Вирвані сторінки з автобіографії

Матиос Мария Васильевна

– Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?

– Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремигає? І чи кури всілися на сідало.

Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. «Утворилися врата» розмов із бабкою десь у 90-му році. Але ненадовго. Лише так - на половину. А вона була диво - моя бабця! «А-ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича.
– М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!»

Спілкуючись у травні 2010 року з Леонідом Макаровичем у Познані, на фестивалі «Українська весна», де ми обоє були гостями, я, Марія Матіос, подумала точно так, як сказала колись моя бабця - Гафія Іллівна Матіос 1990 року минулого тисячоліття: «Такий файний, ніби дотепер...»

...Точних

даних про кількість зобиджених, репресованих, убитих і т. і. у буковинських Розтоках зараз уже ніхто не скаже. Як не скаже точно про всіх, хто залишився на просторах необъятной Родины». Живий чи мертвий. Бо все ж час до часу в село озиваються діти і внуки тих, кого «вивезли». Багато хто із них живе в Росії говорить по-російському. Ким себе вважає - не знаю, бо тільки з переказів чую про них. Але Щось таки їх кличе. Один раз у житті - а все ж кличе в гори, на місця родинних обійсть. Багато їх живе на Донбасі. Багато - в Миколаївській, Херсонській областях, куди вони переїхали добровільно вже на моїй пам'яті - в кінці 60-х - на початку 70-х, у пошуках кращого побуту. Ще я пам'ятаю, як у селі в людних місцях - біля клубу школи, сільради, пошти - висіли оголошення про набір на роботу і переселення на південь України, з наданням житла і т. і. Дехто вертався, а інші живуть там потепер - і вже й не знаю, чи озиваються. Пам'ятаю сусідську родину Яків'юків, яка з чотирма дітьми тоді подалися у пошуках кращого життя. Знаю свого однокласника, який працює шахтарем на Донбасі. Кажуть, він не озивався навіть до родичів майже три десятки років. А тепер озвався.

У мої шкільні роки найбільш згадуваними і шанованими були ветерани Великої вітчизняної війни і передові колгоспники. У школі проводилися уроки патріотичного виховання - і тоді обов'язково запрошували когось із місцевих ветеранів. Проте це тривало недовго. Діти ми були цікаві, балакучі, допитливі. А їм, нашим сільським ветеранам, як я тепер розумію, нічого було розказувати. Ні, я тепер знаю, що якраз їм - «автохтонам» Гаврилякові Афанасію Васильовичу, Михайлюкові Михайлові Дмитровичу, Хімчинському Іванові Тимофійовичу, Стеблюкові Миколі Юрійовичу - було що розказати.

Але Система добре вміла «шнурувати» вуста тим, хто знав і міг сказати. Казати цим, «сільським», ветеранам правду, ясна річ, було неможливо. Бо правда мала негарне - не таке героїчне, як у книжках, - обличчя. Правда полягала в тому, що їх, молодих, необмундированих, ненавчених буковинців, 1944 року, випробовували війною дуже і дуже жорстоко. Вони ж перед радянською владою були винні! Винні самим своїм існуванням на окупованій території. Байдуже, що на їхній території майже не було суто німецької окупаційної влади, не було повноцінних бойових дії і т. і. їх зробили гарматним м'ясом. І те, що вони лишилися живими - на те була просто воля Господня - і не що інше. Бо попереду - вогонь ворога, а позаду - вогонь визволителів із «заградотрядів».

Якщо ви колись подорожуватимете Буковиною і їхатимете Вижницьким районом, майже у кожному селі побачите пам'ятники-обеліски полеглим У роки ВВВ. У Мілієвому, в Іспасі, у Банилові, Вашківцях. Та скрізь! І читати написане на обелісках страшно - їх так багато, полеглих, у перших своїх боях, із однією гвинтівкою і однією гранатою на десятьох! І це ще одна дуже страшна «буковинська» правда, яку (і це також правда!) ще не дослідили історики. Історики пішли «углиб століть», а ці, невинні, убиті ось-ось, майже недавно, лишилися обійденими. І я не знаю, чи де зосталися їхні правдиві - не з папірця - спогади, окрім спогадів родинних. Якщо вони їх розказували родинам. Та навіть, якщо й розказували, то вже майже нікому розказати розказане. Буковинці, які лишилися на Буковині після всіх історичних катаклізмів, не дуже охочі до писемних свідчень. Мабуть, недарма саме у нас, на Буковині, дуже поширене прислів'я «за «не знаю» - не б'ють і не карають». І хто нас ретранслює світові, якщо ми не робимо цього самі?

Мій дід Власій Матіос, 1906 року народження, розказував, як його « бракували на войну».У Вижниці вишикували чоловіків призивного віку з довколишніх сіл. Між рядами ходили офіцери. На око прикидали придатність чоловіків до війни. У мого діда було штучне око. Свого він позбувся внаслідок нещасного випадку - під час роботи з деревиною. Штучне око «за Румунії» із Ясс привіз доктор, до якого колись звернувся дід у тій-таки Вижниці. Дід сказав радянському офіцерові, що має поганий зір, лише «на половину». Офіцер матюкнувся, тицьнув пальцем у дідову очницю. Скляне око випало з очниці й розбилося на очах усіх. Офіцер знову матюкнувся й пішов далі. Так дід уникнув фронту. Але все подальше життя дуже мучився із тими постійнозмінними штучними очима. Бо очні протези, які дід купував уже в радянських аптеках, чомусь були неякісними і дуже натирали очницю, а закордонного ока дід не мав змоги придбати: їх тоді у нас просто не було. Я добре пам'ятаю ті дідові страждання з оком. Але й добре пам'ятаю, що правду я дізналася дуже пізно. На моє допитливо-надокучливе, чому дід не воював, майже завжди відповідала бабця: «Вибракували були діда від войська через око». Та й по всьому.

Отож про наших сільських ветеранів. Спочатку на уроках патріотичного виховання вони відбувалися загальними фразами, а далі їм просто не дозволили особливо часто ходити до школи. Своїми спогадами про ВВВ вони ділилися у сільському клубі напередодні дня армії та дня Перемоги. Але вже обов'язково із папірця.

Не з папірця говорили ветерани не-наші, не сільські. Їх тоді було двоє - фельдшерка Розтоцької дільничної лікарні (на 25 ліжко-хворих!) Євдокія Андріївна Бубульчук і багатолітній голова місцевого колгоспу ім.Кірова Павло Іванович Микитенко. Вони були справжніми фронтовиками, з бойовими орденами і медалями, пройшли усю війну, а Євдокія Андріївна була учасницею оборони та прориву Ленінградської блокади.

Про долю Євдокії Бубульчук я розповім у одному з наступних розділів, а про Павла Івановича трохи скажу з пам'яті. Микитенко був звідкись «із України». Говорив українською. Був розумний, суворий і господаровитий. За його часів наш колгосп і справді процвітав, як можна було процвітати на ті часи. Але те, що колгосп «ходив» у постійних передовиках району, безперечно, його заслуга. Він міг «міцненько», по-фронтовому, поговорити навіть у райкомі партії, «вибити» для колгоспу щось більше, ніж було передбачено. Пригадую ще часи (це десь кінець 60-х - початок 70-х), коли в колгоспі виходила газета. Не стіннівка, а повноцінна газета-багатотиражка, високий друк, під назвою «Кіровець» . І редагував її Юрій Іванович Скидан - дуже твердий комуніст із місцевих. У нас удома зберігається кілька номерів «Кіровця», де написано про мого діда по батькові Онуфрія Матіоса. Як про працьовитого дуже лісоруба. Очевидно, «передовитістю» колгосп усе ж не останнім чином завдячував своєму голові - Павлу Микитенкові. Похований Павло Іванович у Розтоках. А його дружина Олександра Тимофіївна Гусаченко вчителювала у Розтоках багато десятків літ, де й проживає тепер.

2010 року в нашому селі мешкає один колишній фронтовик - білорус Гльоза Альбін Йосипович, що переїхав на схилі віку до сина Валерія, одруженого на буковинці. А росіянка Томнюк Софія Єфремівна , яка прожила в Розтоках усе своє життя, також знайшла свій спокій у буковинській землі.

РІКА ОСТАННЬОЇ ДАРАБИ [1]

Черемошем 1975- го року пройшла (проплила) ОСТАННЯ дараба (пліт із дерева).

1

Текст - у повній версії книжки.

Я стояла на березі - і мені здавалося, що мене кудись також несе із тим останнім плотом.

У бік берега крикнув один бокораш - але течія була стрімка. Не чути.

З тою дарабою відходило щось дуже рідне, вперте, норовисте. Щось обривалося стійке і незмінне. Наче мінявся життєвий уклад...

Мій дід Онуфрій колись недовгий час «водив» дараби потоком у одному з присілків Розтік. Коли я буваю на своїй праотеччині - на хуторах і зокрема, у Верхній Товарниці, уявити сплав лісу Товарницьким потоком сьогодні мені неможливо.