Восьме коло пекла
Шрифт:
— І тобі ніколи не спадало на думку, що ті жінки брехали? Що звинувачували себе, тільки аби вкоротити муки?
— Бог не допустить, щоб суд, котрий виносить вирок од його імені, помилявся.
— Одначе… Бувало, що неправильно звинувачували?
— Горе брехливим звинувачувачам! їх теж карала рука божого правосуддя.
— А коли рука божа не доходила до них? Припустімо, зрештою, що їх покарано і до того ж якнайсуворіше! Хто поверне замученим життя? Хто винагородить жахливі тортури невинних, спалених на вогнищах?
— Хто? Господь наш, Ісус Христос. Та й що важать муки, смерть тіла перед раєм небесним, куди потрапляє безсмертна душа?
Пекельне коло знову замкнулось. Жоден аргумент не доходив до свідомості цієї людини. Мюнх на все знаходив готову відповідь за рецептом, усталеним кілька сторіч тому.
Кама глянула на годинник. До посадки лишалося ще вісімдесят хвилин. Чи вдасться їй затягти розмову?
— Отже, те, що ти чинив у своєму колишньому житті, було правильне?
Інквізитор завважив, куди дивиться дівчина, і теж глянув на годинник.
— Я знаю… — він урвав почату фразу. — Знаю: тільки тому питаєш, аби виграти час! Але тобі не вдасться пошити мене в дурні. Я мушу кінчати. Питаю тебе востаннє: чи признаєшся сама у зв’язках із сатаною? У своїх гріхах?
— У чому я маю признаватися?
— Ти знову хочеш ввести мене в оману… Гадаєш, це тобі вдасться?! Ні! Ні!
Мюнх ухопив дівчину за плечі й повернув ницьма, притискаючи спину коліньми.
Кама відчайдушно боронилася, намагаючись не дати спутати ноги. Вона усвідомлювала — про звільнення не може бути й мови, одначе прагнула загаяти час і тим збільшити шанси на порятунок.
На жаль, опиратися довго їй несила. Кама відчувала, як “линва” обплітає щиколотки, стискає їх до болю… Ще одна спроба звільнитися від пут — і вона зрозуміла: подальша боротьба надаремна.
Ноги були спутані.
Інквізитор підвівся. Кама чула над собою його здушений віддих… її пойняв панічний страх…
КАТАСТРОФА
Мюнх пустив “линву”, і тіло дівчини безвладно впало на килим.
У кабіні залягла мертва тиша, проте інквізиторові здавалося: він і досі чує хриплий дівочий крик, і він намагався заглушити його в своєму кам’яному невблаганному серці.
Дивився на Каму, котра лежала нерухомо, на її викручені руки, розпухле обличчя, на посинілі, судорожно стиснуті вуста і чув, як огортає його жах.
А що, коли вона померла? Адже траплялося, і не раз, що чаклунки не витримували мук. Тоді звинувачували ката, його надмірну ревність чи невмілість. Тепер обвинувач, суддя і кат — він сам…
Однак не тому злякався, що, вбивши Каму, візьме гріх тяжкий на душу. Він зважився на це ще тоді, коли поставив собі за мету “врятувати” її. Йшлося про неї саму, про її душу! Ось найповажніша мета, заради якої врадив він боротися із своїми почуттями до цієї жінки. Аби вола зараз померла, не покаявшись у своїх гріхах, без хрещення святого й щирого жалю, — тоді він зазнав би поразки. Тоді звитяжець у битві цій — сатана.
Вражений цією думкою, чернець кинувся до дівчини й приклався вухом до її грудей. Зітхнув з полегкістю, почувши слабкі удари серця. Отже, ще є надія…
Зібравши нашвидкуруч клапті одягу, Мюнх укрив оголене тіло дівчини й підійшов до буфета по воду. Нашіптуючи молитву й креслячи над склянкою хрест, він скропив Камі обличчя й зволожив уста. Вона швидко прийшла до тями. Але ворухнутися не могла — так страшно боліли викручені руки
— Стеф… — вирвався з її вуст глухий стогін.
Мюнхові зсудомило в горлі.
— Надаремне ти його кличеш, — мовив він тихо.
Кама розплющила очі, що одразу виповнилися жахом:
— Ні!!!
Вона ворухнула головою й застогнала від болю.
Мюнх знав — він мусить квапитись.
— Ти жалкуєш? — запитав він тривожно. — Заклинаю тебе іменем бога, отця нашого: викинь із серця гординю й допоможи мені вигнати з твоєї душі сатану!
— Не муч мене… — благально прошепотіла вона.
— Я мушу! Це залежить лише від тебе. Ну, кажи!
Кама заплющила очі.
Мюнх став біля неї навколішки й почав розв’язувати їй руки.
Вона зціпила зуби, аби не стогнати з болю, що його завдавав кожен рух. Але найгірше було попереду.
Звільнивши від пут Камині руки, Мюнх намагався вправити викручені суглоби. Це теж була мука. Не стерпіла Кама — кричала страшно…
Коли він, нарешті, скінчив, Кама, здавалося, от-от зомліє знову. Лежала на підлозі, бліда, зрощена потом, й напівпритомно дивилася на свого мучителя.
Інквізитор приніс води й, підтримуючи голову дівчини, повільно вливав у рот холодну рідину.
Раптом затремтів: його пальці намацали в Каминому волоссі маленьку тверду річ.
Мюнх схопив її й шарпнув. Разом з пасмом вирваного волосся він тримав у руці сріблясте кружальце персонкоду.
— Так ось чому ти! — збуджено вигукнув він. — Ось чому мовчиш! Це прокляте око допомагає тобі опиратися. Цей диявольський знак!.. Може, ти взагалі не чула болю? Може, прикидалась?.. Але тепер тобі не вдасться! Більше мене не ошукаєш!
Мюнх з люттю пожбурив персонкод на підлогу й пробував розтоптати його підбором. Однак зусилля його виявилися марними. Тоді він ухопив ніж, але той зламався при першому ж ударі.
Відчайдушно шукаючи якогось інструмента, чернець затримав погляд на високих табуретах біля буфета. Скочив до них, рвонув з усієї сили й, видерши один з табуретів, почав у нестямі бити металевою ніжкою по блискучому вічку персонкоду, аж поки той не розлетівся на друзки.
— Тепер тобі вже ніхто не допоможе! Почнемо спочатку!
Він підняв з підлоги “линву” й підійшов до своєї жертви, задихаючись з люті й утоми.
Кама не могла промовити й слова, але відчувала — нових тортур не витримає.