Янголи і демони
Шрифт:
— Звичайно. Мені здається, що це питання духовного плану.
— Містере Ленґдон, усі питання колись були духовного плану. З давніх-давен людство зверталося до духовності й релігії, щоб заповнити ті прогалини, яких не могла пояснити наука. Схід і захід сонця колись приписували Геліосу і його вогненній колісниці. Землетруси й цунамі вважали гнівом Посейдона. Сьогодні наука довела, що ці боги були фальшивими ідолами. І незабаром доведе, що такими є всі боги. Наука вже дала відповіді майже на всі запитання, які тільки можуть цікавити людину. Залишилося
Ленґдон був вражений.
— І що, — на ці запитання ЦЕРН намагається знайти відповіді?
— Уточнення: ми не намагаємося, а знаходимо відповіді на ці запитання.
Ленґдон замовк, і вони продовжили свій шлях поміж гуртожитків. Над головами в них плавно пролетіло фрізбі і впало просто перед ногами. Колер, наче не помітивши, попрямував далі.
Ззаду хтось загукав:
— S’il vous plait!'
Ленґдон озирнувся. Йому махав сивий літній чоловік у футболці з довгими рукавами і написом COLLEGE PARIS. Ленґдон підняв фрізбі і спритно метнув назад. Чоловік спіймав його на палець, кілька разів крутонув і так само вправно перекинув ч: ерез плече партнерові.
— Мегсі! — крикнув він Ленґдонові.
— Вітаю! — сказав Колер, коли той його наздогнав. — Ви щойно перекинулися фрізбі з Нобелівським лауреатом Жор-жем Шарпаком, винахідником багатбпровідної пропорційної камери.
Ленґдон кивнув. Як же мені пощастило!
За три хвилини Ленґдон і Колер прийшли до місця призначення — великого охайного гуртожитку, обсадженого осиками. Порівняно з іншими гуртожитками, цей здавався просто розкішним. На кам’яній плиті перед фасадом було вирізьблено: КОРПУС С.
Вигадлива назва,подумав Ленґдон.
Однак, попри примітивну назву, з архітектурного погляду корпус С Ленґдонові сподобався — він виглядав консервативно й надійно. Фасад із червоної цегли, ошатна балюстрада, з боків — два симетричні ряди скульптур. Ідучи кам’яною стежкою до входу, Ленґдон і Колер проминули ворота, утворені двома мармуровими колонами. До однієї з них хтось приліпив записку:
ЦЯ КОЛОНА ІОНІЧНА
Це що — графіті по-швейцарськи? з гумором подумав Ленґдон і, придивившись до колони, хмикнув.
— Приємно побачити, що навіть найвидатніші фізики іноді помиляються.
Колер озирнувся.
— Ви про що?
— Той, хто це написав, помилився. Ця колона не іонічна. Іоніч-иі колони мають однаковий діаметр по всій висоті. Ця ж догори звужується. Вона дорична — грецький аналог. Багато хто так помиляється.
Колер не усміхнувся.
— Автор цієї записки хотів пожартувати, містере Ленґдон. Він мав на увазі, що ця колона містить іони 5 — частинки з електричним зарядом. Вони є в більшості об’єктів.
Ленґдон
Усе ще сердячись на себе за ляпсус, Ленґдон вийшов із ліфта на найвищому поверсі корпусу С і попрямував услід за Колером ошатним коридором. Інтер’єр виявився несподіваним — у традиційному французькому колоніальному стилі: темно-червона канапа, порцелянова ваза на підлозі, на стінах — дерев’яні панелі і химерним різьбленням.
— Ми намагаємося створити для наших науковців максимальний комфорт, — пояснив Колер.
Це очевидно,подумав Ленґдон.
— Отже, той чоловік із ф^ксу — він жив тут? Це був один із наших найцінніших працівників?
— Саме так, — відповів Колер. — Сьогодні вранці він не з’явився на зустріч зі мною і не відповідав на виклики по пейджеру. Тож я прийшов сюди сам і знайшов його у вітальні мертвим.
Ленґдонові раптом стало лячно, коли він усвідомив, що от-от побачить покійника. Він ніколи особливо не вирізнявся міцними нервами. Цю слабкість він виявив у собі ще в студентські роки, коли якось на лекції викладач розповів, що Леонардо да Вінчі вивчав будову людського тіла на трупах, які викопував із землі, щоб ретельно дослідити м’язи.
Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.
— Пентхауз, як кажуть у вас. — Він витер хустинкою піт із чола.
На дубових дверях висіла табличка з написом:
ЛЕОНАРДО ВЕТРА
— Леонардо Ветра, — прочитав уголос Колер. — Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із най-видатніших науковців нашої доби. Його смерть — непоправна втрата для науки.
На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.
Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.
— А де всі? — запитав він.
— У лабораторіях, зрозуміло, — відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.
— Я маю на увазі поліцію, — пояснив Ленґдон. — Вони що, вже поїхали?
Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.
— Поліцію?
Ленґдон подивився Колерові у вічі.
— Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?
— Ні.
— Що?
Сірі очі Колера пожорсткішали.
— Не все так просто, містере Ленґдон.
Ленґдона охопила тривога.
— Але… про це, безумовно, повідомили ще когось!
— Так. Прийомну дочку Леонардо. Вона теж фізик, працює у нас в ЦЕРНі. Вони мали спільну лабораторію і працювали разом. Цього тижня міс Ветра була у відрядженні. Я сповістив її про смерть батька, і вона вже їде сюди.