Вечірні розмови на острові
Шрифт:
З тими словами він перекинув ноги через облавок, а щойно зробив це, як почав рости в тридцять чи сорок разів швидше, ніж летить погляд чи думка, так що він став на дно глибокого моря, і води було йому під пахви, а голова й плечі здіймались над нею, як гористий острів, і хвилі розбивались йому об груди, як вони розбиваються об скелю. Човна ще несло й несло на північ, але чаклун простяг руку, вхопив планшир [41] двома пальцями й переломив облавок, наче галету, і Кеолу змило в море. А уламки човна чарівник розім'яв у жмені й пожбурив у темряву далеко-далеко, за багато миль.
41
Планишр —
— Вибач, що я забираю ліхтаря, — сказав він, — бо мені треба дуже довго брести, до суходолу далеко, а морське дно нерівне, і я відчуваю під своїми підошвами кістки.
Він повернувся до Кеоли спиною й рушив назад, широко ступаючи. І щоразу, коли хвиля опускала Кеолу вниз, він думав, що більш не побачить велетня, та коли його підносило на гребінь, чаклун ще маячив удалині, хоча й меншав. Він так само широко ступав, тримаючи ліхтаря високо над головою, і хвилі розбивались об нього, аж біліло шумовиння.
Відколи виловлено з океану острови, там ще не було людини, такої переляканої, як тепер Кеола. Він, правда, плив, але так, як пливуть цуценята, коли їх кинуть у воду, щоб потопилися: плив, не знаючи, куди. Він міг думати тільки про те, як чаклун виростав на велетня, про його обличчя завбільшки з гору, про плечі, широкі, як острів, та про хвилі, що безсило розбивались об них. Згадував він і про гармонійку, і тоді його охоплював сором; і про кістки мерців — і тоді його тіпало від страху.
Несподівано щось темне затулило зірки над обрієм, а під тим темним блиснув вогник, і забіліло шумовиння на розтинаній чимсь воді, й почулися людські голоси. Кеола гучно закричав, і один голос відгукнувся, а ще за мить над ним нависла на хребті хвилі прова корабля, тоді переважилась уперед і ковзнула вниз. Кеола обома руками вчепився в котвичний ланцюг, а за мить його занурило в бурун, а ще за мить — матроси витягли його на палубу.
Йому налили джину, дали галету й суху одежину, тоді спитали, як він опинився тут і чи те світло, що вони бачили, — то маяк Лае-о-Ка-Лану. Та Кеола знав, що білі люди — наче діти, бо вони вірять тільки в те, що розповідають самі; тому про себе він набрехав, що йому заманулось, а щодо маяка (то був Каламаків ліхтар) запевнив, що ніякого маяка не бачив.
Корабель той був шхуною, що прямувала до Гонолулу й далі, на низькі острови — торгувати, і, на щастя для Кеоли, зона втратила одного матроса, який під час шквалу зірвався з бушприта [42] в море. Тут не було чого й балакати. Кеолі зовсім не кортіло лишатись на Вісьмох островах. Слово летить так швидко, а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, — найнявся матросом на місце того, котрий потонув.
42
Бушприт — горизонтальний або похилий брус, що виступає з прови вітрильника; призначений переважно для винесення вперед вітрил.
З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани.
Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.
— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні «Юджині»; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.
— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.
А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.
Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.
«Цей острів підходить для мене якнайкраще, — подумав він, — бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди».
І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.
І враз помічник вихопивсь на верх рубки.
— Ти що робиш!? — загорлав він. — Викинеш судно на берег!
І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув — тільки через поруччя — й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода — тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.
Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.