Варан
Шрифт:
– Відповіси, – зловісно відказав причальник над самою його головою. – Один бурдюк я з тебе списую, як відшкодування… збитків. І щоб я тебе більше не бачив, щеня!
І підхопивши скриньку, поспішив слідом за горні, на ходу вигукуючи:
– Мій пане, праворуч! Прошу поїсти, перевдягнутися, умитися, адже піддонці – вони піддонці і є…
Варан підняв з підлоги свої окуляри. Витер кров з підборіддя.
Нічого, подумав. Попадешся ти мені в сезон.
Як завжди, не вистачало дня.
Метушилися. Пакували речі, ховали в сухі криївки. Знімали з завіс двері, змащували жиром непотрібні в сезон інструменти, зашивали в мішки, швартували по сараях. Припасали їду на ковчегу; востаннє оглядали поля – чи всюди добре лежить сітка, чи не змиє донна течія перший врожай репсу.
Дощ ослабнув, а потім перестав зовсім. Уперше за міжсезоння.
Діти верещали, бігали по селищу, обіймалися:
– Сонечко, сонечко! Визирни в віконечко!
Небо виразно посвітлішало. Море взялося брижами.
– Хутчій, хутчій!
Варан допоміг матері залізти в човен, посадив малечу одну по одній. Заліз і собі, сів веслувати поруч із батьком.
– Ну, хай Імператор помагає, – уривисто сказав той. – Нумо.
Берег віддалявся. Ковчег ставав усе ближче – кособоке селище на воді, обвішане мотузяними драбинами, з ріденькими димками, що здіймалися з багатьох коминів.
Човен хитався. Малечу стало нудити.
– Мамо, це Шуу під водою ригає?
– Не повторюй дурниць… Це Імператор відкрив греблю, і тепер вода підіймається.
– А чому ми так хилитаємось?
– Мовчи…
Дістались до високого облавка ковчегу. Вилізли, підняли човен; сяк-так розташувалися в крихітній кімнатці-каюті. За стінкою з натягнутої шкури плакало сусідське немовля.
Витягнулися на жорстких полицях. Завмерли, прислухаючись, як вирує ззовні вода.
– Ма-ам… – заскімлила Лілька.
– Чого?
– А можна я собі намисто куплю скляне?
– Можна…
– А я, – басом сказала Тоська, – нічого собі не куплю. Я грошей назбираю і на великій черепасі покатаюся. За хвилину монета… за хвилину монета, отак.
– Ти перше грошей надбай…
Ковчег хитнуло. Ще й ще; Тоська сіла на лавці, закриваючи рота руками:
– Ой, мене знудить зараз…
– То вийди.
– Боюся, що змиє…
– Варасю, вийди з нею.
Варан підвівся, взяв маленьку за плечі, витягнув на вузький дашок над бурхливим морем; небо було геть світле, над морем висів туман, і напівзатоплене селище здавалося несправжнім, примарним. Біля самого берега з-під води стирчали дахи. У Варановій хаті вода дійшла вже до рівня столу…
Якісь запізнілі гультяї, лаючись, загрібали від берега до ковчегу, і човен їхній метляло, мов пірце.
– Диви, Варасю! Там синє!
Брудний малечий палець з обкусаним нігтем указував на небо.
– Дивися, там уже дірка! І в дірці синє! Це небо, небо!
Новий напад нудоти урвав її захват.
Варан
На сіре, страшне, хвилясте море впав перший промінь сонця. Упав і потонув у тумані; ковчег метлявся на хвилях, потворний на вигляд, але абсолютно непотоплюваний. Пахло смаженою рибою. Пахло вітром. Туман розсіювався, і коли він розвіявся остаточно – селища вже не було і не було хмар. Перед ошаленілими, з примруженими очима піддонцями постало море – синє, а не сіре, небо – синє, а не сіре, біла скеля в плямах першої зелені – світ горні, перетворений на острів уже серед води, а не хмар, і вражено задавлений на власне невпізнаване віддзеркалення.
Розділ другий
– Ти з місцевих, чи не так? Піддонець?
– Так.
– А чому без окулярів?
– У мене очі звикають.
– Правда? Це добре…
Відвідувач усміхнувся. Це був не єдиний відвідувач, Варан уже чув, як за сусідніми столами вимогливо постукують кухлі, відчував, як починає лютитися за шинквасом засмикана мати… Але відійти ніяк не міг. Цей відвідувач натякнув йому щодо роботи, а робота – інакша, не ця – була Варановою мрією от уже місяць, із самого початку сезону.
Була обідня година. Моряки, майстри, кравчині й пралі, торгівці, слуги – весь робітний і гулящий народ, що звичайно роїться навколо грошовитих мандрівників, хотів попоїсти й випити, отож Варан мав крутитися, мов гвинт.
Як він крутився уже цілий місяць.
Усі знають: хто не працює в сезон, той у міжсезоння мокне й голодує. Але коли світ довкола міняється так різко, людина, особливо молода, не може бути як колись. Найжадібніший скнара стає хоч трохи, але марнотратним, і найжилавіший трудар хоч трохи, – але таки лежебокою. Варана нудило від тарілок і підносів, йому хотілося гуляти по скелях, стрибати в синє море з білих каменів, гратися з рибами, рахувати ночами зірки…
Батько й мати відкрили харчівню в одній з вуличок поблизу порту. Змурували пічку, натягнули накриття, розставили столи й стільці, випозичені з чийогось «верхнього» дому (горні, особливо незаможні, теж хотіли заробити в сезон: здавали в найми будинки й житлові печери, переселялися в так звані літні резиденції, а насправді в шатра й намети). Місце виявилося вдалим: столи в харчівні не порожніли ніколи. Щодня ціни помалу росли, і це нікого не лякало: на Кругле Ікло прибували все нові й нові гаманці, готові пролитися золотим дощем. Батько стояв коло пічки, мати й Варан прислуговували, малеча торгувала витребеньками з мушель тут-таки, на крихітному риночку. Хто працював у сезон – у міжсезоння дорівняється до князя.