Яром–Долиною…
Шрифт:
Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…
Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:
— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?
Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:
— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.
— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?
— Думаю, що немає.
— Дивись, головою відповіси!
— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.
— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?
— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.
— Чому?
Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!
Це знову — козаки!
Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…
Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.
Саме про це й сказав начальникові розвідки, що перерядився в дипломата—парламентера, той самий Яцек Потенга, що вів переговори вчора. Він мовив:
— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.
Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив:
— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.
— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.
— Але ж ти — простий солдат, а я…
— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.
— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.
— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.
— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.
— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…
— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?
— Як вам добре відомо, я представляю регімент казенного війська, яким командує брацлавський хорунжий пан Хмелецький.
У нашому регіменті козаків немає. Вони нам не підвладні, ми їм не наказуємо нападати на ваше військо. Наш круль не платить їм жолду. То які можуть бути з вашого боку претензії до нас?
— Але ж козаки є підданцями польського короля! Дорошенко командує військом його королівської милості запорозьких козаків!
— Є військо реєстрове, а є й нереєстрове. Довідайтеся спершу, чи то реєстровці на вас напали, чи нереєст—ровці. Якщо реєстровці, то панові гетьману Дорошенкові від короля буде відповідна догана. Але спершу довідайтеся!..
— Отже, наказати козакам, щоб вони залишили чужу територію і не нападали на військо його величності великого хондкара Амурата, ви не хочете?
— Не можемо!
— Як це — не можете?
— А отак! Як ви зараз не можете вбрід перейти Буг!
— Вода спаде — ми перейдемо.
— Все може бути. Може, й ми зуміємо щось підказати козакам. Але це залежатиме від вашої поведінки!
— Ви? Мені? Ви мені наказуєте, як поводити себе? Ми прийшли побудувати тут замок…
— Фортецю, — уточнив Яцек Потенга. — З двохтисячною залогою. А ми цього не хочемо. І козаки — ще дужче не хочуть. Якщо вам удасться таке будівництво, то козаки перестануть зовсім слухатися і короля, і гетьмана польного, — і тут же рушать у похід на Стамбул. І ми їх не стримаємо, хочби того й хотіли б…
— Що я маю передати своєму начальникові?
— А нічого. Скажіть, що мені дуже приємно вести бесіди з панами, зокрема з вами, ефенді. Буде мені трохи скучно жити на світі, як ви й зовсім ізвідси підете, але що ж, переживу.
— І оце — все?
— Усе, крім останнього побажання: хай Аллах дає безмір здоров’я славному Бекіру—баші, хай примножується його гарем!
І Яцек Потенга одвернувся. Розмова скінчилася.
І отак вони вели приємні розмови не один тиждень. Пан Хмелецький не хтів стрічатися з офіцерами Бекіра—баші, замість нього вів переговори Яцек Потенга, який і справді на кінець весни став таким дипломатом, що його хоч до Парижа посилай. Бекір—баші не хотів принижуватися до переговорів з польським хорунжим — він би погодився на розмову з самим крулем чи польським гетьманом, аж ніяк не нижче.
А тим часом щоночі козаки скубли турецьке військо.
Коли базар — то, здається, весь світ тече в один бік. Тоді й усі дороги раптом повертають у бік базару, тоді й вітри дмуть туди, і навіть хмари на небі з усіх усюд збігаються над місцем торжища, та не для того, щоб пролитися дощем, а для того, щоб кудись ізникнути, а на цьому небесному просторі щоб удвічі більше, щоб удвічі веселіше й щоб удвічі ласкавіше сонце засяяло!
Шляхи до базару тягнуться звідусіль, ідуть то під парканами й хатами під соломою, будинками під ґонтом, кам’яницями під черепицею, ідуть попід мурами колегіуму, під стінами соборів, що повиставляли глави в небо, мовби сонця хочуть черкнутися, а якщо не сонця, то хмар — це вже точно. Старі шовковиці ронять на землю свої’ плоди — то чорні, то кремово—червоні, то зовсім білі, а в шовковицях кубляться горобці — і так їм там весело й клопітно, а дітлахи, що йдуть із дорослими до базару, — вже з синіми вустами, щоками й долоньками — накуштувалися шовковиць!