Виклик
Шрифт:
— Для чого?
— Для того, щоб спочатку знайти свою родину. Якщо вони і справді ще живі, — відповів Деву. — Ти ж пілот, наскільки я пам'ятаю?
Пітер кивнув, і в його голові почав вимальовуватися план, замислений Деву. Думки великих людей збігаються. Слабих на голову — теж.
Для преси й широкої публіки все це виглядатиме так, наче люблячий татусь від розпачу вирішив узяти справу в свої руки. Зараз час — найголовніше. І тому він зволів не покладатися на саму лише Берегову охорону. Татусь сам вирішив стати пошуково-рятувальною групою у складі одного чоловіка.
— Залишилося
— Що саме?
— Ти будеш готовий скористатися цією штукою?
Частина V
Хто знайшов, тому й дістанеться
Розділ 81
Перший промінь сонця торкається мого обличчя і будить мене. Так траплялося кожного ранку відтоді, як ми опинилися на цьому острові під назвою Забуте Богом Місце, яке розташоване бозна-де. Але цього разу я маю інше відчуття, яке можна вмістити в одне-єдине слово: алілуя!!!
В голові моїй не паморочиться, мене не нудить, і я навіть не пітнію, як гладунка у сауні. Лихоманка зазнала поразки. Інфекція зникла геть. Або, принаймні, зникає. І я повторюю: алілуя!!!
Я сідаю і вдихаю на повні груди. Звісно, я не почуваюся на сто відсотків здоровою, куди там! Але зрозуміло одне: я на шляху до одужання, а не на порозі смерті.
Чорт, якби не моя зламана нога, я б підскочила і станцювала б джигу.
Натомість я починаю рюмсати. Я не можу стриматися — настільки велике полегшення я відчула. Чому? З трьох причин. І всі троє лежать, примостившись біля мене.
Вони й досі міцно сплять, але мені байдуже.
— Дани, прокидайтеся!!! — гукаю я. — Вставайте, ви, ліногузи!
Вони ворушаться, поволі підіймають голови, озираються — що ж сталося?
Коли ж дітлахи помічають мою посмішку, вони враз підскакують. І мовчки витріщаються на мене, явно втративши дар мови. Але я не втратила.
— Марку, здається, тобі доведеться трохи почекати з покупкою «мазераті», — жартую я. — Моя лихоманка скінчилася.
Дивно, але з його боку не чутно якоїсь швидкої гумористичної ремарки, на які він зазвичай такий мастак. Натомість Марк робить те, чого ніколи не робив відтоді, як загинув його батько. Він починає плакати.
Сльози — річ заразлива, і невдовзі до нього приєднуються Керрі та Ерні. У родини Данів трапився цілком офіційний емоційний зрив, але, здається, ця обставина лише додає нам радощів. І немає на світі людей щасливіших за нас.
Аж раптом гучне низьке бурчання різко повертає нас до дійсності. Що це — грім? Та ні.
— Це у тебе в животі, мамо? — питає Ерні.
За інших обставин ми б усі розсміялися. Але не тут і не зараз. Мій шлунок дійсно бурчить, і це — пряме нагадування про те, що ми й досі стирчимо на цьому острові, а їжі у нас лишилося катастрофічно мало. Завдяки кільком дощам ми змогли назбирати трохи питної води, але з харчів у нас зосталася буквально жменька горіхів.
— Стоп! — раптом шепоче Марк. — Усі завмерли на місці!
Його очі уставилися в одну точку за моєю спиною.
— Що там таке? — пошепки питаю я.
— Дещо набагато більше за жменьку горіхів.
Ми повільно обертаємося, щоб поглянути. Поодаль на піску сидить біло-коричневий кролик і гризе пальмовий листок. Такий пухнастий та милий кролик.
Це ж наш обід! Але нам не хочеться чекати до обіду. Кролик запросто може стати і нашим сніданком, тільки як же його спіймати? Я знову шепочу:
— А як нам…
Утім, я не встигаю скінчити фразу. Марк ракетою зривається з місця, щодуху мчить по піску, як спринтер, і кидається на кролика. Я ніколи не бачила, щоб він так прудко бігав. Він промайнув у моїх очах розмитою плямою. На жаль, кролик бігав іще швидше. І промайнув переді мною ще більш розмитою плямою. Він кидається в кущі, а Марк тицяється обличчям у пісок.
— От зараза! — скрикує він. — Тепер його вже не спіймати.
— А нам і не треба ловити, — зазначаю я. — Принаймні, саме його.
— Мама має рацію. Це ж кролик, – каже Керрі.
Цього разу Ерні не розуміє, про що йдеться, бо ще малий.
— А що це має означати? — питається він.
Я простягаю руку і лагідно поплескую його по потилиці.
— Це означає, що там, звідки цей кролик прийшов, є багато-багато інших кроликів. Кролики люблять заводити великі родини, Ерні. Ще більші, ніж наша.
Розділ 82
У мене з'явилося дивне нове відчуття. Дома, у Нью-Йорку, буквально кожна моя хвилина була ретельно розписана. Кожна операція, мої зустрічі, — все мало чітко розрахований початок та кінець. Якщо я відставала від графіку, то просто починала швидше працювати. А коли обганяла графік і мала вільну хвилину…
Стоп, кого ти хочеш обдурити? Ніколи ти не обганяла графік і ніколи ти не мала вільної хвилини.
Про що це я? А про те, що це так дивно — мати купу вільного часу! І нічого більше, окрім вільного часу. Звісно, це страшенно нудно, саме тому, до речі, і виникають у мене такі думки. Через те, що мені страшенно нудно. Сидячи тут
і чекаючи, доки мої малі повернуться з полювання на кроликів, я буквально не знаю, куди себе подіти.
Мені тільки й лишається, що думати, хоча це не така вже й погана річ.
Головним чином я розмірковую про те, що зараз робить Пітер і як він, бідолашний, переживає наше зникнення. Уявляю, як він поневіряється. Напевне, місця собі не знаходить. Я почуваюся такою винуватою, що кинула його та подалася в цю подорож: наше спільне життя тільки-но починалося. Чи судилося нам зустрітися знову?
Так. Бо нас знайдуть. І ми з Пітером знову будемо разом. Я просто впевнена у цьому.
Зрештою, ми ж не десь на іншому краю планети посеред безмежної пустелі. Просто опинилися трохи поза рамцями цивілізації. Так, зараз ми не на її магістральній дорозі, але все одно десь поруч. І рано чи пізно, але нас помітять — або з корабля, або з літака.