?
— Ви помиляєтесь. Якби мого дядька не було вбито, я ніколи не прийшов би до вас.
Сказати правду, мені стало якось моторошно, хоч я постарався нічим не виявити свого хвилювання і бути спокійним і чемним, як і належить господареві перед гостем.
— Ваші слова дуже зацікавили мене. Сідайте, будь ласка, — І я вказав Дхандасові на крісло.
Він зразу ж сів, вийняв з кишені пачку старих записних книжок і поклав їх на стіл.
— Пане професоре, я вважаю вас за найвизначнішого із сучасних єгиптологів, — почав він.
Я скромно вклонився. — Ви, мабуть, не знаєте, що мій дядько Шівнатх дуже цікавився тією галуззю знань, в якій ви відомі як видатний спеціаліст. Торгуючи шовком, він одвідав багато країн. Він так любив подорожі, що не перестав мандрувати і після того,
— До ваших послуг, — сказав я, витримавши його погляд.
— Чи знаєте ви про Серафісового жука-скарабея? — спитав він.
Важко описати, яке враження справило на мене це запитання. Від подиву мені на якийсь час відібрало мову. Чи це не сниться мені? — подумав я. Хоч фіванський князь Серафіс помер кілька тисячоліть тому, мені здалося, що він весь час переслідує мене.
Брехати не хотілось, і, отямившись, я щиро признався:
— Якби ви запитали мене про це кілька днів тому, я відповів би вам “ні”. Але за останній час багато чого змінилось, і тому я можу сказати вам, що не тільки знаю про цього жука-скарабея, а що ви зараз перебуваєте у тій самій кімнаті, де він лежить.
Коли я сказав це, Дхандас пополотнів і схопився з крісла. Весь тремтячи, він кинувся до мене.
— У цій кімнаті? Де ж він? Покажіть мені! Скоріше покажіть мені його! — загорлав він.
Я глянув на нього з подивом і страхом, далі, не поспішаючи, підійшов до письмового стола і вийняв амулет.
Дхандас вихопив у мене з рук жука-скарабея і, не звертаючи уваги на чудове зображення бога Хепера, що пливе човном по священній ріці, втупився очима в ієрогліфічний напис. Я зрозумів, що він нічого не тямить в єгиптології.
— Чи можете ви прочитати, що тут написано? — спитав він.
Мене почали дратувати безцеремонність і різкі манери Дхандаса, і я досить сухо відповів йому, що мені це зовсім не важко.
— Про що ж тут говориться? — мало не закричав він.
— Будьте ласкаві, сядьте в крісло і заспокойтеся, — мовив я.
Йому довелось підкоритися. Але руки не слухались його, пальці тремтіли, а сам він весь час нетерпляче совався в кріслі. Щоб не мучити його довше, я почав дослівно перекладати напис, побіжно розповідаючи про згадуваних там богів. Дхандас слухав мене з величезною увагою, намагаючись не пропустити ні слова, і коли я переклав весь текст, він попросив ще раз показати йому амулет.
— Що написано отут? — вказав він на ієрогліфи, вирізьблені на помістку, де сидів бог Хепер.
– “Мітні-Хапі”. Це те місто, де поховано Серафіса.
— Правильно. А ви знаєте, де це місто? Я похитав головою.
— А я знаю, — впевнено мовив Дхандас.
Я здивувався (та й справді, тут було чого здивуватися!) і додав, що коли так, то, виходить, він знає те, про що не могли довідатися ніякі знавці історії Стародавнього Єгипту, хоч як домагались.
Поклавши руку на пачку записних книжок, що лежали на столі, Дхандас заявив:
— З ними я вже завтра можу вирушити в Мітні-Хапі.
— Невже ви справді хочете туди їхати?
— Так, але з однією умовою.
— З якою саме?
— Якщо ви погодитесь супроводити мене. Я ще раз пильно подивився на цього чоловіка — мені здалося, що він божевільний.
— Та це ж дуже складна річ: я викладач в університеті, і, крім того, у мене відповідальна посада — я охоронець Наландського музею.
Дхандас схопився з крісла, підійшов до мене і поклав свою довгу, тонку руку на плече.