Варфоломієва ніч
Шрифт:
Розмова про кверебі зайняла півночі. Супроводжувалася вона різними анекдотами і дотепами, а ніч принесла учасникам трапези еротичні сни.
Суботу зробили санітарно-банним днем. Вирішили зустріти неділю не тільки морально, а й фізично чистими.
У суботу ввечері почався мандраж.
У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів
Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.
До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.
Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.
Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.
Окружна виборча комісія – це звучить надто голосно. Насправді – це давно не ремонтована споруда радянського періоду – середня школа.
Варфоломійович і Павло йшли довгим-предовгим коридором. І саме в цю мить назустріч їм із-за рогу вийшли три постаті. У слабоосвітленому коридорі не відразу вгадувалися особи зустрічних. Проте ті наближалися, і в їхніх фігурах уже можна було розрізнити шаромижників: Аліка, Зюзіка і Тамару Іванівну Синіцину.
Перше, що промайнуло в свідомості, це питання: дати їм дорогу чи йти напролом. Павло Іванович відступив до стіни, пропускаючи ворожу групу. Варфоломійович зробив те саме. Але група аналітиків стишила ходу і спинилася, загородивши прохід. Виникло психологічне напруження.
Тишу порушив Зюзік, який єхидно процідив крізь зуби:
– Привет, художественная самодеятельность!
Фраза наркоманистого Зюзіка зачепила Варфоломійовича за живе. Варфоломійович смикнувся, щоб сплюнути, проте парадний костюм, біла сорочка і краватка зупинили його запал.
– Привіт, шаромижники! – процідив крізь зуби Варфоломійович якомога зневажливіше.
– Ось ти який, Герой Радянського Союзу! – з удаваним захопленням сказав Алік, той, що з інтелігентним виглядом.
Варфоломійович не знав, що саме має на увазі хитромудрий Алік, від якого пахло дорогими парфумами, однак підозрював, що це була насмішка. Він не знайшовся, що сказати у відповідь.
– Ось ти який, старий розвідник! – продовжив Алік, уважно роздивляючись Варфоломійовича і жуючи жувачку. –
– Що, наклали у штани? – пішов в атаку Варфоломійович.
Шарамижники перезирнулись і знавісніли. Видно, і вони перевтомилися у виборчому марафоні. Видно, і в них нерви були на межі.
– Да что он о себе возомнил! – обурилася Тамара Іванівна Сініцина. – Да мы вас в три счета обставим!
– Тю! Ти чув, Пашко? Вони нас «у три щоти!» Та хто ви такі? Задрипанці! Гидко й плюнути!
– Не кипятись, дед! Не надо воспринимать так близко к сердцу! – хіхікнув Зюзік.
– Розумієте, Фрідріху Варфоломійовичу, – утрутився в розмову інтелігентний Алік, – час іде вперед. Життя не стоїть на місці. Виборчі технології вже настільки досконалі, що не варто вигадувати велосипед. Його вже давно винайшли! Час таких, як ви, вже давно відійшов! Варто зійти з дороги і дати місце іншому, достойнішому.
– Я прошу пробачення, дорогі друзі, але балотується не Варфоломійович, а я! – утрутився в розмову Павло Іванович Печеніг.
Це дещо збентежило палкого промовця. Він зрозумів, що його красномовство треба було спрямувати на інший об'єкт.
– А вам, молодий чоловіче, не соромно вставляти палиці в колеса заслуженій людині, улюбленцеві народу?…
– А що ви знаєте про народ? – підійшов упритул до Аліка Варфоломійович.
– Хто? Я? – приголомшено перепитав він.
– Так! Ви! Що ви знаєте про народ? І яке право ви маєте взагалі вживати це слово – народ! Ви – так далеко від нього… Ви навіть не уявляєте, що йому болить…
– Господи! Та я ж і не претендую на це… Тобто… Я не те хотів сказати… – зовсім розгубився Алік.
– От ви і попались! – зрадів, як дитина, Варфоломійович.
– Пошли отсюда, от этого малохольного! – смикнув за рукав Аліка Зюзік.
– Ні. Почекай! Я йому докажу! Я йому докажу, що знаю краще за нього, як допомогти народові, який депутат йому потрібен! Тому що я – про-фе-сі-о-нал! Ясно? Професіонал! І ставлю сто, ні, тисячу баксів за те, що ви зі своєю доморо-щеною виборчою кампанією візьмете не більше двадцяти… ну, двадцяти п'яти відсотків! – заївся Алік.
– Ха-ха-ха! – артистично розсміявся Варфоломійович. – А наші сорок дев'ять відсотків у першому турі?
– Можете сказать им «оревуар!» – засміялася Тамара Іванівна Синіцина.
Це збило Варфоломійовича спантелику.
– Як «оревуар»?
– А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!
Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.
– Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!
– Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.
– Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?
– Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.
– Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.
– А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!