Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура
Шрифт:
Розділ III
ЛИЦАРІ КРУГЛОГО СТОЛА
Розмови за Круглим Столом були, власне, монологами, — лицарі розповідали про свої пригоди, про те, як води полонили тих, хто сидів тепер поряд зі мною, вбивали їхніх друзів і прибічників, заволодівали-їхніми кіньми та зброєю. Судячи з усього, на ці вбивства, як правило, штовхала не жадоба помсти, не давня ворожнеча й не раптова сварка; ні, здебільшого це були поєдинки між незнайомими людьми, між людьми, що вперше бачилися й нічим один одного не скривдили. Мені не раз доводилося спостерігати, як двоє незнайомих між собою хлопців, випадково десь зустрівшись, вигукували водночас: “Зараз я тобі дам!” — і починали чубитися; але досі я вважав, що так поводяться тільки діти, що це властиве лише дитячому вікові; а тут у такий спосіб розважались — та ще й пишалися цим! — дорослі, навіть сивобороді телепні. І все ж в усіх цих простодушних здорованях було щось утішне й привабливе.
Майже в усіх були гарні, мужні обличчя; в очах багатьох лицарів світилася така гідність і лагідність, що мимоволі зникало всяке бажання критикувати чи засуджувати їх. Особливу доброту й чистоту випромінювало обличчя того, кого вони називали сер Галахед, та обличчя короля; справжня велич та благородство відчувались і в могутній, гордовитій постаті сера Ланселота Озерного.
Незабаром сталася подія, яка привернула до сера Ланселота загальну увагу. На знак якогось придворного, очевидно, церемоніймейстера, шість чи вісім бранців разом виступили вперед, уклякли на коліна і, звівши руки до галереї, на якій сиділи дами, заблагали дозволу мовити слово до королеви. Дама, що сиділа на найпомітнішому місці серед того квітника жіночої вроди й пишноти, кивнула головою на знак згоди, і тоді один з полонених від імені решти заявив, що віддає себе і всіх своїх товаришів на її ласку й ладен разом з ними прийняти угодний їй вирок, нехай то буде помилування, ув’язнення до того часу, поки їх викуплять, довічна неволя чи смерть; а звертається він до неї, мовляв, з наказу сера Кея, сенешаля, могутнього й мужнього воїна, який усіх їх полонив, перемігши в запеклому бою.
По обличчях присутніх перебіг вираз подиву й недовіри; з лиця королеви зникла вдячна усмішка — ім’я сера Кея явно її розчарувало; а паж украй глузливим тоном прошепотів мені на вухо:
— Отакої! Сер Кей? Та щоб мені в спідниці ходити, щоб у мене вуха зів’яли! Либонь, грішному язикові людському доведеться теліпатися ще дві тисячі років, перше ніж з нього зірветься ще одна така безбожна лжа!
Очі всіх придворних суворо й допитливо втупилися в сера Кея. Та він на слизькому не посковзнувся. Лицар підвівся й розіграв усе як по нотах — то була віртуозна гра! Він почав з того, що пообіцяв казати щиру правду, дотримуючись самих лише фактів і не додаючи нічого від себе.
— І тоді, — мовив він, — ви складете славу й шану наймогутнішому із звитяжців, що будь-коли щитом і мечем здобували перемогу в лавах християнської раті. Він тут, серед нас!
І сер Кей показав рукою на сера Ланселота. Що й казати, то був майстерний, безпрограшний хід, який одразу прихилив до нього всіх присутніх! Далі він розповів, як сер Ланселот Озерний, вирушивши на пошуки пригод, одним махом стяв голови сімом велетням і визволив сто сорок дві полонені діви; як він, мандруючи далі в пошуках нових пригод, став свідком того, як сер Кей б’ється в нерівнім бою проти дев’яти лицарів-чужоземців; як він один викликав їх на бій і подолав усіх дев’ятьох; як тієї ж ночі сер Ланселот тихенько встав з ліжка, надів панцир сера Кея, взяв його ж коня й, подавшись у далекі краї, в одному бою переміг там шістнадцятьох лицарів, а в другому — вдвічі більше; і як усіх переможених, і цих, і тих дев’ятьох, він змусив присягтися, що на зелені свята вони прибудуть до двору Артура й віддадуться в руки королеви Гвіневери як бранці сера Кея, сенешаля, впокорені його ратною доблестю; і ось півдюжини вже прибуло, а решта з’являться, щойно загояться їхні жахливі рани.
Зворушливо було бачити, як червоніла й усміхалася королева, як вона мліла й танула, як нишком поглядала на сера Ланселота! В Арканзасі [14] за один такий погляд його б застрелили на місці.
Всі вихваляли відвагу й великодушність сера Ланселота, а я зачудовано думав, як може одна людина перемогти і взяти в полон таку силу-силенну досвідчених воїнів. Врешті я попросив пояснення в Кларенса, але цей глузливий пустун відповів тільки:
— Якби сер Кей устиг вижлуктити ще один бурдюк кислого вина, переможених було б куди більше.
14
Арканзас— штат на півдні США, де ще з рабовласницьких часів панувало беззаконня, право кулака і самосуду.
Я хотів був покартати хлопця, але раптом помітив, що на обличчя його набіг вираз глибокої нудьги. Кларенс дивився на старезного сивобородого діда в просторій чорній накидці, що підвівся зі свого місця за столом і, стоячи на нетвердих ногах, похитуючи облізлою головою, обводив присутніх каламутним, непевним поглядом. А тим часом на всіх обличчях з’явився той самий стражденний вираз, що й на обличчі пажа, — вираз бідолашної тварини, звиклої безмовно терпіти найтяжчі муки.
— Господи, скільки можна! — зітхнув хлопець. — Знову та сама стара пісня, тисячу разів співана-переспівана! Зараз він знову затягне її, він її до скону співатиме щоразу, як від кварти меду в нього розбурхається уява. Краще б я вмер, краще б не дожив до цього дня!
—
— Мерлін [15] , всемогутній чародій та брехун! Бодай його синій пломінь спопелив, так він остогид усім своєю осоружною байкою! Всі мужі бояться його, бо він повелитель бурі й грому, і всі дияволи пекла стоять перед ним навшпиньки, — а то б йому давно випустили кишки, щоб не мав чим бурчати! Він завжди оповідає цю; байку в третій особі, удаючи із себе скромника, який нібито не прагне слави. Хай прокляття впаде йому на голову! Хай візьме його лиха година! Слухай, друже, розбудиш мене перед вечірнею, гаразд?
15
Як твердять дослідники, Мерлін був бардом при кельтському вожді Артурі. Легенди, в яких розповідається про Мерліна — могутнього чарівника і віщуна, — з’являються лише в XII ст.
Хлопець прихилився до мого плеча, вдаючи, ніби спить. Коли старий почав свою оповідь, паж і справді заснув; поснули і пси, і придворні, і лакеї, і вартові на своїх постах.
Монотонний голос і далі гугнявив, а з усіх боків лунало розмірене хропіння, мов приглушений супровід духового оркестру. Дехто спав, поклавши голову на згорнуті руки, інші — відкинувшись назад і роззявивши рота, з якого вихоплювалася імпровізована музика; мухи дзижчали й тяли донесхочу, бо їх ніхто не відганяв; пацюки нечутно вилазили з незліченних нір і розгулювали, де їм заманеться, а один із них сів, мов білка, на голові в короля, затиснувши шматочок сиру в лапках, і заходився гризти його, із зухвалою неповагою посипаючи кришками королівське обличчя. Це була мирна картина, заспокійлива для втомленого ока й розтривоженої душі.
Ось що розповідав старий:
— Отож король з Мерліном вирушили в дорогу й приїхали до самітника, доброго християнина й уславленого знахаря.
Самітник оглянув рани короля й дав йому цілющого зілля; і король перебув у нього три дні й три ночі, і рани його загоїлися так, що він знову зміг сісти на коня. Тож вони рушили далі. І дорогою Артур сказав: “Я не маю меча”. — “Пусте, — відповів Мерлін, — тут неподалік є меч, я здобуду його для тебе”. Незабаром вони під’їхали до великого синього озера, й посеред того озера Артур побачив руку у венецькій парчі, а в тій руці — чудовний меч. “Ось той меч, якого я обіцяв”, — мовив Мерлін. Аж тут вони вздріли діву, що йшла по озерній воді. “Що то за діва?” — спитав Артур. “Це владичиця озера, — відповів Мерлін. — Посеред озера є скеля, а в тій скелі — її оселя, а в тій оселі — всі палати із щирого срібла та злата. Зараз ця діва підійде до тебе і, якщо ти попрохаєш красненько, дасть тобі того меча”. І діва підійшла до Артура й привітала його, і він вклонився їй. “Діво, — мовив Артур, — що то за меч стримить отам у руці над водою? Чи не міг би я взяти його, позаяк у мене меча немає?” — “Сер Артуре, королю, — відповіла дівчина, — меч той мій, і він стане твоїм, якщо ти даси мені в дарунок те, що я потім у тебе попрохаю”. — “Слово честі, — мовив Артур, — я подарую тобі все, чого ти забажаєш”.
–
“Хай буде так, — мовила діва. — Сідай он у того човна, веслуй до меча й бери його разом із піхвами, а я з’явлюся до тебе по обіцяний дарунок, як приспіє час”. Сер Артур з Мерліном спішилися з коней, припнули їх до двох дерев, сіли в човен і попливли до руки, що тримала меча; і сер Артур схопив меча за руків’я й забрав собі. Рука зникла під водою, а вони повернулися на суходіл і верхи подалися далі. І незабаром сер Артур побачив розкішне шатро й спитав: “А це що таке? Чиє це шатро?” — “Це шатро сера Пеллінора, — відповів Мерлін, — лицаря, з яким ти нещодавно бився. Але його зараз нема в шатрі, бо він кинув виклик твоєму лицареві, славетному Еггламові, і вони зітнулися, і Еггламові довелося тікати, рятуючись від неминучої смерті, і сер Пеллінор гнався за ним аж до Карліона, а тепер повертається, й ми зараз зустрінемо його на цій широкій дорозі”. — “Це добре, — мовив Артур, — тепер у мене є меч, я стану до бою із сером Пеллінором і помщуся на ньому”. — “Не чини цього, сер, — мовив Мерлін, — бо цей лицар знемігся після двобою й довгої гонитви, і перемогою над ним ти не заживеш слави; та ще й невідомо, чи переможеш його, бо він воїн над усі воїни; а тому ось тобі моя рада: пропусти його з миром, — невдовзі він стане тобі у пригоді, а по його смерті тобі служитимуть вірою й правдою його сини. І ще настане день, і то незабаром, коли ти радо віддаси за нього свою сестру”. — “Гаразд, хай буде по-твоєму”, — погодився Артур. І потім сер Артур оглянув свого меча й вельми втішився ним. “А що тобі більше до вподоби, — спитав Мерлін, — меч чи піхви?” — “Мені більше до вподоби меч”, — відповів Артур. “І в цьому ти нерозумний, — сказав Мерлін, — бо піхви ці вдесятеро дорожчі за меча; поки вони при тобі, ніхто тебе не поранить до крові; ніколи не розлучайся з цими піхвами”. Поблизу Карліона вони зустріли на дорозі сера Пеллінора, але Мерлін зробив так, що Пеллінор не помітив Артура й проїхав повз них, не проронивши й слова. “Дивно, — мовив Артур, — чому цей лицар нічого не сказав?” — “Сер, — відповів Мерлін, — він не бачив тебе; як побачив би, ви так легко б не розминулись”. І вони прибули до Карліона, й лицарі радо вітали Артура. Слухаючи розповідь про його пригоди, вони дивувались, як їхній король так хоробро сам-один важив своїм життям. Але всі найдостойніші з них раділи, що мають короля, який нехтує небезпеку так само, як вони, звичайні бідні лицарі”.