Волинь
Шрифт:
— Не можу з вами, Андрію Андрійовичу, погодитися. Не в назві й не в «просвітянщині» суть. Суть у змісті. А зміст вкладає той, хто працює. Можна плекати широкі штани, гопака, а можна й інші речі. Я принаймні маю на увазі далеко ширші наміри, ніж гопак і штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, і штани, і все інше, що має цей народ, все це складники його культури. По-моєму, смішно цуратися того, що мали наші діди. Мусимо тільки всьому надати інший, новий зміст, і це все.
Андрій Андрійович з усмішкою дивився на захоплене, розчервоніле Володькове обличчя.
— Ну, — казав він, — робіть, як знаєте. Мене підкуплює ваша безпосередність і ваш ентузіязм. Але читальню можна було б підтягнути поки що під статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато праці, якої ніхто крім вас не зробить. Ну, а куди дінемо Габеля? — запитав
— Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається після того, як він вибереться звідти. А це ми зробим — хоче він чи не хоче…
— Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться, — казав Андрій Андрійович. — Ну, але рішено: ви робіть своє. Я зберу управу кооперативу й закличу на засідання вас. Виберемо вас інструктором культурно-освітнього відділу й віддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членів з молодих, дістанемо кредит, привеземо товарів і рушимо крамницю в хід.
Після говорили ще про політику, про минулі вибори, про послів. Час ішов. Приходив і відходив Марко, щось відносив, щось приносив. Потім Андрій Андрійович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попільниця наповнилася попілом цигарок, кімната — димом, шлунки обох — чаєм. Самовар натомість спорожнів, захолов, цигарки вийшли, до кімнати несміло вступав вечір.
Володько мусить відходити. Умовились про засідання, розпрощались і Володько пішов.
На старі яблуні, на вільхи, що гуртами стоять в долині над річкою, на село сходив тихий сільський вечір. Володько ступав униз, мав добрий настрій, почувався в силі. Коло обмерзлої криниці багато людей. Одні з бочками, інші з відрами. На протилежному схилі долини розсипані рухливі точки. Це сходять або виходять люди з порожніми чи повними відрами. Люди. Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою турботу. Багато, багато сіл навкруги й дуже багато таких людей. Володько думав тепер якраз про них, про них усіх. Знав їх, бачив їх, розумів їх.
А вечір все зближався. Небо зовсім затягнуте сірою поволокою. З заходу повіває нехолодний, одлижаний вітрець. Починають падати великі, рідкі — там, то там — сніжинки. Після вони густішають, летять з вітром, в'ються в затишку, б'ються об дерева, об стіни будинків, липнуть до всього. У вікнах хат засвітились неясні вогники, люди ховались кожний на своє місце, собаки сиділи по будах і гавкали, вечірні півні віщували світові зміну погоди.
І дійсно така зміна прийшла. Цілу ніч падав густий, мокрий сніг, що перейшов над ранок у дощ. Із заходу віяв мокрий вітер, шарпав почорнілі дерева, гонив з місця на місце неспокійні зграї ворон, що літали похилено, хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днів на полях з'явились чорні лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камінь, сніг. У деяких місцях його зовсім не стало й виступала чорна, рідка, ніби смола, грязюка.
А був це щойно місяць лютий. Недавно відпровадили веселі м'ясниці. Село повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селі рух, в селі якась робота. Тепер вже не ставало самих вечорів, як до цього часу. Дядьки, що уважно й здивовано слідкували за своєю «шкальнею», помічали дивні, просто неймовірні речі. Спершу побачили, що в великій хаті. побіч тієї, де жив Габель, одного вечора з'явилося світло. Світилось довго. Пара десятків людських тіней сиділо навкруги стола. Не було перед ними ні одного шкалика, але сиділи вони довго й вперто щось говорили, щось писали, рухались, ходили.
Потім дядьки бачили, що кілька людей кудись їздило. щось привозили. Потім бачили Володька й Сергія, що носили на плечах з-під дзвіниці товсті дубові дошки, що лишились там від того часу, коли робили церковну огорожу. Бачили, як їх тесали, збивали з них лавиці. Ще через пару днів помітили, що з комори дядька Каплія роблять чомусь хату. Пробивають вікна, двері, білять. За якийсь час дядьки з жахом помітили, що бляшана вивіска з написом «Продаж вуткі і лікеруф» щезла з дверей «шкальні» й з'явилася над дверима бувшої Каплійової комори. Одного дня погода видалася трохи відраднішою. Світило сонце, було тепліше. Цього дня дядьки бачили, як всі вікна, всі двері «шкальні» зненацька відчинилися, і всередині з'явилося з десяток дівчат. Всі вони весело співали, але мали позакачувані рукави, попідтикані аж до колін спідниці і кожна мала скіпець з вапном. До вечора дядьки вже не могли пізнати своєї «шкальні». Здивовано дивилися на білі стіни, на чисті вікна, на поправлені
А тим часом шкальня все мінялась, все перероджувалась, ніби в ній панував якийсь чародій. Одного дня всі вікна шкальні, навіть ті, що ніколи не світилися, ясно освітилися… У великій кімнаті під стелею висить здоровенна лампа. Світло б'є з неї, ніби від сонця, заливає велику кімнату, виривається цілим водоспадом через вікна й освічує болото дороги. І навіть з дороги побачили селяни, що всі стіни й стеля великої кімнати оздоблені вінками, якимись картинами, якимись прапорцями… Отам висять якісь два портрети… Тож всі добре пам'ятають, як там ще висіли портрети царя і цариці в золочених рамах, а тепер… Боже! Тепер там якийсь чоловік в кожусі й шапці, без мундира й без медалів. А на полицях шкальні за дротяною сіткою, де ще недавно так привітливо виблискували чудові шкалики — півоки, четвертухи, — тепер розложене жовте мило, сірники, цукор. Он у куті мішисько солі, бочка оселедців. Он порозвішувані вила, лопати. Якісь скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навіть якась молодиця з вузликом яєць увійшла й просить за два яйця солі, за три «керосіни», за решту дітям цукорків. Одна, друга, й торгівля рушилась.
А був це доперва місяць березень. Ступала поволі, але певно весна. Дороги розбиті, грузькі. Не раз і не два зміряв Володько своїми ногами віддаль між містом і своїм селом. Але робив це радісно, завжди охоче і завжди бадьоро.
Відчував якесь натхнення. Багато вечорів і ночей віддав він своїй роботі, але тішився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою, людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядьківську, вперту душу, оточену чортами, забобонами; безпросвітною, віковою темнотою. Мав проти себе темні, сатанинські сили, що, здається, навмисне родились на цей світ, зійшлися зо всіх кінців землі, щоб ставити спротив, щоб боротися. І все-таки чув, що перемагає він, Володько, син Матвія, син землі дідів і прадідів. Був гордий з цього. Щось Матвієвого світилось в його очах. Чувся справжнім сином свого батька… Не вимагав за працю свою ніякої нагороди, не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою? Ніхто у цілому світі, крім цього села, не знатиме його імені, ніхто не запише у книгу історії. Його — Володька й безліч інших Володьків, що родились, ростуть і працюють на цій забутій землі.
Найбільшою нагородою для Володька був день відкриття його читальні. Простора, світла кімната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа ясно освічує кожний кутик. Ніхто не курить, ніхто не плює. Всі сидять, всі уважно слухають. Це вже не ті люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це зовсім інші, що прийшли невідомо звідки й сіли тут і слухають мову Володька, інструктора культурно-освітнього відділу тилявецького кооперативу. Це зовсім інші парубки. Вони якось інакше сидять, якось інакше говорять. В очах їх рівна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось один з них черговий. Він пильнує, щоб ніхто не курив тут, щоб не робив сміття.
Зі стін дивляться на всіх портрети, оздоби, написи. Тисячі років минуло. Було село, жили люди… Але вперше з'явились отам на білій, рівній стіні слова: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Прості, звичайні слова, але скільки в них вложено! Скільки неухильної, намацальної правди, І скільки сотень літ минуло, щоб ті слова прийшли сюди, до цього села, щоб стати всім перед очима на білій, рівній стіні! Дивіться на них і розумійте!
Тим часом ішла весна. Ще падав деколи сніг, але й одразу розтавав. А одного разу повіяв зовсім теплий вітер, ринули потоки води, поля зовсім почорніли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки піднялися від землі й там високо під чистим, блакитним небом видзвонювали свої пісні. Ще день, два минає, парує й протряхає земля. На взліссю виглянули перші квітки. З вирію верталися птахи. Ось закурликали десь журавлі. Довго не можна піймати їх зором. Сліпуче сонце закриває їх своїм промінням, але ось все виразніше й виразніше чути їх радісний голос, і око ловить першу низку. Летять, вертаються. Були десь далеко в гостині, але ніде не є так добре, як у рідній землі.