Вогнем i мечем. Том другий

Сенкевич Генрик

— Жендзяне! — раптом вигукує Скшетуський.

— О мій добродію! Нарешті-таки ви мене впізнали! — кричить пахолок і припадає до ніг господаря. — А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться…

Настало мовчання — чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.

— Де я? — спитав пан Скшетуський.

— У Топорові… Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов… Хвалити Бога! Хвалити Бога!

— А король де?

— Пішов із військом виручати князя-воєводу.

Знову настало мовчання.

Сльози радості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:

— Пощастило-таки вашу милость живим побачити… Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно. Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями…

Жендзян сів у ногах ліжка…

— То це я зі Збаража вийшов? — запитав рицар.

— Авжеж, мій добродію… Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.

— Пан Підбип’ята переді мною спробував пройти, але загинув…

— О Господи! Пан Підбип’ята загинув? Такий щедрий і доброчесний пан… Хух, аж дихання сперло… Як же вони такого крем’язня подужали?

— Із луків його застрелили…

— А як там пан Володийовський і пан Заглоба?

— Нівроку були, коли я вирушав.

— Ну й хвалити Бога! Це найкращі вашої милості приятелі… Тільки мені ксьондз наказав мовчати…

Жендзян затну вся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі. Нарешті він озвався:

— Ваша милость!..

— Чого тобі?

— А що ж станеться із пана Підбип’яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини у нього немає?

Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:

— Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили… Ми стільки горя укупі сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити мені не велів… Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу — нас орда так притисла, що не було ніякої ради.

— Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.

— Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився…

— А де це вас орда так приперла?

— За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були… Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив…

На хвилю запала мовчанка.

— Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, — мовив Скшетуський, — бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував… Але марно…

— Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз… Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти — каже мені — пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.

Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни…

Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:

— А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?

— Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала — сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться… Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися… От я й приїхав до Топорова, на день раніше від вашої милості. Пані сандомирська вже ось-ось має бути… Але що вдієш, як пан каштелян знову із королем поїхав!..

— Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?

— А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік — і прямісінько у Замостя.

— Щастя, що вони не загинули, — промовив Скшетуський. — Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?

— Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у мене й так серце краялося, але ж ми учотирьох їхали… Тому вони на кримчаків кинулися, а мені самі наказали… рятувати… Якби-то я був певен, що радість не уб'є вашої милості… Бо це ми за Ямполем… знайшли… Але ж ксьондз…

Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося — він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:

— Хто з тобою був?

— Ваша милость! Гей, ваша милость! — кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.

— Хто з тобою був? — верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.

— Добре, скажу вже! — вигукнув Жендзян. — Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.

— Рятуйте! — зарепетував Жендзян. — Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко… Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав… Ваша милость! Гей, ваша милость!..

— Нічого! — озвався нарешті Скшетуський. — Де вона?

— Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями… Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського… Невдовзі тут будуть… Тільки б ви, ваша милость, не померли… Вони от-от будуть… Ми у Замостя втекли… І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав… Так воно пристойніше… А то у війську теж бешкетники бувають… Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися… Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: «Це кревна князя Ієремії!..» І вони ураз пройнялися повагою… Та й у дорозі я добряче витратився…