Волинь
Шрифт:
Після пішов до клуні й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечері Володько зібрався і пішов у село. У Сергія застав цілу юрбу парубків. Посередині стояв Сергій з Кіндратом, обидва розмахували руками й виводили грімку пісню… За ними тягнули всі хлопці. Відчинились двері й увірвався Володько.
Хлопці загули. Подав усім руку.
— А вчора де був? — питає Йон. — Приходимо, сидимо, а він, чорт… Що? Читай що. Про козаків!..
— Часу не мав! — кинув Володько. Помітив, що Никон також з'явився. Підійшов до нього й байдуже запитав: — Ну, як?
— Маєш там яку книжку? — запитав Володько Сергія.
— Кащенко.
— Давай.
Володько
— Чи не дав би ту книжку мені? — питає.
— На цигарки? — жартом каже Володько.
— Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки здорово.
— Ні, Антоне! Кинь! Книгу беру я! — рішуче заявив Йон. — Володьку! Я! — і він вдарив себе кулаком в груди.
— Антін перший сказав, він і бере. Ти візьмеш після, — сказав Володько.
— Ну чекай… Я тобі цього не дарую, — образився Йон. Але після всього підходить до Володька. — Слух! Не хоч з нами?
— До Євдошки? — посміхається Володько.
— А хоч би… Там же Ганнуся, гуся-сюся! Ні? Дівка, але проти Наталки нуль! Ні?
— Відступи, нечистий! Не спокушай! — басом, жартівливо насупившись, проговорив Володько. — Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на городи. Легко, ніби молоді тигри, перестрибнули кілька плотів. Йшли швидко, тільки закарваші мокрої землі відривались від закаблуків і летіли взад. Мовчали.
— А знаєте що, хлопці? — почав Володько. — Здається мені, що Сергієва хата не зовсім для нас вигідна. Нас вже забагато…
— Більшу треба. Ясно, і ми про це говорили, — кинув Йон.
— Я думаю — варто б попробувати у шкальні. А як ви?
— Там же Габель.
Далі йшли, далі летіли від закаблуків закарваші.
— Габель? — промовив по часі Володько. — А хіба що? Чи ми з ним не справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвір'я. Загавкав собака. Відчинилися одні й другі двері, й хлопці ввалились до хати.
Так ідуть дні. Ось вже перестали дощі. Дерева обкидали листя. Ночі хрусталіють приморозками. Ще далі й починає замерзати земля. Худобу виганяють на заврунені пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало хмаритись, але хмари не летіли розшарпані, як це було до цього часу. Десь взялися з півночі, рівномірно заложили небо олов'яно-сірою дергою. Майже тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокійно. Починає трошки теплішати. Ось десь вирвалась одна сніжина. Летіла вниз поволі, довго летіла у повітрі й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кілька хвилин і їх вже цілий рій. Відриваються від сірого, зовсім низького неба й падають химерно. На землі з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, ніби заслухалось. Село замовкло, тільки десь-не-десь на току пацають ціпи. Часом десь заспіває півень або загавкає собака. Поза цим зовсім тихо, тільки сніжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплітаються і припадають до землі. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест. Приємний, спокійний і рівномірний шепіт білих кристаликів, що десь там вгорі створились і спадають людям під ноги.
До вечора вже скрізь біло. Зі школи біжать школярі, репетують, топчуться по м'якому снігу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми по воду. Коні весело й нечутно біжать, попирхують, а полоззя саней ще не зовсім легко ховзають по дорозі. Очі ще не звикли дивитись на такий білий і чистий світ. І коли вечір прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до цього
Прийшла гарна, весела зима. Вже кілька років не було такої. Тільки перед Миколою почались перші метелиці.
Матвій закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже кілька років стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такій хаті приходиться жити, але нема ради. Війна й революція знищили господарство. Треба було добудовувати й інші будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було зробити нового воза. Скрізь треба, а гроші на дорозі не валяються. Треба десь заробити, а де ті заробітки? Не продаси який там пуд тієї пашні, не будеш мати. А тут і пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина. Хліб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рік, що зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка росте… Бігала вона ціле літо, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимі, в холоді не мала теплої одежини. Також і Хведот свого домагається. Він вже ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та покрили того кожуха. Тепер майже всі у таких ходять. А Володько? Цей також не хоче дідом ходити. Йде між люди, бачать його скрізь. Хоч-не-хоч, а якусь поряднішу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащі тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Гліб пошив собі доброго кожуха, але він на нього трохи замалий. Чи не міг би купити Володько? Той запитав батька. «А скільки?» — запитав старий. Вісім долярів. Не яких-небудь злотих. Е-е!
Матвій покрутив головою. На такі гроші ми не купці. Але коли побачив кожуха, згодився. Річ добра. Викинеш гроші, але на десяток років вистачить. Не якась жидівська тандита. Довго старий міркував, довго обдумував, як і де ті гроші взяти. А до того долярів? Але все скінчилось гаразд, і от Володь-ко справжній пан.
— Що, що, — казав Матвій вже по всьому. — А одяг і харчі мусить людина мати. Нащо тоді живе?
Одного дня Володько дістав листа. Велика подія. Писали йому з партії, щоб прибув на повітові збори.
Саме мело снігом. Хуртовина розігралася і в полі світу не видно. Але Володько пішов до Сергія й обидва порішили йти. Чей же не завіє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в поле, коли навкруги загуло, хотіли вертатися. Вітер накидався, мов пес лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снігом засипав очі. Ну! А може, таки доб'ємось. Ану!
Йшли, боролися з вітром і десь коло полудня дійшли. Зійшли у долину міста. Тут затишніше. Вітер віяв горою, сіяв дрібненьким снігом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Біжать зі школи зігнуті гімназистики, снують сюди й туди жиди. Візники зі своїми шкапами стоять перед рестораном «Удзялуфка», перед готелем «Бона», перед «Пасажем». Он поліцай, там далі староство. Кіно «Звізда» дає фільм «У пащеці лева» — серія перша, частина третя. «Інтимний театр» грає «Троянду Стамбула». Виступають Горев, Полінова — артисти Александровського імператорського театру. У кав'ярні Повольного сидять люди й попивають каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвіти.