Вовки Кальї. Темна вежа V
Шрифт:
— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.
— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.
Каллаген замовк, вагаючись, а потім стрілив:
— Боже, який він був вродливий. Прекрасний!
— Що з ним сталося? — спитав Роланд.
— Він прийшов одного засніженого вечора наприкінці березня. У притулку яблуку ніде було впасти, аборигени були невгамовні. Вони вже встигли влаштувати кулачну розправу, і ми досі їх утихомирювали. В одного чоловіка був сильний напад білої гарячки, і Ровен Маґрудер у своєму кабінеті відпоював його кавою з віскі. Здається, я вже вам казав, що в «Домівці» не було кімнати, де п'яниць можна було б тримати під замком. Був час вечері, хоча ні, минуло вже півгодини по тому, як мали б роздати вечерю, але троє волонтерів не прийшли через погану погоду. Грало радіо, кілька жінок танцювали. «У зоопарку час годівлі», — любив казати Лупе.
Я знімав пальто, збираючись на кухню… один тип, якого звали Френк Спінеллі, ухопив мене за комір… хотів дізнатися про рекомендаційного листа, якого я обіцяв йому написати… ще була жінка, Ліза Як-Її-Там, якій потрібна була допомога з одним із завдань у групі анонімних алкоголіків — «Написати список тих, кого ми скривдили»… одному молодикові треба було допомогти з резюме, він міг трохи читати, але писати не вмів… щось пригоріло на плиті… повний комплект. Але мені подобалося. Цей вир підхоплював тебе й ніс за собою. Та посеред усього цього я зупинився. Не було жодного дзеленчання, а єдиними запахами, які я відчував, були сморід немитих тіл п'яниць і запах пригорілої їжі… але довкола шиї Лупе я бачив ореол того світла, схожого на комір. І сліди. Крихітні, майже непомітні.
Я зупинився і, мабуть, заточився, бо Лупе промчав повз мене. І тут я відчув цей запах, дуже слабкий: пекуча цибуля і розпечений метал. Мабуть, я не зогледівся, як промайнула пара секунд, бо зненацька ми з ним опинилися вдвох у кутку біля архівної шафки, де тримали все для зборів анонімних алкоголіків, і він спитав мене, коли я востаннє їв. Бо знав, що часом я забував поїсти.
Запах щез. Синє світіння довкруж його шиї теж зникло. Пропали й ті сліди від чиїхось укусів. Якщо упир не надто зажерливий, вони швидко сходять. Але я знав. Не було сенсу питати в нього, з ким він був, коли й де. Вампіри, навіть третього типу — особливо третього типу, — вміють маскуватися. П'явки зазвичай виділяють разом зі слиною фермент, який підтримує потік крові, поки вони ссуть кров. Він також робить шкіру нечутливою, тож поки ти не помітиш на собі паразита, то й не знатимеш, що з тобою відбувається. Так і ці упирі третього типу — мають у своїй слині речовину, яка спричиняє короткочасну амнезію.
Якось я спромігся відволіктися від цього. Сказав йому, що в мене запаморочилося в голові і що це, напевно, від того, що я прийшов з холоду й одразу занурився в шум, світло, тепло. Він наче повірив, але попросив, щоб я не напружувався. «Ти надто цінний для нас, ми не можемо втратити тебе, Ден», — сказав він, а потім поцілував мене. Сюди. — Правою рукою зі шрамом Каллаген торкнувся своєї правої щоки. — Тож, напевно, я збрехав, коли казав, що між нами не було нічого фізичного. Був той один поцілунок. І я досі яскраво пам'ятаю свої відчуття. Навіть поколювання щетини над його верхньою губою… ось тут.
— Мені так прикро за тебе, — співчутливо сказала Сюзанна.
— Дякую, дорогенька, — сказав він. — Ти навіть не уявляєш, як багато це для мене означає. Як чудово, коли тобі співчуває людина з твого світу. Це так, наче ти у вигнанні й одного дня одержуєш звістку з дому. Чи ковток свіжої води з джерела після того, як роками ти пив застояну бурду з пляшок. — Він узяв її руку в свої долоні й усміхнувся. Щось у цій усмішці здалося Едді силуваним чи навіть фальшивим. Аж раптом йому спала жахлива думка. А що, як отець Каллаген зараз відчуває змішаний запах пекучої цибулі й розпеченого металу? Що, як він бачить синє світіння, не комірцевий ореол довкола Сюзанниної шиї, а пояс довкруж її живота?
Едді подивився на Роланда, та звідти годі було чекати допомоги. Стрільцеве обличчя було незворушним і нічого не виражало.
— У нього був СНІД? — здогадався Едді. — Якийсь голубий третього типу вкусив вашого друга й передав цю заразу йому.
— Голубий, — повторив Каллаген. — Ви хочете сказати, що це дурне слово справді означає… — Він несхвально похитав головою.
— Угу, — кивнув Едді. — «Ред Сокс» не виграли чемпіонату, а підарів називають голубими.
— Едді! — докірливо мовила Сюзанна.
— Що? — сказав Едді. — Думаєш, легко бути останнім, хто пішов з Нью-Йорка й забув вимкнути світло? Ні, це нелегко. Я, скажу тобі, вже й сам уже почуваюся відсталим від життя. Він повернувся до Каллагена. — Але ж саме це й сталося, правда?
— Думаю, так. Не забувайте, що я тоді мало що знав, а що знав — тому не йняв віри й притлумлював у собі. Украй енергійно, як казав президент Кеннеді. Першого упиря — першого «дрібненького» — я побачив тоді в кінотеатрі за тиждень до Різдва й нового тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятого року. — Він коротко уривчасто розсміявся. — І як я зараз собі пригадую, кінотеатр називався «Голуб'ятня». Хіба не дивно? — Він замовк, спантеличено дивлячись у їхні обличчя. — Не дивно. Ви не здивовані.
— Збіги скасовано, друже, — сказала Сюзанна. — Нині ми живемо в реальності, яка більше нагадує діккенсівську.
— Я тебе не розумію..
— А й не треба. Продовжуйте. Розповідайте.
Пошукавши загублену нитку розповіді, Старий продовжив.
— Першого свого упиря третього типу я побачив наприкінці грудня сімдесят п'ятого. Минуло близько трьох місяців відтоді, як я помітив синє світло довкола шиї Лупе. На той час я вже перебачив з півдюжини вампірів. І лише одного з них — на полюванні. У завулку в Іст-Вілідж з одним хлопцем. Він — вампір — стояв отак. — Каллаген підвівся і показав ту позу, витягнувши руки й ніби спираючись ними на невидиму стіну. — Його жертва, затиснена між руками, стояла обличчям до нього. Збоку це виглядало так, наче вони розмовляють. Чи цілуються. Але я знав, знав, що це ні те, ні друге.
Інші ж… кількох я бачив у ресторані, вони їли поодинці. Те світіння оточувало їхні руки і їхні обличчя. Воно було розмазане по їхніх губах наче… наче електричний чорничний сік… і запах горілої цибулі витав у повітрі довкола них, мов парфуми. — Каллаген розтягнув губи в посмішці. — Цікаво… Щоразу, коли я намагаюся їх описати, то вишуковую якісь приховані порівняння. Тому що я пробую їх не описати, а збагнути. Досі намагаюся їх збагнути. З'ясувати для себе, яким міг би бути той інший, потаємний світ, що весь час перебував поряд, буквально за крок від того, який я добре знав.