Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— А я її однісінький раз у житті бачив, та як згадаю, такий жаль бере, що й жити не хочеться! — озвався пан Лонгінус.
— Це вам! — вигукнув пан Заглоба. — А як же мені, котрий батьківською любов’ю до неї пройнявся і з такого, можна сказати, болота витяг?.. Як мені?
— А як же панові Скшетуському? — спитав Володийовський.
Довго так бідкалися рицарі, а потім замовкли.
Першим отямився пан Заглоба.
— Невже нема ніякої ради? — спитав він.
— Якщо нема ради, наш обов’язок — помститися, — відповів пан Володийовський.
— Скоріше б Господь послав генеральну битву! —
На що пан Заглоба:
— Не може бути, щоб ми напризволяще небогу лишили, нічого не зробивши для її порятунку. Достатньо я вже свої старі кості натовк, мандруючи по світу, мені б тепер вигрівати їх десь у теплі й спокої, але заради цієї небоги я знову хоч і в Стамбул піду, хоч знову хлопського сіряка вдягну і торбан візьму, на який без огиди дивитися не можу.
— Ваша милость на всякі такі штуки зугарний, придумай щось, — сказав пан Підбип’ята.
— Та мені сила-силенна способів на думку спадає. Якби князь Домінік знав хоч половину, Хмельницький давно б уже, випотрошений і за задні ноги підвішений, на шибениці гойдався. Я і зі Скшетуським про це говорив, але з ним тепер ні про що не домовишся. Біль сердечний у ньому запікся і дошкуляє йому гірше від хвороби. Ви його пильнуйте, щоб він із глузду не з’їхав. Часто трапляється, що від великого смутку mens [1] починає бродити, як вино, аж поки скисне.
1
Дух (лат.).
— Буває таке, буває! — підтвердив пан Лонгінус.
Пан Володийовський нетерпеливо засовався на місці й спитав:
— Який же ти спосіб придумав, ваша милость?
— Що я придумав? А от що. Найперше нам треба дізнатися, чи жива ще вона, наша небога наймиліша, — нехай її янголи оберігають від усякого лиха! — а дізнатися про це можна або знайшовши серед князівських козаків вірних і певних людей, котрі згодяться нібито до козаків утекти, заприятелювати з Богуновими молодцями і про що— небудь від них довідатися…
— У мене є драгуни русини! — перебив його пан Володийовський. — Я таких людей знайду.
— Постривай, ваша милость… або взяти язика із тих гультяїв, котрі Бар брали: а раптом їм щось відомо. Усі вони дивляться на Богуна із захопленням, до шмиги їм його сатанинська вдача; пісень про нього співають — бодай їм у горлі загнилося! — та про подвиги його, які були і яких не було, один поперед одного просторікують. Якщо він нашу небогу викрав, вони не можуть цього не знати.
— То можна і людей послати, і про язика постаратися, одне одному не вадить, — зауважив пан Підбип’ята.
— Ти як в око вліпив, ваша милость. Якщо ми дізнаємося, що вона жива, — це найголовніше. Тоді ви, ваші милості, якщо від щирого серця Скшетуському пособити хочете, віддайтеся усі під мою руку, бо в мене досвіду найбільше. Поперевдягаємося у хлопів і спробуємо рознюхати, де він її сховав, а як рознюхаємо, то, я тому голова, що вона наша буде. Найбільше ризикуємо ми зі Скшетуським, бо Богун нас пам’ятає, не дай Боже помітить — матері рідні нас потім не впізнають, зате вас двох, ваші милості, він у вічі
— Мене бачив, — сказав пан Підбип’ята, — та це байдуже.
— Може, дасть Бог, сам попадеться нам у руки! — вигукнув пан Володийовський.
— А от я його і бачити не хочу, — вів далі пан Заглоба. — Нехай кат ним милується. Але діяти треба обережно, аби самого починання не зіпсувати. Не може такого бути, щоб він один знав, де князівна, але я ручаюся за те, ваші милості, що безпечніше про це спитати у когось іншого.
— Можливо, наші посланці щось розвідають. Якщо тільки князь дозволить, я відберу надійних і пошлю хоч завтра.
— Князь то дозволить, але чи довідаються вони про щось, маю сумнів. Ось послухайте, ваші милості, мені сяйнула інша думка: ніж ото людей посилати чи язиків ловити, перевдягнімося самі у хлопів і вирушімо в дорогу, не гаючись.
— Ні, це неможливо! — закричав пан Володийовський.
— Чому неможливо?
— Певно, ти, ваша милость, служби військової не знаєш. Коли хоругви шикуються nemine excepto [2] , це святе діло. Хоч би навіть батьки вмирали, рицар перед генеральною битвою не проситиметься у відпустку, бо це найбільша для нього ганьба. Після битви, коли ворога розбито, можна, але не перед нею. І завваж, ваша милость: Скшетуському першому хотілося зірватись і летіти рятувати свою милоданку, але він про це навіть не заїкнувся. Здавалося б, репутацію він має, князь його любить, а й словом не прохопився, бо обов’язок свій знає. Це, як тобі сказати, ваша милость, спільна справа, а та — приватна. Не знаю, як деінде, хоч, гадаю, скрізь однаково, але щоб у князя нашого воєводи хто— небудь, та ще й офіцер, відпустки перед битвою просив — нечувана річ! Та хоч би й душа у Скшетуського краялася на шматки — не піде він із цим до князя.
2
У повному складі (лат.).
— Римлянин він і ригорист, знаю, — сказав пан Заглоба, — але якби хтось між іншим князеві шепнув, може б, він його і вас, ваші милості, відпустив.
— Та князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже ти, ваша милость, гадаєш, що тепер, коли вирішуються справи такої ваги, воістину всенародні, князь чиїмись особистими перейматиметься? А навіть якби, що неймовірно, він сам запропонував відпустку, то, Бог свідок, ніхто б із нас зараз обозу не покинув, бо ми передусім не собі мусимо служити, а вітчизні нашій нещасній.
— Знаю я про це, знаю, і службу хтозна відколи знаю, а сказав я вашим милостям тому, що ця думка лиш сяйнула мені в голові, але не сказав, що вона у ній засіла. Зрештою, правду кажучи, поки війська супротивника стоять на місці, ми не багато чого виграємо, а от коли ми його розіб’ємо і він, переслідуваний, думатиме тільки про те, аби врятуватися, тоді сміливо можна у його лави затесатися і легше буде про щось довідатися. Аби тільки якнайскорше решта війська підтяглася, бо інакше ми під цим Чолганським Каменем поздихаємо. Якби усім наш князь розпоряджався, ми б уже давно були в дорозі, а князь Домінік, напевно, часто привали робить, що його й досі немає.