Воццек & воццекургія
Шрифт:
Проникати в твоє тіло — все одно, що занурюватися в сніги, у воду, в землю, в листя. Я боюся цього занурення так само сильно, як бажаю. Під листям сховані черви, під снігом ростуть квіти, у воді чигає велетенська риба, а під землею нічого нема. На біса ж ти здалась мені, кохана? Чи, коли говорю я до тебе, ти достеменно і направду є? Відлітай, відлітай, відлітай, прошу тебе.
Термометр показує температуру мого тіла. Отже, між цим стовпчиком рідкого металу, запаяним у шкляний капіляр, і мною є певний зв'язок. Атоми мого тіла, рухаючись активно, штовхають атоми шкла, а ті натомість — атоми ртуті, що спричиняє до збільшення її, ртуті, об'єму — чи не бздури? Влітай, відлітай.
Я боюся цього рухомого срібла. Я не знаю причини його руху. Найпростіше було б розбити з десяток шкляних колбочок і влити їхній вміст собі досередини, туди, де температуру можна відчути безпосередньо, але від цього, якщо вірити книжкам, ця ж сама температура почала б неухильно падати, аж поки не зрівнялась би з температурою довколишнього середовища — чи не абсурд? Відлітай.
І відлітаючи мовчи. Я проситиму страху на всіх, люба моя Міріам, кохана А.
Якщо не побоюся просити.
Постскриптум:
Чим відрізняється людина, яка надуває кульку з жувальна ґумки, від людини, яка цього не робить? Нічим. І тій, і тій хочеться дати в морду.
Ґранд-готель
Наступного (слово закреслене) ти опинився в Ґранд-готелі. Ти ще не знав, ранок це чи вечір, і вже напевно не здогадувався, що це Ґранд-готель. Ти просто вийшов із своїх аж ніяк не розкішних апартаментів, — по правді кажучи, це була проста убога кімнатина з обшитими фальшивим дубом стінами і без будь-яких вигод, куди вас разом з подорожнім поселили, як це завжди буває, після тривалих переговорів, взаємних підморгувань і ловких еквілібристських вправ з банкнотами різної вартості, — так от, ти вийшов у своєму домашньому вбранні з рушником на шиї і милом у руках, вийшов шукати вбиральню, яка в подібних закладах знаходиться чомусь, як правило, в кінці коридору, але виявив раптом, що жадного коридору в звичному розумінні слова не існує, бо за вузеньким і коротким передпокоєм відкрилась нагло вражаюча панорама широких сходів-балюстрад, терас і галерей, що вели у всіх мислимих напрямках і у всіх можливих вимірах і під найнесподіванішими кутами, кам'яні плити, сферичні склепіння, фрески і хідники, химерні потвори — сторожі литих ліхтарів, і самі ліхтарі з їх білими запорошеними кулями і тьмяним, мовби приспаним світлом, а ще — люди, різномаста і різношерста публіка, що сновигала туди і сюди і там і овам і byle-gdzie.
Десь ізнизу, з долішніх поверхів долинала музика.
Ти вперто шукав вбиральню (незаперечна ознака ранкового сну), хоча навряд чи вона могла ховатися за якимись із цих височенних справді дубових двійчастих дверей з гладенькими випуцуваними мідними ручками. Перехожі дивувалися твоєму розхристаному вигляду, або не звертали на тебе уваги, або зникали кудись надовго, і тоді ти никав порожніми залами, приглядаючись до орнаментів на підлозі, не наважуючись куди-небудь заглядати і кого-небудь що-небудь розпитувати; керуючись швидше запахами, ніж геометрією, або швидше інтуїцією, ніж звуками. Зрештою, ти таки наткнувся на вбиральню — двері її, незважаючи на масивні циліндри противаг, були відчинені, і запах справді давався взнаки, — однак, як вказувала табличка, це був жіночий заклад, і тобі не залишалося нічого іншого, як тільки, припускаючи симетричність будови усього готельного маєстату (а це не виглядало аж таким безпідставним), вдатися до пошуків подібного приміщення (на цей раз чоловічого) по той бік уявної осі уявної симетрії.
У міру твоїх проходів все чіткіше проступав вечір, тобто усвідомлення вечора приходило на зміну повній часовій невизначеності, і, коли ти після невдалих спроб вловити логіку старовинної архітектури і після кількаразових незапланованих-мов-начарованих повернень до відчиненої, але заказаної для тебе смердючої дівчачої схованки вирішив спуститися поверхом нижче в надії і т.д., коли ти, і коли… коротше кажучи, мешканці готелю, які знову з'явилися, проходили повз тебе цілими натовпами і тлумами, у вечірньому вбранні — темні сукенки з глибокими вирізами і лискітками, лаковані мешти, фраки, смокінги, метелики — чого вам ще?
Вечір, безсумнівний вечір панував у цих похмурих просторах!
Все більше траплялося кришталевих люстр, все більше люду, а заразом — і запахів, і світла (того, чого тобі було треба, ти так і не знайшов), все заплутанішими виглядали перекинуті так і сяк сходи, все вичовганішими були хідники; зате чистішими — білі кулі, які вінчали голови химерних псів (чорних, залізних, хирлявих) з жіночими персами і курячими лапами; зате прозорішим, ніжнішим — холодний мармур балюстрад, на якому старечі тріщини і тонкі дівочі прожилки звивались у плетиво незнаної краси; зате промовистішими — фрески, повні тих же курячих грудей і бабських кігтів, та на цей раз у поєднанні з ангельськими обличчями, стрічками і голубиними крильми; зате голоснішою — музика; нудотнішими — аромати; сильнішими — бажання. Ти опускався все нижче і нижче, аж поки за одним із поворотів не відкрився перед тобою краєвид долішнього холу, вщерть, аж понад всяку міру заповненого, де між колонами, на підвищеннях і подіумах, приступках, бордюрах і перилах сиділи і стояли, та навіть і лежали люди. Десь у глибині між зелені маленької оранжереї грав оркестр, там танцювали, там офіціанти розвозили на візках наїдки і напої, там одяг вирізнявся елегантністю і блиском, а тут же поруч знаходилося віконце адміністратора, і довга черга з клунками та валізами вибудувалася до нього, де-не-де розрізаючи тлум танцюючих і ділячи його на острівці. Посередині панував несамовитий рух від шкляних дверей, пантрованих швейцарами, аж ген до широких кам'яних сходів, що вели у ліфти і на перший поверх, і ще бозна-куди. Ближче до мене ціле юрмище людей влаштувалося, мов у вокзальній почекальні, розклавши речі, відгородивши свої маленькі ареали — одні з них спали, інші їли, бавили дітей, ще інші, — як двійко бритоголових юнаків, що влаштувались на масивній базі дорійської колони просто піді мною — грали в шахи. Я чомусь не здивувався, хоча ці смагляві невиразні азійські типи (східні чи південні), які продають на наших базарах штивні накрохмалені гвоздики, та ще — приторговують наркотиками і краденими автомобілями, та ще — розповсюджують екзотичні альковні хвороби, та ще, заангажовані власною суб- та інфраструктурою, дбаючи про її виживання й ріст — чинять вбивства і ґвалти; ці типи, як правило, віддають перевагу нардам, або, в гіршому випадку, розписують партії преферансу, а тут були шахи (що само по собі ще ні про що не свідчило, але відсилало нас до більш древніх, — аніж просто якісь там дагестанські чи курдські — традицій, до міцно забутих культур, ба навіть і світів, — про структуру яких вже мало що могли сповістити розкреслені на клітки квадратні, круглі та хрестаті поля, — а заразом попереджало про набагато серйознішу загрозу, аніж, скажімо, випадкова смерть від чеченського ножа, чи навіть виняткові тортури ендурських ентузіастів — загроза теж була древньою і забутою, і ввижалося в ній справжнє, ще не звульґаризоване блідою європейською уявою обличчя диявола), та я чомусь, як було уже ска-
Фігури
зано, не здивувався, а перелізаючи через балюстраду тераси, хотів було зіскочити додолу на єдину вільну місцинку, що виднілася коло бритоголових, та раптом послизнувся, вхопився за колону і з'їхав по ній униз просто на тих двох, просто на їхню шахівницю, від чого та з тріскотом упала, а фігурки розсипалися по підлозі.
Річ ясна, ти, шалено вибачаючись, заходився повзати кам'яними плитами, вишукуючи той дерев'яний, як на початку видалося, дріб'язок.
Шахи були саморобними [52]. Шахівниця, простий фанерний ящик, зроблений ретельно, але трохи грубувато, давно потемніла, тож чорні і білі поля мало чим різнилися; від неодноразово накладеного і так само неодноразово стертого лаку утворилися на тих полях розмаїті плями і лінії, цілі картини і мало не ландшафти, що нагадували таємничі мапи і, напевно, свідчили про приховану статистику виграшних ходів. Зрозуміло, фігурки виявилися найрізноманітнішими, належали різним комплектам і побували в різних руках. Траплялися тут дивні звірята — напівконі, напівслони, нізащо не здогадався б, яку функцію вони виконували в грі насправді, бачив ти і традиційні кінські голови, та не могли вони аж ніяк належати шаховій кавалерії, бо не мали підставки і не могли тому стояти, а закінчувалися вони знизу чотирма прямими ріжками, що їх використовують вишивальниці при виготовленні нитяних квітів. За одного з офіцерів правив звичайний олов'яний солдатик у формі червоноармійця зразка сорокових років, а за іншого — фігурка китайського законника з сімома вміщеними одна в одну кульками; біля нього замість тури мала стояти кругла керамічна шашка, а з протилежного боку — гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість крапок. Поруч з дешевою покерною фішкою бачив я дивовижну і без сумніву цінну річ, яка ледво чи вмістилась би в квадратик поля — на фасаді її зображений був древній буддійський храм, а ззаду — подоба різдвяного вертепу із святим сімейством. Знайшлася під чиїмось клунком зелена пластмасова жабка — стругачка для олівців, котра теж, як виявилося, слугувала за одну з фігур. Набралося цього добра вже досить багато — набагато більше, ніж потрібно для гри, та не знайшов я ще жодного короля і жодної королеви. Найгірше було з пішаками. Всі неоднакової висоти, — часто це були просто офіцери з повідкручуваними головами — вони позакочувалися в найнесподіваніші місця. Деякими з них уже бавилися діти, що виявилися меткішими й спритнішими за мене, деяких я, сам того не відаючи, на початках легковажно зіґнорував, бо за браком справжніх пішаків використовувалися тут і ґудзики, монети, і, що найнеприємніше, — звичайні пластилінові кульки, вкриті зверху лаком, — багато з них я просто-напросто подавив колінами і тепер, віддираючи від штанів, скочував назад у кульки і, знову ж таки вибачаючись, віддавав господарям. То були збитки непоправні, бо скатані вдруге кульки вже не виглядали такими гарними і блискучими, як раніше, а мали на собі купу сміття і липли до рук. Тому я дуже тішився, коли мені ще траплялися неушкодженими ці дивні, схожі на ягоди, пішаки. Та виявилося згодом, що звідкись (після мого падіння, очевидно) з'явилося на підлозі багато розсипаних виноградин, породистих і дужих, ніби мускат чорного каменю, і їх я підбирав у невіданні замість злощасних пластилінок, чим дуже і дуже,
все більше і більше
не подобався моїм смаглявим хазяям.
Велика вода
Про велику воду Той оповідав скупо і неохоче. А що доводилось йому робити це часто, набагато частіше, аніж хотілося б, то виробив він для себе певний план розповіді, від якого ніколи не відступав.
Починав він, як правило, з опису брюховицького ландшафту [53]— дуже схожого на той, що існує в дійсності, але все ж трохи інакшого — немов на рекламній знимці підретушованого, контраснішого, яскравішого зрештою. На тих знимках завше буває якийсь такий специфічний, з професійним віроломством підібраний кут зору, і коли ти волею прихованих і витіснених бажань потрапляєш у ті краї насправді, na zywo, live, то ніколи не можеш побачити їх так, як зобразив фотограф. Ходиш розчарований і трохи присоромлений тим, що знову попався на консервовано-барвисту приманку реклами, і щоб хоч якось скомпенсувати збитки, намагаєшся віднайти те місце, той пагорб чи навіть дерево, з якого б реальність набувала потрібного вигляду. Але такий трюк, як правило, не вдається — чорт знає, яким чином вдається він фотографу. Може — спеціальна оптика або зйомка з вертольота, що зависає в метрі від землі, плюс обмежене поле зору — адже не зазирнеш за край листівки, а за тим краєм якраз і ховається, напевно, смітник чи обридлива споруда лісового ресторану, а чи купа мокрих знуджених туристів, які збіглися на гуркіт гелікоптера і тепер, обсихаючи в гнаних лопатями струменях гарячого повітря, будь за що намагаються потрапити в кадр.
Так було і в розповідях Тоя — пагорби раптом робилися вищими, схили — крутішими, а доли — мальовничішими. З тієї дороги, що веде до мосту — (і біля якої стоїть під лісом будинок мого покійного діда) — можна було побачити і всі три озера, чистіші та блакитніші, ніж насправді, і цвинтар, і дідову могилу, і церкву, сховану між сосон, і — що зовсім уже неймовірно — залізничну колію.
Була у розповіді Тоя іще одна не зовсім зрозуміла деталь — натяк на якісь підземні тунелі: чи то труби гігантського водогону, чи лінії недобудованого метро, що тягнулися аж до самого Львова [54]— (де в свій час почав від цього падати рівень ґрунтових вод, а потім — осідати і тріскати будинки) — можна було нібито потрапити через них до Полтви, а отже — в каналізаційну мережу міста, а отже — у будь-чиє помешкання. Однак натяки залишалися тільки натяками — Той не переобтяжував ними оповідання.