Вечори на хуторі біля Диканьки
Шрифт:
«Ну, що, як не справдиться те, що говорив він!» шепотіла вона з якимось виразом сумніву. «Ну, що, як мене не віддадуть? якщо… Ні, ні; цього не буде! мачуха робить усе, то їй забагнеться; невже я не можу робити того, що мені хочеться? Впертості й у мене вистачить! Який же він гарний! як чарівно світять його чорні очі! як любо каже він: Парасю, голубко!як личить йому біла свитка! якби ще пояс гарячіший!., нехай, уже правда, я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не подумаю без радості», говорила вона далі, виймаючи з-за пазухи маленьке дзеркальце, обклеєне червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього з прихованою втіхою. «Якщо зустрінусь тоді де-небудь з нею — я їй нізащо не вклонюся, нехай вона собі хоч лусне. Ні, мачухо, годі вже бити тобі свою пасербицю! Скоріш пісок зійде на камені, і дуб похилиться у воду, як верба, ніж я схилюся перед тобою! Та я й забула… ану, приміряю очіпок, хоч і мачушин, як він на мене
І почала притупувати ногами, чимдалі сміливіше; нарешті, ліва рука її опустилась і вперлась у бік, і вона почала танцювати, по-брязкуючи підківками, тримаючи перед собою дзеркало і наспівуючи улюбленої своєї пісні:
Зелененький барвіночку, Стелися низенько! А ти, милий, чорнобривий, Присунься близенько! Зелененький барвіночку, Стелися ще нижче! А ти, милий, чорнобривий, Присунься ще ближче!Черевик заглянув у цей час в двері і, побачивши, як його дочка танцює перед дзеркалом, спинився.
Довго дивився він, сміючись з небаченої витівки своєї дочки, яка, замислившись, не помічала, здавалось, нічого; та коли почув знайомі звуки пісні — жилки в нього затрусилися; гордо взявшись у боки, виступив він наперед і пустився навприсядки, забувши про всі діла свої. — Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.
«Ото добре, батько з дочкою завели вже тут самі весілля! Йдіть же швидше: молодий прийшов!»
При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безтурботний батько її згадав, чого прийшов він.
«Ну, дочко! ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла», говорив він, боязко оглядаючись на всі боки: «побігла купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не вернулась, все скінчити!»
Не встигла переступити вона через поріг хати, як почула себе в обіймах парубка у білій свитці, який з купою народу дожидався її на вулиці.
«Боже, благослови!» сказав Черевик, складаючи їм руки. «Нехай собі живуть, як вінки в'ють!»
Тут почувся галас серед народу.
«Я швидше лусну, ніж допущу до цього!» кричала жінка Солопія, що її, одначе, з реготом одпихав натовп народу.
«Не казися, не казися, жінко!» говорив розважно Черевик, бачачи, що пара дужих циган тримає її за руки: «що зроблено, те зроблено; змінювати я не люблю!»
«Ні, ні! цього не буде!» кричала Хівря, але ніхто не слухав ЇЇ: кілька пар обступили молодих і створили навколо них непробивну, танцюючу стіну. Дивне, невимовне почуття охопило б глядача, коли б він побачив, як від одного удару смичком музики в сірячинній свитці, з довгими підкрученими вусами, все повернулося, по волі і мимоволі, до одностайності й перетворилося на злагоду. Люди, що на їх похмурих обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нерозгаданіше почуття вродилося б у глибині душі, якби поглянути на старих баб, що від древніх облич їх віяло спокоєм могили, коли вони штовхалися серед молодого, веселого, радісного люду. Безтурботні! навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, яких самий хміль тільки, як механік свого безживного автомата, примушує робити щось подібне до людського, вони тихо похитували сп'янілими головами, пританцьовуючи разом із народом, що веселився, не звертаючи навіть очей на молоду пару.
Грім, регіт, пісні чути було дедалі тихше. Смичок завмирав, притихаючи й гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Ще чути було десь тупання, щось схоже на гуркіт далекого моря, і незабаром скрізь стало порожньо й глухо.
Чи не так і радість, прекрасна й непевна гостя, відлітає від нас, і даремно самотній звук думає виявити веселість? У власному відгомоні вже чує він сум і пустелю, й дико прислухається до нього. Чи не так і веселі друзі бурхливої й вільної юності, поодинці, один по одному, губляться по світу і покидають нарешті самого старовинного брата їх? Сумно покинутому! І важко і сумно стає на серці, і нічим допомогти йому.
Вечір проти Івана Купала
За Хомою Григоровичем
«Стривайте! спочатку скажіть мені, що це ви читаєте?»
Скажу правду, я трохи отетерів від такого запитання.
«Як, що читаю, Хомо Григоровичу! вашу бувальщину, ваші власні слова».
«Хто вам сказав, що це мої слова?»
«Та чого ж іще, тут і надруковано: яку розповів такий-то дячок».
«Плюйте ж на голову тому, хто це надрукував! бреше сучий москаль.Чи я ж так говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!Слухайте, я вам розкажу її зараз».
Ми присунулися до стола, і він почав:
Дід мій (царство йому небесне! щоб він на тому світі їв самі тільки буханці пшеничні та маківники в меду) умів прегарно розповідати. Бувало як почне — цілий день не зрушив би з місця, і все б слухав. Вже не пара якому-небудь теперішньому базіці, що як почне москаля везти [15] , та ще й мовою такою, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берися за шапку, та з хати.
Наче тепер пам'ятаю — покійна стара, мати моя, була ще жива — як довгими зимовими вечорами, коли надворі тріщав мороз і замуровував наглухо вузькі шибки нашої хати, сиділа вона біля гребеня, виводячи рукою довгу нитку, гойдаючи ногою колиску і наспівуючи пісню, яку ніби тепер я чую. Каганець, тремтячи й спалахуючи, неначе лякаючися чогось, світив нам у хаті. Веретено хурчало; а ми всі, діти, зібравшися докупи, слухали діда, який через старість не злазив більше п'яти років з своєї печі. Та ні дивні розповіді про давню старовину, про наїзди запорожців, про ляхів, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха і Сагайдачного не захоплювали нас так, як розповіді про яку-небудь старовинну дивну пригоду, від яких завжди дрож проходив по тілу і волосся ворушилося на голові. Часом страх було такий візьме від них, що звечора все здається бог знає яким страхіттям. Бувало вночі вийдеш чого-небудь з хати, то так і думаєш, що на постелі твоїй умостився спати виходець з того світу. І, щоб мені не довелося розповідати це вдруге, якщо не здавалася часом здалеку власна свитка, покладена в голови, дияволом, що згорнувся в клубок. Та головне у дідових розповідях було те, що за життя своє він ніколи не брехав і що було не скаже, то саме так і було.
[15]
Тобто брехати.
Одну з його дивних історій перекажу тепер вам. Знаю, що багато набереться таких розумників, які пописують по судах і читають навіть гражданську грамоту [16] , котрі, якщо дати їм у руки звичайний часослов [17] , не розібрали б ні аза в ньому, а показувати на ганьбу свої зуби — є уміння, їм усе, що не розкажеш — смішки. Отаке невірство розійшлося по світу! Та на що, — от не люби мене боже і пречиста діво! ви, може, навіть не повірите: раз якось згадав про відьом — що ж! знайшовся урвиголова, відьмам не вірить! Та, слава богу, от я скільки живу вже на світі, бачив таких іновірців, яким провозити попа в решеті [18] було легше, ніж нашому братові понюхати табаки; а й ті відхрещувалися од відьом. Та хай присниться їм, не хочу тільки вимовити, що саме, нічого й говорити про них.
[16]
Грамота — офіційний письмовий акт, документ.
[17]
Часослов — богослужбова книга з текстами релігійних пісень і молитов.
[18]
Тобто збрехати на сповіді.