Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Де тут ваша дичина?
Німецького капітана повезли в штаб армії. Як тільки машина від'їхала, Дементьєв подзвонив своєму безпосередньому начальникові полковнику Довгальову і повідомив його про евакуацію військ із мішка.
— Так, ці відомості у нас теж є, — підтвердив полковник. — Дякую.
Ні полковник Довгальов, ні Дементьєв у цей час не думали, що вже вранці їм доведеться зустрітися спеціально для обговорення саме цього питання і що їхня розмова буде початком нової сторінки у військовій біографії Дементьєва.
Полковник Довгальов говорив, походжаючи по кабінету. Коло вікна він зупинявся, замовкав і кілька секунд дивився, як мокрий лапатий сніг падає і розтає на чорній спині автомобіля, що стояв під вікнами. Потім він круто повертався і знову починав говорити, повільно крокуючи до протилежної стіни. Уже не перший рік Дементьєв працював з полковником, добре знав цю сувору людину і тепер бачив, що Довгальов хвилюється…
Дементьєву було незручно сидіти у низькому, глибокому кріслі. Він просто не звик до таких меблів, не знав, куди подіти ноги, що раптом стали занадто довгі. Це дратувало, хоча все, що він чув, тішило його сміливе солдатське серце.
Дементьєву завжди подобалися складні завдання. Він був розвідник, а займатися цією справою без риску неможливо. Ну, а коли ще й самовіддано любити свою справу, то хіба не природно бажати найскладніших і найцікавіших завдань? Виконуючи завдання, Дементьєв не шукав легкого шляху. Він був переконаний у тому, що в розвідці найкращий результат дає найважче і найнебезпечніше. Він міг би розказати чимало різних історій, які підтверджували цю теорію. Але Дементьєв зовсім не збирався гинути. Він, майже як фаталіст, вірив у свою щасливу долю. Справді, він пройшов розвідником усю війну і навіть подряпини не мав. Була в Дементьєва кохана дівчина. Її звали Тамарою. Жила вона у Підмосков'ї. Познайомилися вони в ту тяжку зиму сорок першого року, коли Дементьєв опинився на постої в будиночку, де жила Тамара… Всю війну одержувала вона від Дементьєва листи Один з останніх його листів закінчувався так: «… ще раз кажу тобі —не хвилюйся. Гітлер не передбачив багато чого. І, зокрема, він забув виготовити кулю для моєї персони. Живу! І житиму! Разом будемо жити!..» Ні, ні, Дементьєв гинути не збирався.
Слухаючи зараз полковника Довгальова, Дементьєв чудово розумів усю складність і небезпечність особливого завдання, яке він мав виконати, і його охоплювало знайоме почуття радісного збудження.
— Ви повинні знати, — говорив полковник, що завдання це зовсім не схоже на всі ті, які ви мали досі. Не ліс, не болото, а велике портове місто. І вам треба буде діяти там не одну ніч, а може, тижні, якщо не місяці. У місті повно гітлерівської офіцерні.
— На цьому якраз і можна зіграти, — швидко вставив Дементьєв.
— «Зіграти, зіграти»… — поморщився полковник. — Обережніше, Дементьєв! Обережніше! За нашими відомостями, в місті скупчилася величезна кількість гестапівців, які втекли з Талліна, Риги і Каунаса. Багато гестапівців з розбитих військових частин. Всі вони розлючені, намагаються вислужитися перед начальством. Щодня в місті арештовують і розстрілюють десятки людей. Ми дамо вам кілька явочних адрес, але всі вони не зовсім реальні.
— Ненадійні люди? — насторожено спитав Дементьєв.
— Ні. Люди якраз надійні. З самого початку війни тримали зв'язок з нами. Виконували велику роботу. Але зараз ми про них нічого не знаємо. Переважно це латиші, і зв'язок з ними йшов через латиських партизанів. Тепер зв'язок втрачено. Одним словом, плануючи операцію, ми мусимо тверезо продумати і той варіант, що наші явки розгромлені. Але якщо навіть з ними все гаразд, жодна з них вашою постійною базою бути не може. Рискувати цими людьми нам не дозволено. Ви зможете одну з явок використати тільки як перший притулок на два-три дні. А потім повинні самі знайти собі надійну базу. На одній з явок є законсервована рація; ви її візьмете. Надалі зв'язок з підпільниками — тільки в крайньому разі. А краще без зв'язку з ними.
— А раптом явка з рацією розгромлена? Може, краще мені взяти рацію з собою.
— Ні. Рація — не сірникова коробка. А ваша перша поява в місті з чемоданом занадто рискована. Якщо протягом п'яти днів ви в ефірі не з'явитесь, ми скинемо вам рацію в умовленому місці.
— Ясно. А як я попаду в Н.?
— Вночі ми влаштуємо масовий наліт на місто, і під час переполоху ви сплигнете із спеціального літака.
— Коли?
— Завтра вночі.
— Завтра? — Дементьєв, не вірячи, дивився па полковника.
Довгальов підійшов до нього впритул. Капітан встав.
— Так, Дементьєв, завтра вночі.
— Ну що ж, завтра, то й завтра. Дозвольте йти до оперативників?
— Ідіть, Дементьєв.
Капітан вийшов з кабінету своєю швидкою і легкою ходою. Коли двері за ним зачинилися, полковник Довгальов промовив уголос:
— Він завдання виконає. І лишиться живий! — Полковник сказав це так, ніби хотів переконати не тільки себе, але й саму долю.
Наші бомбардувальники, прилітаючи невеликими групами, бомбили Н. понад дві години. Літак, на якому був Дементьєв, зробивши обманний маневр, наближався до міста з боку моря. Він летів на невеликій висоті. Притулившись до вікна, Дементьєв бачив пожежі в різних кінцях міста. В небі шастали промені прожекторів, вибухали зенітні снаряди.
Дементьєв стежив за всім так спокійно, ніби це не стосувалося його.
А думав він у цей час про найнесподіваніше… От досада — забув вичитати лейтенантові Козиркову за його неохайний вигляд. Просто дивно, як він не розуміє, що зовнішній вигляд офіцера — це його друге посвідчення особи… Шкода сержанта Малова — дуже сумного листа одержав він з дому. Ні кілка, ні дрючка. Половина великої сім'ї загинула. Як утішити людину в такому горі? Однак треба було поговорити з сержантом щиро… Цікаво, яким буде перший день миру? А раптом уперіщить дощ? Або вдарить гроза, і люди подумають, що б'є артилерія?.. Дементьєв задумливо посміхався.
Другий пілот вийшов з кабіни і торкнув Дементьєва за плече:
— Давай сюди. — Льотчик підвів Дементьєва до зяючого отвору відчинених дверей. Спокійно, ніби йшлося про щось звичайне і буденне, сказав: — Дивись на лампочку. Загориться — стрибай! — Він посміхнувся до Дементьєва, поруч з ним прихилився до стінки літака і почав дивитися на лампочку.
Тепер крізь двері Дементьєв бачив густу темряву ночі і більше нічого. Мабуть, літак віддалився од міста… Страшнувато було, хай йому грець, думати, що ось через цю чорну дірку треба ступити в невідому, темну прірву.