Вибрані твори
Шрифт:
— Багато наловив? — запитав подобрілим голосом.
— Пудів із два, — рішуче мотнув головою Варивон. Дмитро засміявся.
— Не віриш? Ну, може на яке кіло менше.
— А по правді?
— З пуд спіймав.
— В пудові ж скільки фунтів було?
— Скільки! Не знаєш, скільки? — хотів обуритися Варивон, але передумав і підморгнув: — Скільки не було, а нам би до чарки хватило.
— Отак би ти й давно сказав.
— А тобі й шкода, коли чоловік щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре, як одноосібник. Це і серце в тебе, певне, від скупості болить.
— Ой,
— Казали тато, поганувато. Непривичні колгоспники до цього діла.
— Так і знав, що ти нічого не зробиш, — розсердився Дмитро. — Секретар райпарткому, Марков, навідувався до мене, питався про це. Сказав йому, що в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними і чаркою часу не було. Марков снігозатримуванням інтересується, партія про це говорить, хоче, щоб такі тюхтії, як ти, хліб їли, а вони за меньками світу не бачать.
— Чого ти кип'ятишся, значить? — здивовано подивився на Дмитра.
— Знаю чого. Потім, як ударить засуха, і ти закип'ятишся, застрибаєш, як твій меньок на сковороді. Та пізно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє? Чуєш, як воно пахне? От вдихни повітря на відсонні.
— По-весняному, — погодився Варивон.
— По-весняному, по-весняному, — перекривив Дмитро. — Щуки вже скоро почнуть нереститися, і знову декому з бригадирів не до снігозатримання буде. Ні, будь вона неладна ця лікарня, завтра ж випишуся із неї, — кривлячись і крекчучи, підвівся із ліжка і опустив босі ноги на долівку.
— Сказився чоловік. Завтра я наші бригади до останнього чоловіка на ноги поставлю. За три дні поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте розмальований! Та лягай ти, красеню, в ліжко, бо вже зеленіти починаєш, мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе — ніяк толком не доберу? Я думаю від тебе і камінна фігура на другий би день утекла. А я дурний іще міркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.
— Я тобі поміркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три дні усе зробиш? Ініціатор.
— Пішов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, — раптом розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, він в душі почував, що той багато йому чим зобов'язаний, і ніколи не сподівався такої невдячності.
«Ну, й чоловічок!»
— А упораєшся? — запитав більш стримано.
— Упораюсь.
— Правду кажеш?
— Я тобі що — слова на вітер пускатиму! Коли б ти був не хворий, значить, по-інакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.
— Добре. Через три дні я приїжджаю з лікарні. Подивлюсь.
— Тьху на тебе! Потім на місяць звалишся. Герой!
— І горе буде тобі, коли не виконаєш слова.
— Так ти що, мені, другові своєму, бригадирові, не віриш? Я тебе, можна сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смерті врятував, а це гілляк не зумію на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого не треба.
— В івчанців, напевне, поле, мов діброва, стоїть, — ні одна сніжинка не розкотиться?
— Не
— Додивишся, коли наші замети — перекотиполем розвіються.
— Ох і в'їдливий ти, як оса. Сказав тобі!.. — з серцем відрізав Варивон.
Дмитро помовчав, слідкуючи за рухливою пряжею сонячного проміння, що тремтіло і струмувало на воскових прожилках свіжої соснової підлоги. «Весна прямує». Знову заболіло серце. Поморщився і ліг на ліжко. Варивон у задумі сів на краєчок крісла.
— Що, болить?
— Якийсь дідько серце розпирає.
— Ти ще побільше злися, то може якраз на посівну з лікарні випустять.
— Через три дні буду дома, і передай Югині: хай не приїжджає.
— Марія Іванівна сказала, що тобі ще два тижні треба лежати.
— Вона може й не те наговорити. За це й гроші получав.
— Ну, як ти собі хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слідкує і як ти на медицину нападаєш. Марія Іванівна і так зобижається на наших односельців, що непосидющі такі. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич — вона тоді санітаркою була — з усякими досвідами не давав їй спокою. Словом, ніхто тебе без дозволу лікаря не привезе.
— Ти привезеш.
— Та нізащо в світі, нізащо! Хоч і вредна ти штучка, але хочу, щоб іще прожив на світі. Саме на життя повернуло.
І ці слова хвилювання пройшлися по кожній жилці Дмитра. «Саме на життя повернуло, — віддалося у серці: — це ж так після довгої зими селяни, радіючи, говорять: саме сонце на весну повернуло».
— Це ти правду кажеш, — хитнув головою.
— Ще б неправду, — зручніш умостився на кріслі Варивон. — Отак, коли працюєш, по шию своїми ділами, значить, зайнятий, то все, здається, іде просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових, ниву, як дівчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є гріх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад — ого-го яку дорогу ми пройшли, через які гори перевалили. То раніше у мене одна була сорочка і в будень і в свято. Так і згнивала вона, по ниточці розлазилася на плечах од поту і солі. За версту від тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у Варчуків та Денисенків, як ота наймитська сорочка! І ніхто б про тебе доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку приніс — складайся на дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Поміж людьми живу… Оце ще зима, а я думками весну випереджаю, — все міркую, як би такий урожай проса зібрати, щоб усі сусіди роти пороззявляли. Навіть у сні бачу такі зерна проса, немов коралі. А всі коло нього тільки ахкають. І ти також.
— Воно ж і видно, що всі заахкають, як один мишій вродить. Снігозатримування провів…
— А ти помовч… Ет, і настрій зіпсував — уже і говорити, значить, не хочеться, — аж зітхнув Варивон. І зразу в очах погасли вогники, а слово стало мляве, неначе цідилося крізь позіхання.
Дмитро дорікнув себе за зайве слово: чоловік про життя почав говорити, вірно говорити, і так по-дурному обірвати його думки.
— В завідувача контрольно-насінневої лабораторії був? — запитав після мовчання.