Я 11–17… Небезпечний маршрут
Шрифт:
— Ну що ж, люди повинні відпочити. — Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. — А тут підходу до лісу нема? — Він указав на зелену смужку зі сходу.
— Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?
Потапов подивився на друга:
— Даремно нервуєш, Павле.
— Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов
— Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять — не менше. А Окайомов не дурень — він може намацати наші пости і пройти між ними.
— А що коли пости весь час рухатимуться? — запропонував Гончаров.
— Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.
— Я особисто весь час ходитиму.
— До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція — найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе
Гончаров вдячно подивився на друга…
Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.
Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:
— Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. — Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: — На все добре…
У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.
Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:
— От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.
— Оце добре! — Вухатий чоловічок потер руки. — Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.
— Розумію. Можете не турбуватись…
Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.
Завклубом,
— Повний збір! Можна починати!
— Де ми — там завжди повний збір! — поважно промовив вухатий.
— А ви, я бачу, ще не всі зібралися?
— Як не всі? — Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. — Всі, як один. А! — Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. — Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.
Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.
— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.
— Де? — не зрозумів той.
— Серед артистів.
— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…
Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.
Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.
— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.
Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.
— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.
— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.
— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…
— Куди вони пішли?
— Он туди, за водокачку…
Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.
Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.
— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..
— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.
— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?
— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?
— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.
— А коли м-мати не пустить?
— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».
— Сп-правді? Так і сказала?
— Еге… У кіно завтра підемо?