Волинь
Шрифт:
Але і Володько не мав великої радості з цієї поїздки, хоча були на Запоріжжі у дядька Єлисея, де Володько найбільше любить бувати. Але тепер узимі зовсім не те саме, що влітку. Улітку, як побіг зрання з. хлопчиськами, то до самого вечора гасає десь там по гаях, що й не зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хаті, довкруги самі дорослі, хлопці десь також сидять дома, або десь, хтозна-де, пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли і їм тепер не до Володька.
І так, досить марудно, минув день, а ввечері, коли верталися на санях додому, Володько так змерз у своїх нових чобітках, що мало ноги йому не поодмерзали. Але він мовчав про це, боявся, що іншим разом його не візьмуть більше, бо їхати все-таки дуже
Хутір Матвіїв тихий, самітній, снігом з усіх боків занесений, сливе непомітний на білому здалека. Лише під'їхавши ближче, стає видно двоє малих віконечок, що в них блимає слабке водянисте світло, а трохи вище видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нічого, бо білої стріхи на білому тлі поля майже не видно. Це Василь топить смоляними корчаками, а тому такий тяжкий і густий той дим.
Решта свят — Новий Рік, Щедрий Вечір, Голодна кутя і Водохрещі минають, як би не були. Ще раз були гості. Приходили до Матвія і чужі люди — погуторити, побалакати, порадитись. Матвій дещо відпочив, підняв голову, повеселішав, не сердився стільки. Колядували, щедрували, посипали, бажали собі і іншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худібка плодилась, щоб діточки росли і щоб багато всім літ прожити і «дай Боже назарік діждати».
Але свято святом, воно приходить і воно відходить. Лишаються, як і були ті самі, що і завжди, будні. Праця, убогі харчі, клопоти, гризня. Зараз по Різдві почалась метелиця, що тривала цілий тиждень, а там повіяло теплим полудневим вітром і настала одлига. Пішов дощ, сніг розм'як і став пускати, весь луг зненацька, за одну ніч, залило водою. І не встигла вода зійти, як знов морозом вдарило і все то геть, як око гляне, замерзло, ген аж до самих Лебедів і далі. Лід такий гладенький та прозорий, ніби вся земля покрилася склом.
І враз на лугу появилося безліч отих самих учнів з дерманської семінарії, тьма-тьменна найшло їх, і всі на ковзанах, і всі біжать, летять, один за одним, один за одним, а поли їх одягів, мов крила, розвіваються і мають на вітрі. І все десь туди на Лебеді та на Лебеді…
Між ними, між тими учнями, і Василь десь цілими днями пропадає, намотає на постоли (бо дали б йому тато чоботи) оті свої, як він каже, «коньки», з дерева тесані, підкуті лише грубим дротом, і весь час там сховзається а мельниковими хлопцями. Володькові страх хотілося б і собі там бути, і чоботи вже має, але його туди ніяк не пускають мама і все кажуть, що «скажу батькові», бо чобіт ніяк не можна вишкор-бувать. І він аж плаче, аж із себе виходить, так просить, а коли вже вирветься, то біжить, мов навіжений і такий щасливий, що, здається, небо обняв би.
На льоду дійсно приємно! Так якось просторо, легко, поміж кущами верболозу, такі якісь закрути цікаві, у льоді позамерзали бульки повітря, якісь трісочки, трапляються навіть рибки. А як розженешся, як пустишся, як полетиш, холодне повітря тне в обличчя, вітер ріже в очі і так радісно, ніби ти птах вільний з крилами і летиш куди тобі заманеться… Але то так недовго триває, так рідко трапляється.
Інше діло Василь. Той тобі, за цей останній час, зовсім від дому відбився, все він десь там на лугу та на лугу, а оце знов почав не приходити додому, ночував десь там у дядька на Запоріжжі, або у тітки на Залужжі, там йому куди веселіше — юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цілими днями санкуються, війну ведуть, навчився навіть курити. Хлопці у батьків крадуть листя бакуну, деруть книжки на папірки і курять. Навіть і Василь якусь дуже добру, божественну, куплену
Забагато цього стало Насті, що сама все мусить дома робити, і поскаржилась вона батькові.
— Дивись, он другий тиждень минає, а його нема і сорочки навіть не зміняв, і хтозна, що він там вичворяє, і чи ходить він до тієї школи…
А Матвій візьми та вибери згодну хвилину, та піди до Дерманя, та приведи того «камлія» додому, а ввечері візьми та відлупи його так, що той потім цілий тиждень не міг на свій задок сісти, що навіть Володька зворушило…
Після того Василь щодня приходив додому і почав з книгою діло мати, бо Матвій зажадав, щоб той приніс від учителя «свідєтельство», як там він учиться. Виявилось, що Василь зовсім науку занедбав і ледве-ледве десь там у хвості за іншими волікся. Матвієві таке зовсім не «по нутру», і він приказав, що як далі Василь буде так учитися — віддасть його до циганів або жидів, на помийника.
Володькові ніяк не зрозуміло, чому Василь не хоче вчитися. Ах, коли б це так він міг ходити до школи… І тому Володько придивляється до Василя. Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцеві, і Володькові чомусь шкода його. У ньому щось добре із злим чергується, по всьому видно, що виріс він без матірньої опіки, бо його мати померла, коли він всього-навсього вісім неділь мав. І так він виріс самий, і ніхто його не любив, і ніхто не ласкав, бо куди правду діти, Володькова мама не дуже то «їх», отих своїх пасинків, долюб-лювала і Володькові це аж ніяк не подобалось. Володько все-таки і любить того Василя — стяглий, високий, ясно-русий, обличчя і шия в ластовинні — якраз такий, яким і сам Володько хотів би бути, які йому дуже подобаються, бо нагадує він тих казкових Іванів-Царевичів, про яких не раз чув і читав.
Але не подобалось Володькові, що Василь чогось завжди невдоволений, завжди сердитий. І все, що він робить, здавалось, робить отак, без думки. Що напливе, то й робить. І ще не подобалось, що той ніяк не хоче вчитися. А це Володькові не подобалось найбільше.
Там, де казка родиться
По святах побіг для Володька час куди швидше. Все-таки — нема-нема, та й десь повіється, не сидів уже завжди в хаті, то на лід, то до млина, а останніми часами почав просто цілими днями зникати і коли його мати спитає «де був?» — завжди та сама відповідь: «У млині». І дійсно тягнув його той млин, як магніт. Холод не холод, мороз не мороз, а він іде і чапить там у хатині, що в одному куті млина примістилася, — закуреній, засміченій, повній лавиць з дощок, пеньків для садження із залізною, круглою, яку звуть «барабанчик», грубкою посередині. У хатині денно і нічно завжди і без перерви, стоя, садя і лижка, повно дядьків-завізників. Диму там від махорки і грубого газетного паперу завжди стільки, що на ньому можна, як кажуть, вішати сокиру. Одне маленьке віконечко, на чотири шиби, відколи появилось на цьому світі, не бачило ще ніякої утірки, а тому воно стало зовсім непрозорим, сірим, подібним на шмат небіленого полотна. Ані повітря, ані світла воно не пропускає і не для того воно було зроблене. Воно зроблене для того, щоб у хатині було тепло… Але і цього свого завдання воно не як слід виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великі мало воно шпари, якими чомусь ніхто не цікавився, щоб могло воно втримувати тепло.
У хатині повно дядьків. Завжди горить барабанчик. Гріються завжди сніданки. Курять, спльовують, регочуть. І завжди гуторять, завжди оповідають… І завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько. Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у своїх чобітках і старому матірньому жакеті.
Дядьки оповідають — Володько слухає. Дядьки регочуть — Володько посміхається. І які були оповідачі! Одноокий Трохим — син Івана Гуци, старий Іван Середа, що був колись у банді злодіїв відомого Казмірця і, ховаючись від самосуду села, підрізав зі страху собі горло, тому і звався Зарізаним.