Євангелія від Ісуса Христа

Сонце сяє в одному з верхніх кутів прямокутника, у тому, що ліворуч від того, хто дивиться, і цей цар небесних світил має форму людської голови, з якої струменять промені яскравого світла та вихоплюються звивисті омахи полум’я, утворюючи щось подібне до рози вітрів, що вказує напрямки, в яких сонце має намір мандрувати під склепінням неба, й та голова має обличчя, залите слізьми, що скривилося у гримасі нестерпного болю, і з чийого роззявленого рота вихоплюється крик, який ми не можемо чути, бо те, що ми бачимо перед собою, не наділене справжньою реальністю — це папір і фарби, більше нічого. Унизу під сонцем ми бачимо чоловіка, що прив’язаний до стовбура дерева, він голий, і пов’язка на його стегнах затуляє лише ті частини тіла, які ми називаємо сороміцькими і маємо звичай ховати, його ноги стоять на тому, що залишилося від обрубаної збоку гілки, проте, для більшої певності, щоб вони не зісковзнули з цієї природної опори, вони ще й прибиті цвяхами, які глибоко загнані у стовбур. З виразу обличчя, позначеного виразом шляхетного страждання й піднесеного до неба, можна зробити висновок, що перед нами розбійник розважливий. Кучеряве волосся — ще один знак, який не може нас обманути, адже ми знаємо, що саме такі кучері прикрашають голови янголів та архангелів, а отже, сам вигляд цього розкаяного зловмисника свідчить про те, що він уже перебуває в дорозі до царства небесного. Неможливо визначити, чи це дерево ще справді є деревом, лише тимчасово пристосованим для страти, деревом, яке досі одержує від землі живодайні соки, усмоктуючи їх через коріння, бо весь його окоренок затуляє чоловік із довгою бородою в багатих, просторих і пишних одіннях, що задер голову, але дивиться він не в небо. Ця врочиста поза, це сумне обличчя, безперечно, належать Йосипові Ариматейському, а не Симонові Киринеянину, як можна було б припустити, адже цей останній, після тяжкої праці, до якої його приневолили, примусивши допомагати приреченому нести знаряддя своєї страти, згідно з протоколами тієї екзекуції, повернувся до свого повсякденного життя, більше стурбований наслідками свого запізнення на службу, на яку він не зміг прийти вчасно, аніж смертними муками чоловіка, приреченого на розп’яття. А щодо Йосипа Ариматейського, то це той самий добрий і заможний чоловік, який дозволив поховати тіло головного страченого у своїй власній гробниці, але його великодушна послужливість небагато йому дала, адже його так і не приєднали до святих угодників, бо ми нічого не бачимо в нього на голові, крім тюрбана, в якому він щодня виходив на вулицю, на відміну від жінки на найближчому плані, чиї розпущені коси спадають на спину, а голова охоплена німбом вічної слави, в її випадку дуже схожим

на оторочений вишивкою домашній чепчик. Немає жодного сумніву, що жінку, яка стоїть навколішках, схилена у глибокому поклоні, звуть Марія, адже нам уже відомо, що всіх жінок, які туди прийшли, звали Маріями, й лише одна з них мала дещо інше ім’я, бо її називали також Магдалиною, і кожна спостережлива людина, якщо вона достатньо ознайомлена з елементарними фактами життя, з першого ж погляду зрозуміє, що саме ця жінка є тією, добре всім відомою Марією Магдалиною, бо лише така особа, якою була вона, з її розбещеним минулим, могла наважитися з’явитись на місці тієї трагічної події з великим вирізом на грудях і в ліфі, затягнутому так туго, що високо підняті й майже оголені округлості її спокусливих персів просто не могли не притягувати до себе жадібні погляди всіх чоловіків, яким довелося там бути і які в такий спосіб наражали себе на великий ризик стати жертвами ганебної плотської хоті й навіки занапастити душу. А проте вираз глибокого смутку на її обличчі й сумно нахилена постать не виражають чогось іншого, крім глибокого душевного болю, і хоч її душа й ховається під вельми спокусливим тілом, та позаяк для нас головне — душа, то навіть якби вона була перед нами цілком гола, тобто якби художник захотів зобразити її на цій картині саме так, то ми повинні були б поставитися до неї з якнайглибшою повагою. Марія Магдалина, якщо це справді вона, тримає і, схоже, хоче поцілувати з виразом глибокого співчуття, яке годі описати словами, руку іншої жінки, що лежить, простерта на землі, ніби цілком знесилена або смертельно поранена. Її також звуть Марія, вона друга за порядком своєї появи, але, безперечно, перша за своєю значущістю, адже щось та означає той факт, що її зображено на центральному місці в нижній частині композиції. Ми бачимо лише її заплакане обличчя та знеможено обвислі руки, більше нічого з її тіла не видно, бо воно цілком ховається під численними складками плаща й туніки, підперезаних мотузкою, грубість якої легко вгадується. Вона значно старша за іншу Марію, й це, мабуть, істотна, хоч і не єдина причина того, що навкруг її голови сяє німб набагато складнішої й вигадливішої форми, так принаймні подумав би і сказав кожен, хто, не наділений жодними точними знаннями про титули, ранги та ієрархії, що діють і визнаються в нашому світі, проте, наважився б висловити власну думку. А крім того, якщо ми візьмемо до уваги, якого поширення через найрозмаїтіші засоби великого та малого мистецтва набули картини, схожі на ту, про яку я вам розповідаю, то хіба що прибулець з іншої планети за умови, що на ній не відбувалося десь колись або не відбувається тепер щось подібне до цієї драми, хіба що таке створіння, яке навіть годі собі уявити, не зрозуміє відразу, що зламана тяжким горем жінка — це вдова теслі на ім’я Йосип і мати багатьох синів і дочок, хоч лише один із її синів, за велінням долі або того, хто нею керує, здобув славу, досить скромну в цьому житті, але грандіозну після своєї смерті. Похилившись на лівий бік, Марія, мати Ісуса, саме того зі своїх синів, про якого ми щойно згадали, спирається ліктем на стегно ще однієї жінки, яка теж стоїть навколішках і яку також звати Марією, й саме вона, хоч ми навіть у своїх фантазіях не змогли б побачити виріз на її сукні, і є найімовірніше справжньою Магдалиною. Так само, як і перша з цієї трійці жінок, вона має довгі розпущені коси, які спадають по спині та боках, але вони в неї здаються світлими та русявими, якщо тільки в цьому випадку гравер не внаслідок чистої випадковості, а умисне послабив натиск свого різця з метою позначити світліший колір волосся. Висловлюючи ці міркування, ми аж ніяк не намагаємося стверджувати, що Марія Магдалина й справді була русявою, хоч і висловлюємо свою згоду з досить-таки поширеною думкою, яка вважає, що жінки з волоссям золотавого відтінку, незалежно від того, чи вони наділені ним від природи, чи самі фарбують його в такий колір, є найдосконалішими знаряддями гріха та погибелі. А позаяк усім відомо, що Марія Магдалина була велика грішниця і, поза всяким сумнівом, жінка пропаща, то нам належить вважати її білявою, щоб не спростовувати переконаності, до якої самохіть чи несамохіть схиляється не менш як половина роду людського. Проте ми так наполегливо стверджуємо, що саме ця третя жінка і є справжньою Марією Магдалиною, зовсім не тому, що світліший колір її обличчя та волосся слід вважати переконливішими аргументами, аніж глибокий виріз на сукні та відкриті груди першої з Марій. Існує набагато сильніший доказ, який підтверджує її особу, а саме той, що ця жінка, досить неуважно підтримуючи однією рукою розпростерту на землі матір Ісуса, дивиться на її розп’ятого сина, й у цьому погляді можна прочитати таку справжню, таку палку любов, що, здається, з нею лине до нього все її тіло, все її плотське єство, осяяне таким сліпучим світлом, яке затьмарює навіть той німб, що світиться навколо її голови, утворюючи замкнене коло, що не пропускає в неї зайві думки та емоції. Лише жінка, котра любила Ісуса тією любов’ю, яку ми приписуємо Марії Магдалині, могла так на нього дивитися, й ми вважаємо це остаточним і вирішальним доказом, що то вона і є, а тому можемо не звертати особливої уваги на четверту з Марій, яка стоїть із нею поруч, піднявши руки й усім своїм виглядом демонструючи скорботу, але дивлячись відсутнім поглядом невідомо куди. Їй товаришить у цій частині гравюри юнак, не набагато старший за підлітка, який, манірно зігнувши ліву ногу в коліні, жестом, у якому можна помітити щось неприродне й штучне, показує випрямленою правою рукою на гурт із чотирьох жінок, що розігрують унизу на землі драматичну сцену. Юний персонаж із кучерявим волоссям і тремтячими губами — то Іоанн. Як і Йосип з Ариматеї, він затуляє своїм тілом окоренок другого дерева, на якому вгорі, там, де мають бути пташині гнізда, висить іще один голий чоловік, теж прив’язаний і прицвяхований до стовбура, як і перший, але в цього чоловіка волосся пряме й гладеньке, а голову він опустив і дивиться в землю, якщо досі спроможний дивитися, а його обличчя, худе та змучене, зовсім не схоже на обличчя розбійника, що висить із протилежного боку й навіть у передсмертному заціпенінні, в муках агонії, досі зберіг мужність тримати голову прямо, він дивиться на нас і показує нам обличчя, яке ми легко можемо уявити собі рум’яним, таким, яким воно було, коли він крав і грабував, попри відсутність будь-яких кольорів на ньому тепер. Що ж до цього другого розп’ятого, то його висмоктане обличчя з проваленими щоками, звішена вниз голова з прямим волоссям, яка дивиться в землю, що незабаром прийме в себе його висхле тіло, свідчать про те, що цей жалюгідний напівтруп може бути тільки Злим розбійником, але слід віддати йому належне, він знайшов у собі мужність не вдавати й не вірити в те, що закони людські або Божі дозволять, щоб хвилина каяття спокутувала ціле життя злочинів чи бодай одну годину слабкості. Над його головою, як і сонце, що висить у небі на передньому плані, ми бачимо місяць, зображений у формі жіночого обличчя з недоречною сережкою у вусі, такої вольності не дозволяв собі ані жоден художник, ані жоден поет раніше, й вельми сумнівно, щоб хтось дозволив собі це згодом, попри цей поганий приклад. Сонце й місяць освітлюють землю з обох сторін рівномірним круговим світлом без жодної тіні, й тому так чітко й добре видно все на обрії у глибині, — башти й мури, перекидний міст над ровом, у якому блищить вода, гостроверхі готичні дахи, а далеко позаду, на вершині останнього пагорба — вітряк із нерухомими крилами. Трохи ближче, завдяки ілюзії перспективи, елегантно гарцюють на конях четверо вершників зі списами в руках, у шоломах та обладунках, але з їхніх жестів видно, що вони прибули перед самим кінцем вистави й, так би мовити, вітають невидиму публіку. Те саме враження вистави, яка щойно завершилася, створює постать пішого воїна, який ступив перший крок, щоб відійти від місця подій, несучи у витягнутій руці якусь річ, схожу здалеку на обвислу ганчірку, що може виявитися також плащем або тунікою, тоді як двоє інших воїнів подають ознаки роздратування й досади, якщо можливо на такій великій відстані прочитати на їхніх крихітних обличчях почуття, схожі на почуття людини, яка щойно програла в карти велику суму грошей. Угорі над цією банальною повсякденністю озброєних людей та оточеного мурами міста ширяють чотири янголи, тіла двох вималювані з усіма подробицями, й вони гірко ридають, плачуть і стогнуть, тоді як третій із дуже серйозним обличчям виконує надзвичайно важливу роботу — він збирає в чашу всю до останньої краплі кров, яка струменить із правої частини грудей Розп’ятого. На тому пагорбі, що називається Голгофою, багато людей померли й ще помруть такою самою фатальною смертю, але цей голий чоловік із прицвяхованими до хреста руками й ногами, син Йосипа та Марії, Ісус на ім’я, стане єдиним, кого майбутнє вшанує великою літерою на початку, а всім іншим навіки судилося залишитися просто розп’ятими. Саме на нього спрямовані тепер погляди Йосипа Ариматейського та Марії Магдалини, саме його оплакують сонце й місяць, саме він нещодавно похвалив Розбійника Доброго й обминув своєю увагою Розбійника Поганого, але ми повинні розуміти, що немає між ними ніякої різниці, а якщо вона навіть є, то полягає зовсім не в тому, що один із них добрий, а другий — поганий, адже ані Добро, ані Зло не існують самі по собі, кожне є лише доповненням другого. Над головою Розп’ятого яскравіше від спільного світла місяця й сонця тисячами променів сяє напис латинськими літерами, що проголошує його Царем Юдейським, і її боляче стягує колючий вінець із терня, такий, який завжди носять, іноді самі про те не здогадуючись, навіть у тих випадках, коли плоть під ним не кровоточить, ті, кому не дозволено бути й називати себе царями. На відміну від двох розбійників, Ісусові немає у що впертися ногами, уся вага його тіла обвисла б на прибитих цвяхами до хреста руках, якби в ньому ще не зберігалися рештки життя, достатні для того, щоб не згинати ноги в колінах, але чи надовго йому вистачить цієї сили, адже кров і далі цебенить із правої частини його грудей, як я вже сказав. Між двома укосинами, що утримують хрест у вертикальному положенні й разом із ним занурені в темну глибінь землі, втім, завдаючи їй не більших ран, аніж будь-яке поховання людини, лежить людський череп, а також лопатка й гомілкова кістка, але для нас важливий саме череп, бо саме «череп» означає «Голгофа» в перекладі, хоч деяка різниця між ними й існує, і ми її помітили б, якби замість череп і Голгофа писали голгофа й Череп. Нікому не відомо, хто поклав тут ці людські останки і з якою метою, можливо, це було зроблено тільки для того, щоб із моторошною іронією нагадати нещасливим страчуваним, до якого стану вони перейдуть, перш ніж перетворяться на землю, порох та ніщо. Але є також люди, які стверджують, що це череп самого Адама, який вийшов на поверхню з чорної глибини стародавніх геологічних шарів і вже не може туди повернутися, приречений вічно бачити перед собою землю, свій єдиний можливий і навіки втрачений рай. Далі, на тому самому полі, по якому ідуть вершники, басуючи на своїх конях, іде геть якийсь чоловік, востаннє обернувши до нас голову. У лівій руці він тримає відро, а в правій — довгу жердину. На кінці тієї жердини має бути губка, яку дуже важко розгледіти з такої відстані, й ми не маємо жодних підстав сумніватися, що в тому відрі вода з оцтом. Одного дня, а потім і назавжди, цей чоловік стане жертвою обмови, про нього стануть розповідати, що коли Ісус попросив пити, він умисне познущався з нього, напоївши його оцтом. Насправді ж він змочив йому губи водою, в якій було розбавлено трохи оцту, бо саме таку суміш у ті часи вважали найкращим засобом погамувати спрагу, бо вона освіжає спраглого, як ніщо на світі. Він іде геть, не бажаючи залишатися на місці страти до кінця, бо зробив усе, що міг, аби полегшити смертні муки трьох приречених, не зробивши ніякої різниці між Ісусом і двома розбійниками з тієї простої причини, що всі вони із землі вийшли й у землю підуть, і то все, що можна буде потім про них розповісти.

Ніч ще довго триватиме, перш ніж почне розвиднятися. Олійний каганець, підвішений на цвяху біля дверей, горить, але тремтячий і хисткий вогник, схожий на маленьку осяйну мигдалину, неспроможний здолати густу темряву, яка оточує його й наповнює дім згори донизу, стаючи в найдальших його закутнях такою непроникно чорною, що здається твердою і щільною. Йосип прокинувся так раптово, ніби хтось поторгав його за плече, але то була тільки ілюзія, створена сновидінням, що зненацька урвалося, адже ніхто не міг розбудити його в цьому домі, де живе лише він та дружина, яка навіть не зворухнулася й міцно спить. Він не звик прокидатися отак серед ночі, як правило, він пробуджувався від сну тільки тоді, коли широка тріщина у дверях починала вирізнятися в темряві, сіра й холодна. Безліч разів він думав про те, що слід би полагодити тріснуті двері, для теслі немає нічого легшого, як приладнати там і прихопити цвяхами дерев’яну планочку, яку він легко міг би знайти серед відходів, що залишалися після його праці, але він до такої міри звик, щойно розплющивши очі, бачити перед собою ту вертикальну смужку світла, яка повідомляла йому про настання нового дня, що зрештою, навіть не усвідомлюючи собі, наскільки абсурдною є така думка, став переконувати себе, що без неї він не зможе вибратися з темряви свого сну, свого тіла та з темряви світу. Та щілина у дверях була частиною його дому, як стіни або дах, як піч або втоптана земляна долівка. Тихим голосом, щоб не розбудити жінку, яка досі спала, він проказав першу молитву дня, яку людина завжди повинна проказувати, коли вона повертається з таємничої країни сну: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що з милосердя Свого Ти повертаєш мені душу колишньою та живою. Можливо, тому, що Йосип не відразу прокинувся всіма п’ятьма чуттями, а може, в ту історичну добу, про яку ми розповідаємо, люди ще не опанували їх усі або, навпаки, потім утратили деякі з них, і їх тоді було більше, ніж п’ять, він ніби дивився на себе здалеку, спостерігаючи, як повертається в його тіло душа, заповнюючи його дуже повільно, — так ото струмочки води, стікаючи багатьма борозенками, проникають у землю до найглибшого коріння й напувають живодайними соками стебла й листя рослин. І спостерігаючи, як повільно й важко відбувається це повернення, та дивлячись на дружину, що лежала в нього під боком, він із тривогою подумав про те, що вона, досі перебуваючи уві сні, насправді є тілом без душі, що душа не присутня в тому тілі, яке спить, бо інакше який би нам був сенс щодня дякувати Богові за те, що Він нам її повертає, коли ми прокидаємося, й у цю мить внутрішній голос запитав у нього, а звідки ж тоді приходять до нас сновидіння, можливо, наші сновидіння — це ті спогади, які душа має про тіло, відразу подумав він, і такою була відповідь на його запитання. Марія заворушилася, мабуть, її душа витала десь зовсім близько в домі, але так і не прокинулася, а либонь, поринула в сон іще глибше, зітхнула, ніби схлипнула, й присунулася ближче до чоловіка таким собі звивистим підсвідомим рухом, на який ніколи не наважилася б, якби була при тямі. Йосип натягнув собі на плечі грубе й шкарубке простирадло й примостив своє тіло на маті зручніше, не відсовуючись від дружини. Відчув, як жінчине тепло, напоєне пахощами, так ніби десь поруч відкрили скриньку, в якій зберігалися засушені трави, потроху проникає йому крізь сорочку, перемішуючись із теплом його власного тіла. Потім, дозволивши опуститися повікам і забувши про свої недавні думки, знову відпустив душу й поринув у сон, який повернувся до нього.

Він знову прокинувся лиш тоді, коли заспівав півень. Крізь щілину у дверях до кімнати проникало сіре світло, каламутне й брудне, як вода в кориті, з якого напувають худобу. Час досі терпляче очікував, коли ніч виснажить свою силу, але тепер він заходився готувати землю до ранку, який незабаром мав прийти у світ, як прийшов учора і як приходив щодня, адже давно минули ті легендарні часи, коли сонце, якому ми так багато завдячуємо, виявило до людей велику прихильність і зупинилося в небі над Ґаваоном, надавши в такий спосіб Ісусові Навіну час, потрібний йому для того, щоб перемогти п’ятьох царів, які підступили під мури його міста. Йосип сів на маті, відкинув простирадло, й у цю мить півень проспівав удруге, нагадавши йому, що він забув подякувати Творцеві за те, що Він наділив півня такими високими перевагами, коли розподіляв Свої дари серед Своїх створінь. Хвала Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти нагородив півня спроможністю відрізняти день від ночі, так проказав Йосип, і тоді півень проспівав утретє. За звичаєм, після того, як пролунає перший такий сигнал світанку, усі півні по сусідству починали перегукуватися, ніби відповідаючи один одному, але сьогодні вони чомусь мовчали, так ніби для них ніч досі не закінчилася або тільки розпочалася. Здивований Йосип подивився на обличчя дружини, дивуючись, чому вона спить так міцно, адже зазвичай вона, наче пташка, прокидалася від найменшого шереху. Він мав таке враження, ніби якась зовнішня сила, спустившись або зупинившись над Марією, придавила її тіло до підлоги, але при цьому не знерухомила її повністю, бо він бачив, що її тіло злегка тремтить і по ньому ніби перебігають дрібні хвилі, як на поверхні озера, коли повіє вітер. Чи не захворіла вона, бува, подумав він, але нагальна потреба помочитися відірвала його від цих роздумів, це теж було якось незвично, бо зазвичай така потреба виникала в нього пізніше й ніколи не була такою гострою. Він підвівся з великою обережністю, щоб жінка не прокинулася й не зрозуміла, куди він іде, бо в законі записано, що чоловік повинен зберігати свою гідність за всіх обставин життя, відчинив двері, що зарипіли, й вийшов на подвір’я. Був той час, коли вранішні сутінки ніби притрушують попелом усі кольори світу. Він рушив до низенької повітки, під якою було стійло для віслюка, й там справив свою потребу, з підсвідомою втіхою дослухаючись, як шелестить струмінь сечі, падаючи на солому, що накривала підлогу повітки. Віслюк обернув голову, блиснувши в темряві вибалушеними очима, а потім струснув волохатими вухами і знову тицьнувся мордою в ясла, підбираючи рештки корму товстими й чутливими губами. Йосип підійшов до підвішеного на стовпі глека для вмивання, нахилив його, полив водою собі на руки, а потім, витерши їх власною сорочкою, віддав хвалу Богові за те, що Він, у своїй нескінченній мудрості, створив для людини всі необхідні їй для життя отвори та посудини, бо якби бодай одну з них закрити або відкрити, вона напевне знайшла б свою смерть. Йосип подивився в небо, й серце йому лунко закалатало від подиву. Сонце досі не викотилося з-поза обрію, і на всіх небесних просторах не було видно жодної ознаки червоних кольорів світанку, не було там навіть бодай легкого доторку пензлем, умоченим у світло-рожеву фарбу або у фарбу недостиглої вишні, зате від обрію до обрію, наскільки дозволяли Йосипові бачити мури його подвір’я, під неозорим обширом низько навислих хмар, схожих на маленькі розмотані клубки вовни, розливався дивний фіолетовий колір, тремтячий і світлий там, де мало викотитися сонце, але чимдалі темніший, а на протилежному обрії він уже зливався з чорним кольором ночі. За все своє життя Йосип ніколи не бачив такого неба, хоч у своїх довгих розмовах старі люди не раз розповідали про рідкісні та чудесні атмосферні явища, якими Бог хотів показати свою могутність, про райдуги, що заповнювали різнобарвними кольорами половину небесного склепіння, про драбини нескінченної довжини, які сполучали землю з небом, про манну, що сипалася з небес, та ніколи ще не доводилося йому чути про такий таємничий колір, який міг свідчити і про початок, і про кінець чогось дуже важливого, напливаючи на світ і нависаючи над ним, про це грандіозне склепіння з тисяч окремих хмаринок, які майже доторкалися одна до одної, розкидані в усі боки, мов каміння в пустелі. Серце йому наповнилося страхом, він уявив собі, що настає кінець світу, а він залишився єдиним свідком, що спостерігатиме, як виконується останній вирок Бога, атож, єдиним; на землі й на небі не чутно було жодного звуку, і там, і там панувала мертва тиша, жодного шереху не долинало із сусідніх будинків, жодного голосу, ані дитячого плачу, ані молитви, ані лайки, ані подмуху вітру, ані мекання кози, ані гавкання собаки. Не розумію, чому не кукурікають півні, прошепотів він і повторив своє запитання з тривогою в серці, так ніби кукурікання півнів могло подати йому останню надію на спасіння світу. А тим часом небо почало змінюватися. Помалу-потроху, майже непомітно для людського ока, фіолетовий колір став блякнути, переходячи у світло-рожевий на внутрішній стороні склепіння з хмар, а потім у червоний, аж поки зовсім зник, щойно він був тут і вже його не було, й несподівано в небесному просторі ніби повіяв вітер з осяйного проміння, тисячі золотих стріл висипали на небо й застрягли у хмарах, які, невідомо, ані чому, ані коли, раптом почали збільшуватися, ставали великими й грізними, схожими на велетенські кораблі з осяйними вітрилами, що ковзали по склепінню неба, яке нарешті очистилося.

Очистилася від страху й душа Йосипа, очі йому розширилися від подиву й шанобливого захвату, його покинуло відчуття, що він залишився єдиним свідком чогось неймовірного й грандіозного, і його уста голосно проказали хвалу Творцеві явищ природи, адже невимовно таємнича велич небес сподівається почути від людини лише найпростіші слова: слава Тобі, Господи, за це й за те, і за інше. Йосип проказав ці прості слова, й у ту саму мить гомін життя, так ніби хтось широко відчинив перед ним двері, не замислюючись про наслідки, заповнив простір, який раніше належав тиші, відтіснивши її на окремі маленькі території, як, наприклад, на ті галявини, що їх оточують і ховають ліси, в яких дерева шепочуться між собою. Ранок підіймався й заповнював собою простір, і майже нестерпним стало видіння навколишньої краси, коли чиїсь дві величезні руки викинули у простір і відпустили в політ мерехтливого й величезного райського птаха, розгорнули осяйним віялом тисячоокий хвіст павича, дозволили защебетати десь поблизу безіменній пташці. Подмух вітру, що тут-таки народився, обвіяв обличчя Йосипа, розкуйовдив йому бороду, задер поділ сорочки, закружляв навколо нього перекотиполем, що котиться через неозорий простір пустелі, чи це були тільки відчуття, які виникли в нього внаслідок миттєвого запаморочення голови, спричиненого кров’ю, що закипіла зненацька, а по хребту в нього пробігли вогненні мурашки, повідомивши йому про набагато нагальнішу потребу, аніж та, яку він щойно справив.

Пересуваючись так, ніби його переносив вихор, Йосип увійшов у дім, зачинив за собою двері й там зупинився на хвилину, чекаючи, поки його очі звикнуть до напівтемряви. Біля нього блимав блідим вогником каганець, майже нічого не освітлюючи, непотрібний. Марія вже прокинулася. Вона лежала на спині, дивилася в якусь одну точку і, здавалося, чекала. Не промовивши жодного слова, Йосип наблизився до неї й повільно підняв простирадло, яке її накривало. Вона відвела погляд і підняла поділ своєї сорочки, але встигла лише трохи відсунути його вгору, на рівень живота, коли він уже ліг на неї зверху, зробивши те саме зі своєю сорочкою, а Марія тим часом розсунула ноги, чи то вона розсунула їх ще тоді, коли спала, і так їх залишила, чи то внаслідок уранішніх лінощів, чи то з передчуття, притаманного жінці одруженій, яка знає про свій обов’язок. Бог, присутній повсюди, був і там, але, будучи чистим духом, він не міг бачити, як одна шкіра доторкнулася до другої шкіри, як його плоть проникла в її плоть, адже обидві були створені саме для цього, й мабуть, його вже там не було, коли священне сім’я Йосипа пролилося у священне лоно Марії, вони священні тому, що є джерелом і чашею життя, а існують речі, яких навіть сам Бог не розуміє, хоч Він їх і створив. Потім, вийшовши на подвір’я, Бог не міг почути здушеного, схожого на передсмертне, хрипіння, яке вихопилося з рота в чоловіка у хвилину кризи, а тим більше Він не почув тихий стогін, від якого не змогла втриматися жінка. Либонь, не більш як одну хвилину чи десь так лежав Йосип на тілі Марії. Коли вона опустила поділ сорочки й накрилася простирадлом, затуливши обличчя ліктем, він підвівся на ноги і, ставши посеред дому з піднятими вгору руками, дивлячись у стелю, проказав чи не найжахливішу із суто чоловічих молитов: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти не створив мене жінкою. Але в цю хвилину Бога вже, мабуть, не було навіть на подвір’ї, бо стіни дому не задвигтіли й не обвалилися, і земля не розкололася. Лише вперше почувся голос Марії, яка досі мовчала, вона смиренно й тихо проказала, як то й належить жінці: Хвала Тобі, Господи, за те, що Ти створив мене за Своєю волею й уподобанням, зверніть увагу на те, що немає ніякої різниці між цими словами та іншими, які дуже добре відомі всім: Я раба Твоя, Господи, створена за словом Твоїм; і немає жодного сумніву, що та, котра промовляє ці слова, може промовити й ті, інші. Після цього дружина теслі Йосипа підвелася з мати, скатала її в рулон разом із матою чоловіка і згорнула спільне простирадло.

А жили Йосип і Марія в містечку, яке називалося Назарет і в якому мешкало зовсім мало людей, у країні під назвою Галілея, в будинку, схожому майже на всі інші тамтешні оселі, такій собі скособоченій халупі, зліпленій із глини та цегли, вбогій, як і всі інші. Вона не була позначена жодною архітектурною фантазією і збудована за тією самою примітивною формою, яку тут повторювали безліч разів. Щоб заощадити матеріали, її спорудили впритул до крутого схилу пагорба, який ще підрили, й він тепер замінював одну зі стін. Хатина, збудована в такий спосіб, мала й ту перевагу, що було дуже легко піднятися на її плаский дах. Ми вже знаємо, що Йосип був теслею за фахом, досить вправний у своєму ремеслі, проте цілком позбавлений уяви й неспроможний на будь-яку творчу вигадку, що ставало очевидним кожного разу, коли йому замовляли роботу, що вимагала застосування бодай найменшої фантазії. Проте ці вади Йосипа нікого не повинні дивувати, бо всякому очевидно, що чоловік, якому лише трохи більш як двадцять років, мав надто мало часу, щоб набути необхідний досвід у своїй професії, а тим паче у країні з дуже вбогими ресурсами та надто скромними потребами, а без такого досвіду неможливо розвинути в собі естетичне почуття й досягти високої досконалості в роботі. До того ж, як відомо, переваги людей оцінюють не лише за професійною вправністю, а тому я повинен також зазначити, що, незважаючи на свій молодий вік, Йосип мав славу найпобожнішого чоловіка в Назареті, чоловіка, який жив праведним життям, сумлінно відвідував синагогу і справно виконував свої релігійні обов’язки, і хоч Бог не обдарував його красномовством, яке виділяло б його серед інших простих смертних, проте його мова відзначалася стриманістю й розважливістю, а надто в тих випадках, коли йому вдавалося застосувати в розмові якийсь образ або порівняння, пов’язані з його ремеслом, наприклад, сказати, що навколишній світ збудований справжнім майстром своєї справи. Та позаяк він був позбавлений уяви справді творчої і крилатої, то ніколи протягом свого короткого життя він не спромігся сказати чогось такого, що надовго залишилося б у пам’яті жителів Назарета й передавалося б від покоління до покоління, не промовив жодної з тих лаконічно виважених і точних фраз, зміст якої був би таким прозорим та очевидним, що відкинув би будь-які спроби в майбутньому витлумачити її якось не так, або, навпаки, таким темним і неоднозначним, щоб у наші дні перетворитися на ласий шматок для всіляких ерудитів і розумників.

Що ж до талантів та обдаровань Марії, то поки що, попри всі дослідження та пошуки, ми не знайшли чогось більшого, аніж можна було б сподіватися від тієї, якій ще не виповнилося навіть шістнадцять років і яка, навіть будучи заміжньою, досі залишається тендітною дівчинкою, подібні приклади ми бачимо й тепер, не були вони рідкістю й у ті далекі часи. Та, попри свою тендітність, Марія працює так само, як і більшість жінок, розчісує вовну, пряде і тче, кожного святого дня випікає хліб у домашній печі, щодня спускається до джерела по воду, а потім підіймається нагору крутими стежками з важким глеком на голові та ще одним дзбаном, який упирає собі у стегно, а потім, уже надвечір, вона цими ж таки стежками або й ступаючи по нетоптаній землі, такій, якою її створив Господь, іде збирати хмиз та солому й разом із тим наповнює кошика засохлими кізяками, а також будяками й терновим гіллям, яких так багато росте на схилах назаретських пагорбів, бо нічого кращого не вигадав Господь для того, щоб розпалити піч або сплести вінок. Весь цей вантаж було б доцільно нав’ючити на віслюка, проте ця тварина перебуває на службі в Йосипа й перевозить його дерево. Босоніж Марія ходить до джерела, босоніж вирушає в поле, а її вбога одіж від безперервної праці брудниться і рветься, тож її треба постійно прати та зашивати, чоловікові дістається нове вбрання та головні турботи, а його дружині доводиться задовольнятися найменшим. Марія відвідує синагогу, проте заходити їй туди закон дозволяє лише через бічні двері, а якби, наприклад, вона зустрілася там із трьома десятками своїх подруг або навіть з усіма жінками Назарета, з усім жіночим населенням Галілеї, навіть у такому випадку їм би довелося чекати, поки до храму прийдуть не менш як десятеро чоловіків для того, щоб служба могла розпочатися, в якій вони братимуть участь лише як пасивні спостерігачі. На відміну від Йосипа, Марія не славиться ані побожністю, ані праведністю, але це не її провина, бо слова «побожний» і «праведний» вигадані чоловіками й у жіночому роді вони не вживаються, тобто можуть мати стосунок тільки до чоловіків.

Але одного чудового дня, десь через чотири тижні після того незабутнього ранку, коли хмари в небі в якийсь незвичайний спосіб зафарбувалися у фіолетовий колір, Йосип уже на заході сонця був удома й вечеряв, сидячи на підлозі, беручи страву з миски пальцями, як тоді було заведено, а Марія, стоячи на ногах, чекала, коли він доїсть свою вечерю, й обоє мовчали, один мовчав, бо йому не було чого сказати, а друга не знала, як їй висловити те, що крутилося в неї на думці, аж раптом рипнула хвіртка, й вона побачила за нею одного з тих жебраків, які, хоч і не були в Назареті чимось нечуваним і небаченим, проте з’являлися там нечасто, знаючи про вбогість цього села та більшості його жителів, а всім відомо, що жебраки не обділені проникливістю й, коли треба, вміють обчислити ймовірність свого успіху, яка в даному випадку була мінімальною. Хай там як, а Марія наклала в чашку сочевиці з дрібно нарізаною цибулею та зерняток ґрано-де-біко, тобто добру порцію їхньої сьогоднішньої вечері, й подала миску жебракові, й той присів на землю біля хвіртки, в яку він так і не увійшов, і став їсти. Марії не треба було просити дозволу в чоловіка живим голосом, він обмежувався кивком голови, коли давав їй якийсь дозвіл або щось наказував, ми вже знаємо, що слова вважали зайвими в ті часи, коли одним простим жестом — піднятим угору або опущеним униз пальцем — цезар показував, як він вирішує долю поваленого в битві гладіатора, дозволяє зберегти йому життя чи велить добити його. Хоч і трохи інакше, аніж місяць тому, проте цей вечір також був прегарним, склепіння небесне було всіяне безліччю клаптів хмар, рожевих, перламутрових, кольору лосося й вишні, це ми тільки так говоримо тут на землі, щоб указати на якусь різницю між ними, бо небесні кольори, як усім відомо, відрізняються від земних, а тому не можуть бути точно названі. А жебрак, певно, не їв днів три, бо треба зголодніти по-справжньому, щоб так швидко не лише очистити, а й вилизати чашку, й ось він уже знову стукає у хвіртку, щоб повернути миску й подякувати за милосердя. Марія відчинила хвіртку, старець стояв за нею, але несподівано він здався їй якимсь дуже великим, набагато вищим, аніж він був тоді, коли вперше з’явився, то, мабуть, правду кажуть, що існує велика різниця між людиною голодною і людиною, яка щойно поїла, бо їй здалося, що обличчя йому засяяло дивним світлом, а очі стали метати блискавки, тоді як одяг, що був на ньому, старий, брудний і подертий, заворушився, ніби розвіяний вітром, який налетів невідомо звідки, і Марії раптом здалося, що те ганчір’я перетворилося на розкішне й пишне одіння, у що, звичайно, міг би повірити тільки той, хто це побачив на власні очі. Марія простягла руки, щоб забрати глиняну чашку, яка внаслідок дивної гри сонячних променів несподівано здалася їй чашею з чистого золота, й ця оптична ілюзія була напрочуд реальною, й у ту саму мить, коли чашка переходила з рук у руки, жебрак несподівано заговорив гучним і могутнім голосом, який невідомо звідки взявся в жалюгідного й злиденного волоцюги: Нехай Господь благословить тебе, жінко, й подарує тобі стільки дітей, скільки захоче мати від тебе твій чоловік, і нехай Він убереже їх від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче й мені нема куди прихилити голову. Марія тримала чашку перед собою у стулених долонях, немовби то була чаша в чаші, й ніби чекала, коли жебрак щось туди покладе, і він, нічого більше не кажучи, низько нахилився, підібрав жменю землі, а тоді, піднявши руку, дав їй осипатися між пальцями і проказав глухим і лунким голосом: глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. Марія стривожилася й запитала, що все це означає, а жебрак їй лише відповів: Жінко, ти носиш дитину в череві, й людям призначена лише така доля: починати й кінчати, кінчати й починати. А звідки ти довідався, що я вагітна? Живіт у тебе ще не росте, та коли жінка має дитину в лоні, її очі блищать особливим блиском. Якщо так, то мій чоловік мав би вже помітити, що в мені зростає його плід. Можливо, він не дивиться на тебе, коли дивишся на нього ти. А ти хто такий, що знаєш про це, нічого в мене не запитавши? Я янгол, але ти нікому цього не кажи.

У цю саму мить його розкішні шати знову перетворилися на брудні лахи, а велетенська постать зморщилася і всохла, так ніби її несподівано облизав язик полум’я, й це чудесне перетворення, Богу дякувати, сталося саме вчасно, відразу по тому, як жебрак розважливо відступив назад, бо до хвіртки вже наближався Йосип, його привабив гомін голосів, що звучали більш приглушено, ніж то буває в розмові між жебраком і господинею дому, але насамперед його стривожила тривала відсутність дружини. Чого йому ще було треба від тебе, запитав він, і Марія, не знаючи, щ'o йому відповісти, повторила йому слова, які щойно почула з уст волоцюги: Глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. То це він тобі сказав? Так, а ще він сказав, що коли чоловік запліднює жінку дитиною, то очі в неї блищать. Подивися на мене. Я на тебе дивлюся. Я й справді бачу якийсь блиск у твоїх очах, такими були слова Йосипа, і Марія відповіла: Я ношу в собі твого сина.