Язиката Хвеська

Кокотюха Андрій Анатолійович

Ось така складна мозаїка утворилася в голові Максима Бойка. І тепер він розкрив перед Колею Зубком та своїми товаришами, які так само сточили на подібних казках усі зуби, всі свої карти.

Він хотів почути, що це — геніальний план, тому що дотепер таких ходів ще ніхто не робив.

— Геніальний план, — погодився Костя Бабкін.

— Головне — дотепер таких ходів ніхто не робив, — піддакнув колезі Сєва Присяжний.

— Прокотить? — вкотре перепитав Максим Бойко, розливаючи рештки коньяку по пластмасових стаканчиках.

— Один раз проскочимо, це сто пудів, — запевнив його Бабкін. —

Повторити навряд чи вдасться. Слухай, Коль, а ваш Чортів справді такий? Ну, в смислі, купиться на подібні фокуси?

— Саме на подібні й купиться, — кивнув Зубок. — А Боженко — того взагалі мало цікавить, яким способом тендер отримати. Він розуміє, що я йому тут так швидко справжніх, реальних перців не добуду. Тут, мужики, головне — швидко діяти. Приїхали вдень, туману напустили, шороху навели, копоті дали, побухали — і назад галопом. Від самого цього факту Чортів охрініє, тут його Боженко тепленьким і візьме. Головне — тендер виграти, роботу почати. Насправді Чортіву по барабану, кому об'єкт віддати, ось це й погано. Купити ж тендер неможливо: наш Чортів свого часу вже так хабарів набрався, що просто нема куди складати. Може, він і брав би… Але ж самі знаєте, яка тепер компанія міліцейська по викриттю хабарників. Хтось здасть, попадеться наш Чортів, усіх чортів на нього повісять… За всю батьківщину Миколи Гоголя хомут тягтиме… Нє, справа, мужики, вірна. Ризик мінімальний, гроші фірма платить.

Максим вирішив устрявати в гру. Адже саме зараз робити йому особливо не було чого. Влітку в Києві навіть для журналіста «Фокусу-плюс» наставав мертвий сезон, ти більше, якщо цей журналіст відправлений у відпустку за власний рахунок.

У Бабкіна з Присяжним теж азартно світилися очі. Свою роль грало і те, що діяти треба за межами Києва, де їх точно ніхто не знає і ніколи потім не знайде. Але реально останнє слово тут мав Костя Бабкін.

Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін — єдиний, в кого був знайомий негр.

Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту.

— Бабкін його на роботу влаштував, — пояснив Сєва.

— Ти не перекручуй фактів, Сєвич, — поправив Костя. — Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати…

— Коротше, — знетерпелився Зубок.

— Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того…

— Годиться? — запитав Максим.

— А він того… справжній? — для чогось поцікавився Зубок.

Колеги багатозначно перезирнулися.

— Можеш пальця послинити, — серйозно відповів Бабкін. — І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити — я в Штатах побував, — і для чогось додав: — Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі — теща такого зятя не прийняла.

— Расові забобони, — вставив Сєва.

— Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, — зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. — Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера?

— Чого ж сином? — озвався Сєва. — Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером.

— Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? — Максим усім корпусом розвернувся до нього.

— Майкл Джексон, — спокійно відповів Присяжний. — Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів?

— Прокинься, Сєвич! — Бойко не мав жодного бажання жартувати. — На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс?

Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною.

— Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, — вів далі Максим. — А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?

4

Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди.

Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому — абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України.

— Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? — дещо агресивно запитав він. — Сєвичу все одно!

— А мені не все одно! — пішов на принцип Максим.

— Так і мені не все одно!

— Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, — не здавався Максим.

— Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, — виправдовувався Бабкін дещо агресивно. — У виборчому штабі добре платили, і головне — не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати!