Ярь
Шрифт:
Але іноді з гіпера виходять кораблі-могильники, повні трупів. Або зовсім порожні, з працюючою апаратурою, але без людей, що зникли між входом і виходом. А вцілілі чорні скриньки і бортові журнали повні реального жаху. І завжди різного. Жраби не повторюються. Ніхто ще не вирахував закономірності. Ніхто не зрозумів, як повністю убезпечити вихід в гіпер, що може захистити від мражів, які причаїлися у небутті, окрім везіння? Нам пощастить, кохана. Спи. Можливо, ми прокинемось живими.
Прокинувся від спалаху світла
— Підйо-о-ом! Всі по місцях!
Помацав праворуч. Янки нема. Серце стиснулося мов пружина. Підхопився, і ледь не зіткнувся зі світляком. Перед очима пропливли червоно-руді чоботи. З ними ніколи — за винятком ванни і ліжка — не розлучався Яшка Осін, програмер, поет і бабник. Вище не дивлюся — нудотно, а ось Влад — очей не зводить, і геть забув, чим він зараз має займатися по інструкції. Кеп… туди ж втупився. Глянув краєм ока: від Осіна вже мало що залишилося. А ось руки ще дригаються. І обличчя як танцює. У світляків завжди так.
Янка знайшлася за спиною: біля стіни, в позі лотоса, долоньки човником, сльози, звісно, і шепіт. Прислухаюся: «Упокой, Господи, душу раба Твого Осіна».
Амінь. Пробач, Оса! Пробач, що йду в чортів відсік — гатити у шлюз кувалдою, колупати викруткою, нігтями, зубами, чим прийдеться. Поки невидимі риби обідають. Поки не згасає світло, поки горить світляк…
Коли народ очистив мозки від слизу жаху, і став здатним міркувати, й у тисячний раз сперечатися — що за тварюки нас жеруть, і як не лише врятуватися, але зробити їх, тобто врятуватися напевно — Янка випалила:
— Я знаю, що вони таке!
І всі замовкли. Хто про що. Але я мовчав про Джоссі. Янка теж оніміла — зрозуміла, напевне, про що ми мовчимо, розгубилася. Тільки безумець знає абсолютну істину.
— Я з’їхала з глузду, так? — шепіт Янки, мов нічний вітерець в очереті.
Цілую її тендітну долоньку:
— Це не смертельно.
— Не смійся!
— Я розучився.
— А читати по губах?
…знаходячи її вуста, читаючи, перечитуючи, зачитуючись… під шелест:
— Лесь…
Вирвала на самому цікавому:
— Зачекай, Лесь! Оса…
— Що? Де?!
— Тихіше! Яша Осін. Він… співав. Там, — її долонька злітає кудись в небуття. — До кінця. Влад має рацію.
— Янко, кохана…
Тихе моє диво. Яна Ярь, танцівниця, що знає мову розумних бджіл Зіш. Перекладачка, здатна читати по губах, пальцях, щупальцях, жестах і просто поглядах. Найкраща в групі астролінгвіста Влада.
Я їй повірив. До кінця, так до кінця… І озвірів. Заорав, підхоплюючись, — плювати на все!
— І що?! Що він співав? Вихори ворожі віють понад нами? Гори, гори, моя…
Різкий біль ударяє в живіт, віднімаючи дихання. Темрява збила мене кулаком, поставила на коліна. І спокійним голосом Кепа врізала ще раз, по мізках:
— Підбери соплі!
А Влад засміявся:
— Сказати, що співав? А ось що!
І захрипів стиха, гугняво і фальшиво:
«Відпусти його у спокій,І скажи йому услід:З цим прокляттям хай іде,Хай його не покохають,Хай ніколи не помре…» [1]1
Вірші І. Кормільцева.
Чому мені нестерпно це слухати? Я ударив його на звук. Кулак із хрускотом увійшов в плоть — пружну, теплу, мов слиз манни. І темрява, що сховала людей, зрикошетила десятком ударів. Біль діставав звідусіль, скрутив, вичавив з мене людину, і залишився звір, що рвав темряву на шмаття, в кров, в крик.
— Уб’ю, гад!
— Не треба! Припиніть! Звірі! — кричала Янка. — Дивіться!
Я розліпив очі, що заплили. Важко повернув голову.
Осяюючи наші скажені скривавлені пики, тьмяно світилися стіни. Не стіни. Світилося і вже згасало саме повітря… те, чим ми дихали тут замість повітря. Запахло озоном, як від світляків.
— Тшлот, — прошепотів Влад, спльовуючи кривавий згусток. — Що це було?
— Ччоррт! — луною відгукнувся Капітан.
Ненависть це була, ось що. Люта ярь, яка спалювала нас.
Ми пробили шлюз, коли нас залишилося десятеро. І почули тонкий свист повітря, що виходило у вакуум. На щастя, світляк згас, і слизька плівка вчасно затягнула пролом. Але хто б заткнув діру, що зяяла тепер замість душі!
Довго ще нікому не хотілося говорити. Лежали без сили, без надії. І думали, хто буде останнім. Тим, хто ніколи ні для кого не помре. Нікого не врятує.
Яких тільки гіпотез не вигадано про мражей. Втілення масового несвідомого, потойбічні сили, Божі архангели, стражі Буття, інопланетяни… хоча останнє просто смішно, бо в субпросторі за визначенням немає простору, тобто планет. Одне ми зрозуміли: те, що відбувається, — не сон, один на всіх, а особливий різновид реальності. Все, що відбувається, може анулюватися, перетворитися на сон. Реальність може повернутися до точки входу, якщо хтось зуміє повернути її назад. А якщо ніхто не зможе, вона стає остаточною.
— Ось, тримай. Знайшла, коли Осін… світив.
У долоню лягла крупинка кристалу тридерому.
— Ех, сюди б ще гніздо. І батарейку…
Влад, який, схоже, ніколи не спить, вклинився:
— І вітерець! І вікно з видом на море!
— Затни пельку! — загорланили усі хором.
Гвіздок в язик цьому Владу, і підвісити. Земля — заборонена тема. Туга давить, як перевантаження у дцать же — до кривавого поту. Туга розмазує душу на тисячі світлових — дотягнутися б, пробігтися б по траві босоніж…