Виклик
Шрифт:
— Я стояв на носі яхти разом з тобою, — заледве вимовляє він. — Тепер я пригадав.
— Правильно. І саме тієї миті стався вибух. Ти був єдиним, хто лишився на човні. Тому ти й обгорів.
Чорт! Де ж моя лікарська етика? Він не має про це знати, принаймні зараз.
Джейк силкується поглянути на себе. Це зусилля завдає йому ще більшого болю, аніж намагання говорити, і його обличчя кривиться від нестерпної агонії.
— Сильно обгорів?
Я беру його за руку.
— Все буде гаразд. Ти видужаєш. Аварійний маяк — ти ж увімкнув його, пам'ятаєш? Нам прийдуть на допомогу
Я дивлюсь, як він намагається пригадати. Дихання його утруднюється і частішає. Я кажу йому, щоб він перепочив.
— Я… і досі чую його, — каже Джейк.
— Кого?
— Мого… брата.
До мене не відразу дійшло. Дійсно, він казав мені, що чув Стюарта на борту — навіть бачив його, — хоча й додав, що розуміє, що насправді там нікого не було.
Я стискаю Джейкову руку.
— Тепер він уже не буде сміятися, це точно, — запевняю я його.
Засмагле обличчя Джейка зблідло і стало схожим на обличчя мерця. Він дихає все важче, і це мене лякає.
— Ти мусиш зберігати сили, — кажу я йому. — Будь ласка, помовч.
Але Джейк щось іще хоче мені сказати. Попри те, що йому дуже боляче говорити.
— Я ніколи не жалкував, — каже він слабким голосом.
Я не бажаю, щоб він розмовляв, але я також не розумію, про що він каже. Мабуть, він бачить це по моїх очах, бо, незважаючи на біль, Джейк осміхається. Він трохи прихиляється до мене й шепоче мені на вухо.
— Я ніколи не жалкував, що кохав тебе, — каже він.
Я відвертаюся, не в змозі стримати сліз. Вони стікають по моїх щоках. Усе було так непросто того літа, коли у нас із Джейком трапився гріховний роман. Стюарт замало бував удома, і я майже не сумнівалася, що він знав про наші стосунки із Джейком, але йому було байдуже. Можливо, Стюарт десь підгулював і хотів, щоб я займалася тим самим, що й він.
Я дивлюся на океан і на дивовижне віддзеркалення місяця у воді. Потім знову здіймаю погляд на небо і на незчисленні зорі, що купчаться у височині.
Я зиркаю на дітей, які й досі сплять. Дивно, але зараз я люблю їх дужче, аніж будь-коли.
Я стискаю Джейкові руку, бо мені теж треба йому дещо сказати.
— Джейку, — кажу я, обертаючись нарешті до нього. — Джейку…
Мої вуста завмирають. Усе завмирає в моєму всесвіті. Джейк більше не дихає. Він пішов у вічність.
Частина IV
Ми — міцна згуртована родина
Розділ 60
Мамо, а ми теж помремо?
Запитання малого Ерні вражає мене просто в серце, і на кілька секунд я втрачаю дар мови. Раніше мені здавалося, що найважче в житті — це повідомляти дітям про смерть їхнього батька. Виявляється, я помилялася. Сповіщати дітей про те, що Джейк не пережив першої ночі на плоту, було ще важче.
Коли загинув Стюарт, ми відчули себе самотніми. Коли ж помер Джейк, то ми тепер і справді одинокі. Уже два дні, не менше.
Під сонцем ми обпалилися і стали червоними як буряки, а води та їжі лишилося так само мало, як і нашої здатності терпляче витримувати труднощі. Горе через смерть Джейка змінило настрій дітей з тотального відчаю на щось навіть гірше — на страх. Страх того, що ми можемо виявитися наступними.
Ми увесь час намагалися перебувати якомога ближче до того місця, де затонула яхта, але ні корабель, ані гелікоптер так і не прибули, щоб нас урятувати.
Коротше кажучи, ми були десь неподалік Карибів, але точно не знаємо, де саме. І, схоже, ніхто не знає.
Тож навіщо я й далі кажу дітям, що нам слід залишатися на місці? Чому ми все ще маємо боротися з течією?
Два дні я впиралась як віслюк і казала, що ми маємо дати Береговій охороні більше часу для того, щоб нас знайти. Але тепер я знаю: діти підозрюють справжню причину.
Це мені потрібно більше часу. Джейк спочиває на дні океану, а я — ні туди ні сюди. Застрягла межи смертю та життям. І чисто фізично не можу рухатися. Якщо чесно, то коли б я була єдиною живою істотою на цьому довбаному плоту, то я б навіть і з місця не зрушила. Так би і стирчала неподалік Джейкової морської могили, допоки мене або порятували, або ні. Так, ми одинокі серед океану, але ми самотні разом.
І ми потребуємо порятунку.
Через вузькі щілини припухлих повік дивлюсь я на дитячі обпечені сонцем тіла, на порізи та синці і на засохлу кірку, на якій виступила морська сіль. їхні губи пересохли й потріскалися, а волосся скуйовджене. Я зазираю їм у вічі.
— Ні, Ерні, — відповідаю я. — Ми не помремо, ні.
Час припиняти боротися з течією. Час відпливати. А там подивимося, куди нас винесе.
Розділ 61
Операція «Випадкова зустріч» почалася. Так назвала її Елен Пірс, ідучи до маленького, зате добре оснащеного гімнастичного залу, який обладнало Антинаркотичне бюро для власних співробітників у підвалі приміщення свого нью-йоркського відділу.
Була п'ята двадцять ранку. Оце рано так рано!
Недивно, що Елен виявилася у спортзалі повноправною хазяйкою. Теж добре. Бо ніхто не побачить, як вона навмисне змочить водою «Польська джерельна» свій рушник, футболку й обличчя. І нікому нічого не доведеться пояснювати. Особливо чоловікові, котрого вона збиралася тут зустріти, — своєму шефові.
Елен знала, що Ієн Макінтайр займається фізичними вправами в цьому спортзалі щоранку кожного робочого дня починаючи з п'ятої тридцять. Він був схиблений на здоровому способі життя і до сорока з великим гаком брав участь у виснажливих змаганнях із триборства. Тепер, ставши офіційним членом Американської асоціації пенсіонерів, він трохи вгамувався. І перейшов лише на марафони. Якщо точно, то він бігав їх тричі на рік: у Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, своєму рідному місті.
Тож зайве говорити, що це був чоловік міцний як криця, саме тому Елен і вдалася до невеличких хитрощів, щоб мати змогу приватно з ним поговорити.