Шрифт:
Розділ вісімнадцятий
Із записів Дорофія Ружі
Більше як півроку протулявся я по різних сторонах, набачився злого й доброго, і сам ставав то злим, то добрим, хоч прагнув жити тільки добром. Випадало гостювати в полковницьких світлицях і в багатих дідичів, одначе легше впроситися на ночівлю до людини убогої, ніж до багатої. До дармівщини я не ласий: десь проспіваю стихаря, десь канон на ісход душі, – й за те маю гріш, десь косарі покличуть подорожнього до своєї жовтої косарської каші з чаїними або перепелиними яйцями, і я розкажу їм, що сам бачив і що чув од інших людей. Кілька тижнів мандрував із старцями. Спочатку думалося: ось де воля, убога, але справжня. Старці, здавалося мені, люди тихі й упокорені Господу та долі. Торба під головою, небо в головах, житній сухарик, розмочений у залізній кружці… Тиха, лагідна бесіда, мудрість нелукава, на нужді замішана. Спершу мені й справді мандрувалося з ними добре. Старці – люди сумирні, і водночас все-таки в гурті веселіше. Хто важиться зобидити Божих людей! Як випаде удача, найчастіше після ярмарку, сядемо десь над озеречком, зробимо куреня та й радуємося Божій
Я йшов через села, полями і луками й відчував, що наповнююся новими думками, новими, не знаними раніше почуттями, що мовби вертаю щось напівзабуте, втрачене чи розтрачене, мовби віднаходжу себе самого. Я наповнювався соняшниковим цвітом, сміхом дітей, рідною мовою, наповнювався болями й стражданнями, без яких також немає людини, наповнювався надією, без чого нема майбутнього. Я бачив, що люд мій не ледачий і розумний, і хоробрості йому не забракло, і доброї замрії також, тільки все те прибите, неначе цвіт на морозі, потоптане чужими чобітьми, одначе коріння не підтяте. О, якби-то, якби-то хоч раз доцвів цвіт, дозріло насіння! Воно б розлетілося по всій нашій землі й закущилося новим пагінням, нечутливим до морозів.
Я вдихав запах пізніх гречок, милувався чорнобровою красою дівчат, козачою статурою парубків, слухав церковні дзвони, плачі бабусь у церкві, й все те входило мені в душу глибше та глибше. Іноді я боронився від того, задумувався: чому воно пронизує мене? Хіба я для цього йшов сюди? Я йшов осягнути Божі істини людського буття, просто, як істини світу сього, але не мої особисті. І однак… Чому тут стільки всього дорогого мені? Чому стільки жалів обступає мене? Звідки воно взялося? Я мовби зовсім мало його знав… З ним народився? Прийшло з дитинства й мучить мене, як спраглого думка про воду? Впізнаю зараз? Мабуть, все разом. Все разом, і все воно в мені, а без нього мене, справжнього, немає і немає світу.
Поспішає дорогами всілякий люд: мчать панські ридвани, мчать зграбні виїзні возики, вистелені турецькими килимками, погейкують на воли чумаки, – дорога далека, аж на Дін, – дядько лупить по ребрах суху шкапину. Не поспішають тільки божі старці. Йдемо ми черідкою, схожою на журавлиний ключ. Попереду високий, у смушковій в півліктя заввишки шапці, у обхвицьканих майже до колін штанях, Супрун, він у нас ніби за ватага, каліцтва в нього немає ніякого, тільки на лівій щоці здоровенна, в кулак завбільшки, брунатна ґуля; Супрун злий і нахабний, не просить милостиню, а вимагає, одбирає її в своїх же старців. Гроші пропиває – зледащів чоловік, робити не хоче й валасається по світу; за ним Данько Крига – веселий кароокий чоловічок з білявим чубчиком, що пнеться з-під ляської шапочки. В Данька немає правої руки, зате ліва в нього працює ліпше, ніж у когось дві; за ними брати Тихенькі – головаті рахіти, які завжди вдвох, разом можуть натовкти або хоч покусати когось третього; за ними сліпий на ліве око колишній монах Інокентій; у його сліди намагається влучати клишоногий напівідіот Луцько; одноногий Верига шкандибає трохи збоку; троє погорільців з-під Києва також тримаються купи, ці складають копієчку до копієчки, не потратяться нітрохи, спатимуть під дощем біля плоту, а в корчму не зайдуть; горбатий, криворотий Панько цвигає оддалік, бо над ним старці найдужче збиткуються, але й пускають його поперед себе на старцівство – вміє викликати жалощі.
Я – позад усіх, розглядаюся на всі боки, співаю потихеньку, славлю Божий світ.
Не знаю, чому так сталося, що старці почали все частіше сваритися між собою. Може, сварилися вони й раніше, та я того не помічав? Сваряться за місце біля вогнища, за грудку каші, за бриля солом’яного, з опудала знятого. І почали вони нарікати на мене, що заробляю мало, що міг би з своєю вченістю мати більше, почали користати мною недостойно. В одному селі мор лютував на коні, так вони сказали, буцім я вмію той мор одводити, й гроші за те взяли з селян, прийшли в інше село, а воно порожнє-порожнісіньке, хати стоять повідчиняні, кури гребуться по городах, собаки дзвонять ланцюгами, й жодної живої людської душі. Ми спочатку ту пустельність віднесли на моровицю, на чуму чи холеру (в селі під Пирятином моровиця вигубила три вулиці, там при нас спалили дві відьми, та стало ще гірше). Я кваплю старців іти далі, а вони розбіглися по дворах, цуплять кому що трапиться до рук: сукна штуками, одежу, хліб і сало; але тут посипалися, неначе горох, з городів люди, почали однімати своє та нас бити. Виявилося, шляхом од Пирятина пробігла здрочена череда, а далі вигулькнула наша старцівська низка, люди й прийняли череду та нас за татар. Старці одмагалися, одхрещувалися, казали, буцім призвідцею до грабунків був я. «Він здоровий, він у нас за ватага». І мене побили немилосердно, і я не міг те биття нікому одреваншувати, хоч сердитий був страшенно, й вперше налаяв старців. Надто ж мене розізлило, що старці не заступилися за мене в Пирятині, коли я справді потребував їхньої допомоги. В місті один темний чоловік, – головатий, ще й голова та приплюснута зверху, й рот вузький та довгий, неначе вирізано з кавуна велику-велику скибку, – видавав себе за пророка, баламутив людей, провіщав їм Содом, близький прихід Антихриста і всілякі напасті; люди вірили, боялися й покинули робити, і я привселюдно вступив з ним у спір і переміг. Знадобилися тут мені вельми проповіді отця Симеона про Антихриста, котрий відступить від Бога, і ангел-хранитель його покине, але буде те ще не скоро – більше як через триста літ, коли люди нароблять гріхів стільки, що земля їх вже не зможе вмістити; але перед цим буде багато великих провіщень; світ потьмяніє, сонце світитиме чорне, і появиться на небі ангел з оголеною шаблею. Я сказав людям, щоб не вірили псевдопророку, й покепкував над ним, і люди повірили мені й прогнали того лукавого чоловіка. А вночі злісник той, котрий видавав себе за пророка, та два його підбрехачі пробралися до кошари, де ми спали, й накинулися на мене. Я відбивався, кликав на поміч старців, але вони не відгукнулися. Одні повпивалися надармівщину – пирятинці пригощали їх з радості, що звільнилися від напасті, – інші причаїлися й мовчали. Я знаю, чому вони мовчали. Вони заздрили, що я не каліка, що вчений, що маю рід і родину й можу туди повернутися, якщо захочу. Немає в світі нічого страшнішого від заздрості людської. І я тоді подумав, що серед убогих людей, зовсім убогих, правди немає. Сама убогість не робить людину вільною та мудрою, і доброю також, убогість точить людину, як шашіль, і прогризає дірку в душі, в яку студять холодні вітри. Справжній пророк мого народу появиться, – якщо таки появиться, – не в убогій одежі, бо де убога одежа, там і думки убогі, – але й не в шатах пишних, появиться він… І тут моя думка зашпортується, наштовхується на камінне мурування. Появиться з нашої академії? Але однієї вченості мало. До неї потрібно ще щось, а що – не знаю. Сила та мужність? Але скільки їх, мужніх, відважних, підносило над своїми головами прапори, скільки інших сміливців зліталося до них, і все те намарно. Чого, чого не вистачає моєму краєві, яке прокляття лежить на ньому й за віщо?
Наступного ранку ми вийшли з Пирятина, і, мабуть, у покару старцям за їхні злі вчинки, нагнала нас ополудні буря, й була вона така страшна, як саме пришестя Антихриста, нічого страшнішого я ще не бачив і, дасть Бог, не побачу більше ніколи. Вона крутила кущі, ламала сади, носила людей поверх дерев і перекидала вози з снопами. Буря застала нас за кількасот сажнів од великого хутора, женці там саме жали просо, розметала всіх; хто тримався за стерню і вітру під себе не підпустив, той зацілів, а тих, хто намагався втекти, понесла за собою. Хурія розкрила всі три бабинці хутірської церквиці, а дзвони позакидала в стерні, вони летіли й гули на льоту, – на один я потім наткнувся біля дороги, він тріснув навскіс, як гарбуз, – розкрила половину стріх у хуторі й повалила кілька клунь та хлівів. Пройшла вона смугою і нас зачепила тіль-тіль, кілька старців погубили торби, брилі та палиці, з одного здерла свиту, кілька чоловік, і я серед них, понабивали об землю ґулі, й налякалися ми страшенно. Я лежав у канавці біля дороги, накривши голову свитою, й, не вмовкаючи, читав молитви, над головою крутило і вило, і втихло, лише коли я прочитав «Богородицю». Світ вияснився, і ми возрадувалися, а далі старці почали дорікати мені, що це я накликав таке нещастя. І тоді я не пішов з ними далі, а повернув назад і, обминувши Пирятин, попрямував на Прилуки.
Після старцівської волі-неволі відчув справжню волю, іду й співаю, і вільний вітер ворушить мені волосся – бриля я зняв і почепив на ціпок. Цей самий вітер потужно й мірно обертає крила шести вітряків, які вишикувалися на горбі за хуторами, вітряки махають крильми, кличуть мене до себе. Крайній з правого боку – найбільший, двоповерховий, восьмипарний, поставлений на пнищі велетенського дуба, шапку повертають двома дишелями, на крилах – парусові вітрила. Зробив господар того млина як лялечку, на замилування людям і в пам’ять собі. Біля нього найдужче витовчено траву: там збираються помольці всіх шести вітряків. Про млини, про їхнього майстра я довідався від них, був запрошений під одного воза, де розташувалися троє чоловіків і двоє жінок, що приїхали по мливо, вони переобідували хлібом з салом та часником і пригощали мене. Над моєю головою в драбинах воза глибоко, нутром, зітхали воли, жували горохвянку, і потеруха сипалася мені за шию, але то нічого, це чисті з’їдини. Там, під возом, я довідався, що всі шість млинів – жоден не схожий на іншого – зробив своїми руками старий Василь Мед, кожному синові по млину. Тоді ще край цей був багатий і людний, і від помольців не було відбою: їхали сюди молоти, дерти, бити олію, їхали неначе на ярмарок й просто так – погомоніти, довідатися, що діється в світі, а дівчата – подивитись на гарних мельниченків!
Ой піду я до млинаДо дірявого,Чи не стріну ВасиляКучерявого.Наймолодший з Медів справді був кучерявий.
Веселе то було місце, веселі млини, веселі часи. Але часи перемінилися, Василь Мед помер, а всі його шестеро синів погинули. Тепер у шести вітряках порядкують вдови та їхні недорослі діти, їм важко впоратися з вітрами, бо й вітри посуворішали, і їх аж шість: турецький, молдавський, ляський, литвин, москаль, донський, – і всі рвуть млини з припонів, а млини ветшають і мливо стає гірше, сідає в хлібі на закальці та глевтявіє, через те помольці все частіше обминають шість вітряків та їдуть далі, до Пирятина. Я перебув шість днів біля тих млинів, читав помольцям псалми, допомагав удовам повертати проти вітру їхні важкі млини і носити мішки. Скажу правду, робота та не по мені. І обливалося слізьми моє серце, коли дивився на молоденьких, на тоненьких ніжках Медів, зігнутих під вагою важких, припорошених білим інеєм борошна лантухів. Думав, чи не залишитися мені в шести млинах, але чим я, хирлявий і незвичний до роботи, запоможу шести родинам, які падають у все більше зубожіння. Врожай був поганенький, люди мелють рідко, осьмачка жита коштує півтора золотих!
Останній день я вже мішки не носив, а поправ у ставочку й висушив свою мізерію – бруду не переношу, – пообідав з мельничками й попрощався з ними. Обідали ми тут же, біля ставочка, живуть Меди однією родиною, семеро жінок і дві дюжини діток – найстаршому шістнадцять годочків, а далі така дрібнота, що тільки біліють змиті голівоньки та світять оченята. «Оце, світе, така твоя правда, – думав я, – оце, Україно, твоя доля; ростиш діти, а їх вигублюють, а їх забирають до чужого війська, йдуть вони в найми, працюють на своїх і чужих панів, і ніколи їм помислити за себе та надумати собі кращої долі. Світе мій! Який ти широкий, ясний та жорстокий, який незрозумілий, і не осягнути тебе ніякою книжною наукою».
Йшов я того дня довго, сягнув села великого й багатого, Іванівкою званого, й прожив у тому селі два тижні, бо був прикоханий попом тамтешнім, грамотним чоловіком, після кожної відправи він читав селянам на паперті «Бесіди Златоуста», а що літа мав поважні і втомлювався, попросив почитати мене. Я читав неквапливо, розбірливо й сподобався селянам.
Проведені в Іванівці дні були для мене чи не найкращими тієї осені. А далі потрапив я в пасмугу важку, чорну, часом навіть погибельну. Мабуть, пустився в путь при якійсь лихій годині.