Волинь
Шрифт:
Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман… Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.
Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.
— Ну, а як вам? — спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.
— Нічого, — відповів Володько.
— Виглядаєте добре.
Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.
— Ну що ж… Нічого особливого… Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі… Але видержати можна. Призвичаюєшся…
Гліб на хвильку також присів до Володька.
— Ви зовсім не з тюрми вийшли… Повний, рожевий, — сказав він жартом.
— Ну, а як ваші справи? — запитав Володько.
— Ет… Ліпше мовчати. — Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів… — На другу осінь мене пересадять, — добавив уголос. — Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: «Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца». А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.
— А куди, не сказав? — запитав Володько.
— Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят… Мені все одно. Але мама. Вона буде сама… Школа вже пропала… Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»… Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе… То все так собі. Забавки.
Перейшли на вчорашні загальні збори, але Гліб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Оле:
— Що тепер робиш? — спитав він Володька. — Може б, ти розповів про своє… Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володькові вже набридло відповідати. Він жартівливо сказав:
— Тюрма чудова річ! Це є теперішня школа. Ціле наше покоління відвідає цю установу. А ти в семінарії?
— Як бачиш.
— Не зайдеш сьогодні вечором до Рони?
— Пішов би, але… Ти ж. знаєш. Хто там буде?
— Багато. Андрій Андрійович святкує перемогу. Вчора ж був бій.
— І ти підеш?
— Мабуть, Я тепер мушу скрізь бути. Тюрма збільшує бажання жити. Ніде не здавалось життя таким привабливим, як там. І тепер дійсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємності… Маю ще суд… Але все-таки настрій добрий.
— Суд?
— Так. Батько мав необережність дати мені перед відходом шість золотих п'ятирублівок. Їх у мене забрали, та ще й подали
— Ну?
— Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кінець. Більше дозволу не дістанемо…
— А думаєш, піде?
— Чому б ні. Тільки шкода, що хлопці розбилися на дві половини. Але все одно. На весну беруся за це діло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати… Я ж нічого не тямлюся в тій, справі…
— А Михайло Рона? Він грає добре. Тільки чи захоче він іти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Він ентузіяст…
Потім Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й відходили різні люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увійшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пішла в дитячу кімнату. Олег провів трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечоріло. Небо затягнуте сірою хмарою, й починає падати рідкий, тихий, лапатий сніг. На вулиці проти козака стояв гурт людей. Чоловіки й жінки. Між ними Володько пізнав Ганку. У чорному, довгому пальті, зав'язана гнідою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, міцна, з ясними синіми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав «добрий вечір» і звернув у напрямку до Сергія.
Не застав його дома. Був тільки його батько Макар і сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звівся з розбитого ліжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана.
— Не знаю, де він, — понуро буркнув на Володькове запитання. А після додав: — Ну що ж?.. Ти з панами?
— З якими панами?
— Хіба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но… Тобі то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собі під ноги й розтирав чоботом.
— Сергій пішов до Рони, — сказала Мотря. — Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.
— А я вас шукаю, — сказала вона. — Була в Сергія і то. два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарні карі очі сміються.
— Може, ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.
— Хто ж то хоче бачити?
— Все будете знати постарієтесь. Побачите.
Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно, не було нікого.
За стіною в крамниці козака чути гамір. Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.
— Зайдіть до кімнати, — сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.