Вечірні розмови на острові
Шрифт:
Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.
— Містере Вілтшир, — сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, — дякую вам, ви потішили мене надзвичайно. Не часто я з такою приємністю виконував шлюбний обряд.
Оце справді людська мова! Крім цього, він сказав іще багато чого, і я ладен був слухати його скільки завгодно, бо мені було добре. Але Ама раптом згадала щось і втрутилась.
— Ти дуже рука забий? — спитала вона.
— Спитай у Кейсової голови, старенька, — відповів я.
Вона аж підскочила з радості й завищала.
— Не дуже добра у вас християнка виховалася, — сказав я містерові Тарлтонові.
— Коли вона була в нас у Фале-Алії, ми не числили її серед найгірших, — відказав він. — І коли Ама на когось лиха, то, боюся, не без причини.
— Ну, це якраз нагадало мені про другу послугу, — сказав я. — Я розповім вам, що
— Це довго буде? — спитав він.
— Довго! — вигукнув я. — Там є про що розказати!
— Ну гаразд, уділю вам стільки часу, скільки зможу, — сказав він, глянувши на годинника. — Але скажу відверто, я з п'ятої години ранку нічого не їв, і як ви не дасте мені чогось попоїсти, буду голодний години до сьомої чи восьмої вечора.
— Їй же Богу, ми зготуємо вам обід! — вигукнув я. Мене самого трохи збентежила моя божба, саме коли все так гарно складалося; збентежила вона й місіонера, але вій удав, ніби дивиться у вікно, й подякував.
Ми мерщій заходилися готувати йому сякий-такий обід. Я мусив дозволити своїй жіночці, щоб допомагала мені, тож доручив їй запарити чай. Навряд чи я ще коли куштував такий чай, як той, що вийшов у неї. Та це було ще не найгірше, бо вона спопала в руки сільничку, в якій убачала верх європейського шику, й зробила з моєї юшки морську воду. Одне слово, містерові Тарлтонові дістався не обід, а чортзна-що, зате ми його хіба ж так розважили, бо весь час, поки куховарили, і згодом, коли він прикидався, ніби їсть, я розказував йому про Кейса та Фалезу, а він ставив запитання, з яких було видно, що слухає він пильно.
— Ну що ж, — сказав він нарешті, — боюся, що ви нажили собі небезпечного ворога. Цей ваш Кейс дуже хитрий і, здається, справді підлий. Мушу сказати вам, що я придивлявся до нього з рік, і враження в мене лишилося щонайгірше. Десь тоді, коли звідси так несподівано втік останній агент вашої фірми, я одержав листа від Наму, пастора-тубільця: той просив мене при першій же нагоді прибути сюди, бо його паства вся «засвоює католицькі звичаї». Я дуже довіряв Наму; але боюся, що це показує тільки, як легко нас одурити. Кожен, хто чув його казання, визнає, що він людина надзвичайно здібна. Всі наші острів'яни легко засвоюють певну красномовність і можуть розвинути та оздобити прикладами, часто вельми яскраво й винахідливо, почуте з інших уст казання; але Наму свої проповіді складає сам, і я признаюся, що вбачав у них печать благодаті. Крім того, він наділений гострою цікавістю до речей мирських, не боїться роботи, з нього непоганий тесля, він заслужив таку повагу в усіх пасторів по сусідству, що ми напівжартома, але трохи й поважно прозвали його «єпископом Сходу». Одне слово, я пишався ним, тому його лист мене дуже збентежив, і я при нагоді прибув сюди. Вранці напередодні мого прибуття Вігорс відплив звідси на «Лею», а Наму вже зовсім заспокоївся, видимо соромився свого листа і дуже не хотів пояснювати в чому річ. Але з цим я, звичайно, не міг погодитись, і він кінець кінцем зізнався, що його так стурбувало: він побачив, що його паства почала хреститись. Та коли йому пояснили, що це означає, він заспокоївся. Бо Вігорс, мовляв, лихий на очі, це звичайна річ у європейській країні, що зветься Італія, де людей часто на смерть убиває такий злий дух, і знак хреста, як виявилося, — це чари проти його могуті.
«І я, місі, пояснюю це так, — сказав мені Наму. — В тій європейській країні живуть попі, й злий дух Лихого Ока — це католицький дух або принаймні навиклий до католицьких порядків. От я й розміркував так: коли цей знак хреста вживається за звичаєм попі, тоді він гріховний, та коли ним користуватися тільки для того, щоб захистити людей від злого духа, а це сама собою річ безневинна, то й знак хреста мусить бути безневинний. Адже сам знак не добрий і не поганий, як не добра й не погана пляшка. Та коли пляшка повна джину, той джин — діло погане; отак і знак, коли він робиться з ідоловірською думкою, буде поганий, бо погане саме ідоловірство». І, як мають звичку тубільні пастори, зразу навів відповідний текст із Євангелія про вигнання злих духів.
«А хто ж тобі сказав про Лихе Око?» — спитав я.
Він признався, що це сказав йому Кейс. Ну що ж, містере Вілтшир, боюся, що ви назвете мене дуже обмеженим, але мушу вам сказати, що я був невдоволений, бо не можу уявити собі, щоб якийсь торгівець міг давати добрі поради моїм пасторам чи справляти на них добрий вплив. А крім того, в околицях ходили якісь плітки про те, що старого Адамса отруєно, тільки я не надавав їм великої ваги, але в ту хвилину воно мені пригадалось.
«А цей Кейс людина праведного життя?» — спитав я.
Нану визнав, що ні, бо хоч він і не п'є, але з жінками брудний і в Бога не вірить.
«Тоді, — сказав я, — що менше ти з ним водитимешся, то краще».
Але з такою людиною, як Наму, останнє слово навряд чи лишиться за тобою. У нього на все напоготові приклад. «Місі, — каже він, — ви самі розповідали мені, що є на світі мудрі люди, не пастори і навіть не праведники, котрі знають багато речей, яких корисно навчитись, — про дерева, наприклад, і про тварин, і як друкувати книжки, і про те каміння, що його перепалюють, а тоді з нього роблять ножі. Такі люди вчили вас у вашому коледжі, і ви вчились у них, але ж не навчилися
Я не знав, що йому сказати. Містера Вігорса, очевидно, змусили до втечі Кейсові махінації і ще щось із боку мого пастора, досить схоже на таємну крутню. Я пригадав, що це не хто інший, як Наму заспокоїв мене щодо Адамса, і збагнув, що він це робив не без якоїсь задньої думки. І побачив, що треба довідатися про все докладніше з безстороннього джерела. Тут є один ватаг, старий шахраюга Фаясо — ви напевне бачили його сьогодні на раді. Він усе своє життя був баламут і крутій, великий під'юджувач до бунту, справжня сіль в оці для місії й усього острова. Одначе він дуже проникливий і здебільшого, як не рахувати політики та його власних капостей, каже правду. Я пішов до нього додому, розповів йому все, що я чув, і попросив його бути відвертим. Навряд чи ще коли в мене була прикріша розмова з кимось. Може, ви зрозумієте мене, містере Вілтшир, коли я скажу вам, що ставлюсь абсолютно серйозно до цих старобабських казочок, якими ви мені дорікнули, і хочу посіяти добро на цих островах не менше, ніж ви хочете захистити свою милу жіночку й догодити їй. І згадайте, що я мав Наму за взірець чесноти й пишався ним, як одним із перших достиглих плодів, вирощених місією. А тепер я почув, що він попав у якусь залежність від Кейса. Початок цієї історії був не брудний, нема сумніву, що почалась вона зі страху та з шаноби, навіяних якимись фокусами та хитрощами; але мене приголомшило те, що останнім часом долучилася ще одна обставина. Наму набрався краму в Кейсовій крамниці, й Фаясо вважав, що він заліз до Кейса в борги. І хоч що скаже торгівець, Наму в усе трепетно вірить. Та й не сам він; багато хто в селищі живе в отакій упокореності, але випадок із Наму справляє найбільший вплив на інших, тож саме через Наму Кейс накоїв найбільше поганого, і тепер, маючи своїх прибічників серед ватагів, а пастора держачи в жмені, він став майже хазяїном усього селища. Ви дещо знаєте про Адамса й Вігорса, але, мабуть, не чули про старого Андергіла, Адамсового попередника. То був спокійний, лагідний літній чоловік, наскільки пам'ятаю, і от нас повідомили, що він несподівано помер: білі люди чомусь помирають у Фалезі зовсім несподівано. Від правди, яку я тепер почув, у мене кров захолола в жилах. Його нібито розбив параліч, і він не міг поворухнутися, тільки кліпав одним оком. Пішла чутка, ЩО цей безпорадний стариган тепер став демоном, і отой негідник Кейс розпалював у тубільцях страх, який нібито поділяв, удаючи, нібито він боїться заходити сам у дім. Нарешті викопали могилу, і сердегу закопали за селищем щее живого. Наму, мій пастор, якого я допомагав навчати, виголосив під час тієї огидної сцени молитву. Я опинився у вельми дражливому становищі. Можливо, мій обов'язок був заявити куди слід про Наму й добитися, щоб його усунули. Мабуть, це тепер я думаю так, а тоді все видавалось не таким ясним. Наму мав на тубільців великий вплив, що міг виявитись сильніший за мій. Тубільці схильні до забобонів; можливо, напавшись на них, я тільки розворушу ці небезпечні фантазії й допоможу їх поширенню. Крім того, Наму, попри свій новий нечестивий вплив, був добрим пастором, здібною людиною, з духовними інтересами. Де ж мені шукати кращого? І як знайти бодай не гіршого? В ту хвилину, коли падіння Наму ще було свіже в моїх очах, усі труди мого життя видавались мені глумом, і надія в мені вмерла. Краще, мабуть, направляти ті знаряддя, які я маю, ніж подаватися хтозна-куди шукати інших, що напевне виявляться гіршими; і, в кожному разі, скандалу краще по змозі уникнути. Отож я, слушно чи ні, вирішив залагоджувати все без галасу. Цілу ніч я вичитував заблудлому пасторові, усовіщав його, докоряючи невіглаством та браком віри, ганив за підлу поведінку — мовляв, він тільки зверху наводить полиск, там, де всередині — бруд, холоднокровне допомагає вбити людину, по-дитинному зчиняє тривогу через якийсь марний і нікому не цікавий жест, тож іще задовго до ранку він уже стояв навколішки і заливався слізьми в начебто щирому каятті. В неділю я сам виступив із казанням і обрав текст із Першої книги царів, розділу дев'ятнадцятого, про вогонь, і землетрус, і про голос, вирізняючи істинну духовну силу й покликаючись так ясно, як лишень міг, на недавні події у Фалезі. Враження, справлене на паству, було дуже сильне, і воно ще посилилось, коли Наму, своєю чергою, підвівся й зізнався, що він був ослаб у вірі й поводженні, і його переконали, що він учинив гріх. Доти все було добре; але знайшлась і одна прикра обставина. На острові наближалась пора нашого «травня», коли тубільці зносять до місії свої пожертви, і до моїх обов'язків належало все те оголошувати, і це дало моєму ворогові шанс, із якого він не загаявся скористатися.
Звістку про те, що відбувалось, напевне внесли у вуха Кейсові, як тільки скінчилась церковна служба, і того ж таки дня він вибрав хвилину, щоб зустріти мене посеред селища. Він напосівся на мене так завзято й вороже, що я відчув: обминути його буде тільки на шкоду.
«Оце називається праведний чоловік! — сказав він тубільною мовою. — Він виголосив казання проти мене, але в серці в нього було не те. В казанні він говорив про любов до Бога, але ті слова були в нього не в серці, а тільки на язиці. Хочете знати, що було в нього на серці? — вигукнув він. — Зараз я вам покажу!» — І, клацнувши пальцями біля моєї голови, він немовби вихопив з неї долар і підніс його вгору.