Яким ти повернешся?
Шрифт:
Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.
“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.
На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.
Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.
Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.
Олег розплющив очі. Кроки стихли.
“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.
Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я думав? Про логіку і про те, що вона не потрібна буде нащадкам. Можливо, у них буде щось досконаліше, і моя логіка здаватиметься їм атавізмом. Адже її народжено в певних умовах і вироблено для певної мети…”
Роздуми заспокоїли Олега. Він перевів усі екрани на зовнішній огляд і продовжував спостереження. Спати йому більше не хотілося.
Пропливли розмиті обриси химерних скель, схожих то на стовпи, то на земних тварин. Олег подумав: “Якби на моєму місці був хтось з іншої планети, він бачив би їх зовсім по-іншому, порівнював би з чимсь іншим, навіть коли б мав такий самий зір. А якби абориген цієї планети опинився на Землі, з чим би він порівнював наші гори? Берези, яких тут немає, річки? Можливо, якщо хочеш щось збагнути в космосі, треба очистити пам’ять. Але як тоді діяти? Чим керуватись? Од чого відштовхуватись? Я знову чую кроки, хоча їх тут не повинно бути. А чому не повинно?”
Він мимоволі почав фантазувати, перебирати варіанти, хто б міг опинитися в кораблі. Хтось проник через щілини? Щілини в обшивці, щілини між молекулами, простір між атомами, якщо вдуматися, то всі предмети в основному заповнює порожнеча, як вода — людське тіло. Але чому невідомий мав просочуватися, хоча на незнайомій планеті треба припускати навіть таке… А чи треба? Адже він міг просто зайти на корабель, коли мене й Анта не було. Дати сигнал автоматам, і вони опустили трап-ескалатор. Проте, якби він узнав код, чим би подав сигнал? А що, коли в нього є радіооргани? Олег відчув, як поступово вкривається холодним потом. Стукало у скронях. “Стоп! — сказав він собі. — Це не жарти. Дограєшся, що виникне нав’язлива ідея, а позбутись її не так просто. Давай подумаємо спокійно”.
Він робив усе, щоб заспокоїтися: наказував своїм м’язам і нервам розслабитися. Розмовляв сам із собою тоном улюбленого вчителя: “Ти стомився, старий, тебе було поранено, У тебе ослабли нерви. Ось і ввижаються кошмари”.
Олег покрутив ручку пульта — і на двох екранах зображення зникло, з’явилося павутиння ламаних тіней. Він спробував сфокусувати їх, увімкнув звуковий супровід — і каюту заповнили тріск та шипіння. Не треба було втручатися в роботу автоматів. Та, знаючи це, Олег все-таки крутив ручки, морщачись од тріску. Він називав свої спроби “ослячою впертістю”, хоча це була не впертість — Олег хотів розвіятися, не чути шереху за дверима, за стіною. Однак він чув… Навіть крізь тріск розрядів. М’які кроки… Хтось уже близько… Зупинився біля дверей каюти…
Олег схопив пістолет, пригнувся в кріслі. Вільною рукою перемкнув екран. На ньому з’явився коридор і двері до каюти. Нікого.
“Ти боягуз! — сказав він собі. — Ти ідіот! Слизняк! Шизофренік! Ти нуль на вході і виході!”
Він довго лаяв себе і поступово трохи заспокоївся. “Треба розібратися. З’ясувати, з чого все почалося. Власне кажучи, все почалося з того, що пролунали кроки. Ні, з того, що мене було поранено. Ні, річ у тому, що я лишився в кораблі сам. Точніше, все почалося тоді, коли ми прилетіли на цю планету, де безслідно зникло дві експедиції. Я ніби побачив димовий стовп замість сигома. Так, так, мені й тоді здалося, здавалося… А тут іще — руїни, пастка, постріли… І невідомість. Ось звідки ці кроки, яких насправді немає”.
Він клацнув тумблером автоматичного пошуку і став дивитись на екран. Хмари виповзали з ущелин, набирали найхимерніших форм, тому й почав працювати контрольний екран. На ньому спочатку з’явилася хмарка у формі трикутника з чорною плямою посередині. А от хтось летить. Та це ж сигом! Отже, він нічого не знайшов…
Ще одна хмарка. Вона повільно оберталася навколо осі, наче дзига. Якби Олег не був певен, що це хмара, то подумав би — корабель. Хмаринка зникла, з’явилась ущелина і цяточки, які світились. Олег прокрутив цю частину плівки кілька разів. У тому, як розповзалися цяточки, вгадувалась якась закономірність, Олег згадав полювання на вовків. У такому напрямку рухались мисливці, оточуючи зграю. Треба було проявити плівку через світлофільтри.
Він не встиг зробити цього…
За стіною виразно пролунали кроки. Вони то стихали, то відновлювались. Їхня нерівномірність насторожувала.
“Час кінчати з цією дурницею! Огляну корабель по телевізору, потім обійду коридори. Просто так, щоб остаточно впевнитись у безпідставності свого страху”.
Він побачив на екрані рубку, одномісну каюту, лабораторію, вантажні відсіки, приміщення генхаса… Потім рішуче відклав пістолет і підвівся. Підійшов до дверей. Почекав секунду, згадав, що не оглянув зовнішні люки. Повернувся і перемкнув екран на люки, знаючи, що не побачить нічого нового. Щось стисло горло…
Третій зовнішній люк було відчинено і трап-ескалатор спущено.
“Невже забув зачинити його після того, як пішов сигом?”
Олег майже інстинктивно натис кнопку автомата, що зачиняв люк. І тоді в круглому чорному отворі пропливло обличчя в ореолі світла…
Перший рух — права рука схопила пістолет.
Другий, третій, четвертий — ліва рука в судомі натискує на кнопку автомата.
Люк не зачиняється.
“Треба вийти з каюти, дістатись до рубки. Там, на пульті, дублююча кнопка”.