Язиката Хвеська
Шрифт:
— Логічно, — схвалив банкірів співбесідник. — Простенько, навіть без особливого смаку, зате — ефектно. Майже як обухом по голові. Ну, а після цього що думаєте робити з водієм? Закопаєте чи втопите?
— Втопити, закопати, спалити і попіл розвіяти — один чорт душа піде на небо! — реготнув Котовський. — Тільки хай стукач поживе. Бо якщо я накажу Колю грохнути, менти точно допруть — розкрив я його. А так просто вижену. Доколупаюся до чогось — і викину.
— Не будеш проти, якщо я його підберу? Корисно мати десь біля себе стукача, знати, що він стукач, і так само морочити лягавим голови.
— Запросто!
Закінчивши розмову, Котовський витер номер з пам'яті телефону, покрутив непотрібну вже трубку в руці, тоді жбурнув її в смітник. За нею полетіла зіжмакана коробка.
Вмостившись за робочим столом, він вирішив знову розважитись: набрав із стаціонарного офісного телефону службу «Секс по телефону», люб'язно погодився, аби йому передзвонили, і з задоволенням уявив, як міліцейські оперативники зараз слухають цей жіночий еротичний монолог, підвиваючи від збудження. П'ятнадцяти хвилин їм і цього разу досить.
Коли приємний грудний жіночий голос почав свою еротичну моновиставу, Котовський потер руки. Навіть хай лягаві будуть сто разів хитромудрими — ніколи їм його не перемудрити і не дістати.
— Цього мудака мені вже не дістати, — признався майор Павло Шалига майорові Петру Швидкому.
Друзі зустрілися на обіді в барі неподалік від міліцейського Главку. Тут навіть о цій порі не буває надто людно. Народ підтягується переважно ближче до вечора, причому ціни, проставлені в прейскуранті, передбачали — сюди ходять не дешеві алкаші. Викладаючи за горілку, коньяк, віскі чи текілу серйозні гроші, ці серйозні люди мали право розпускати тут язики більше, ніж будь-де. Адже вважалося: ніхто зайвий та надто випадковий сюди не зайде.
Цим користався бармен на прізвисько Джо Кокер, який вважав себе людиною без віку. Дещиця правди в цьом була: ніхто не міг впевнено сказати, скільки років цьому завжди гладенько вибритому, ідеально підстриженому, білозубому та напрасованому чоловікові. Навряд чи менше, ніж двадцять п'ять, але точно не більше сорока.
Правда, дехто з міліцейських оперів при бажанні міг зазирнути в його особисту справу і точно сказати, скільки насправді живе на світі цей вічно молодий чоловік. Справа в тому, що час відчасу він зливав певну інформацію до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Зокрема, був на оперативному зв'язку у опера Данченка, хоча про цей факт біографії бармена знало кілька колег опера. Тому часом просили Данченка поділитися «барабаном», за що потім проставлялися Данченку в цьому ж барі, де міліцейські оперативники мали неофіційну знижку.
Власне, через це Швидкий іноді запрошував сюди Шалигу. Посидіти в затишному барі, в центральній частині Києва, та ще й заплатити менше — від такої спокуси відмовлятися не хотілося.
Саме сьогодні, у вівторок, Павло Шалига, випивши двісті грамів коньяку і запивши їх чашечкою «американо», скаржився Павлові Швидкому на свою вчорашню поразку із поганим журналюгою Максимом Біланом.
— Головне, Петя, я ж знаю — він винуватий! Усе було саме так, як нашептали… А посадити сцикуна не можу, хоч ти трісни!
— Аналогічна фігня, — погодився Швидкий. — Я тобі ще коли казав: є досконалі в нас закони. Ось не відмінили б смертну кару, так цей твій писака дужу добре подумав, перш ніж фармазонити в своїй газетці. Я ж читав, до речі…
— Не ти один, — гірко відповів Шалига. — Але що я зроблю, коли вчора справді було легше відпустити його разом з його солоденькою жінкою!
— Чому легше?
— А тому легше, Петю, що за інших обставин я по-любому підставлявся! Послухати ж все збоку, всю оту історію з прибиральницкю і томатним соком — ну бредятина, повна бредятина! Навіть якщо мені повірять, все одно реготатимуть: ось, мовляв, як преса ментів опускає! Вони, тобто — ми з тобою, Петю, такі дебіли, на всякі анекдоти кримінальні справи заводять. Ну, коротше, передбачив я нездоровий гармидер. Ще по п'ятесят?
— Пригощу, як хочеш. Сам поки що ні, від цієї чарки — сухий закон, — попередив Шалений Майор.
— Чого це раптом?
— Бо, Пашо, я, здається, свого банкіра скоро таки прищемлю.
— Іди ти! — Шалига вмів щиро порадіти за друга.
— Зуб даю, — Швидкий закопилив верхню губу, чиркнув себе кінчиком нігтя по краєчку зуба. — Якщо все піде без збоїв у системі, за два тижні я його накрию. А до того часу — як у чекіста: твереза голова і таке інше.
— Ну, за це я вип'ю.
Зробивши знак бармену, майор Шалига дочекався, поки той принесе йому коньяк, взяв бокал, урочисто гойднув ним:
— Бажаю тобі, Петя, таки закрутити своєму банкірові його поганий хобот! Погнали!
Не дивлячись на вчорашню поразку і необхідність цілий сьогоднішній ранок пояснювати доводити начальству, що від сьогодні «Фокус-плюс» припиняє писати про зниклі жіночі трупи, Шалига після коньяку відчув: життя не таке вже й погане.
1
Максим Бойко, навпаки, зрозумів — погані дні не завжди випадають на понеділки.
Взагалі, шкода від понеділків дещо перебільшена. Принаймні, сьогодні, у вівторок, він з'явився на роботу щасливим від усвідомлення думки, що може з'явитися на роботу, хоча мав учора реальну можливість переночувати у смердючій задушній камері з гратами на вікнах. Проте, щойно він потрапив на очі Валі Заєць, та не без злорадства промовила:
— А ось і третій…
— Ти про що? — не зрозумів Максим.
— Ні про що, жертва міліцейської сваволі. Давайте, ноги в руки — і до шефа. Він усіх вас трьох хоче бачити, всі тільки вашу величність і чекали.
Справді, Костя Бабкін і Сєва Присяжний уже тупцяли під дверима редакторського кабінету. Бойко сподівався перед заходом хоча б порадитися з колегами, але Заєць, очевидно випереджаючи його наміри, швиденько помудрувала з кнопками на телефоні і доповіла:
— Валентине Степановичу, вже комплект!
Тут же Ріг широко розчахнув перед трійцею двері, і нічого не лишалося, як зайти і приготуватися до серйозних розборок.
Коли всі розсілися, шеф традиційно пройшовся по кабінету і так само традиційно почав:
— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Розумієте, що відбувається?