Юлія або запрошення до самовбивства
Шрифт:
— Але ж, гер майор! — застогнала жінка. — Я не можу! Я ніколи… Сюди ніхто ніколи, крім… Я ніколи не зраджувала свого Вернера… Клянусь усіма святими: не зраджувала, не зрад…
Шульга добре знав це слово. Воно повторювалося німцями найчастіше. По радіо, в газетах, у листівках, мабуть, і між самими німцями. Все життя німців було прострочене цим словом, як кулеметними чергами. Verrat, verrat, verrat — зрада, зрада, зрада… А в нас? Хіба не вчив усіх нас наш вождь, що у всьому винні зрадники, що зрада на кожному кроці, що зі зрадою треба боротися так, як боровся Ленін. У нас Сталін, тут Гітлер із своїм доктором Геббельсом, а слово те саме і той самий страх…
— Зрада? — майже злостиво кинув він жінці. — Ти
— Але ж зрада! Я вірна жона, і раптом — зрада!
— Заспокойся. До такої жінки, як ти, не пристають ніякі слова. Що слова? Іди до мене! Ну?
Він намацав приховані застібки на її платті, нетерпляче рвонув тонку тканину, Ула вхопила його за руку.
— Не треба! Прошу вас, гер майор, не треба. Я сама. Так буде краще. Правда ж, так буде краще?
— Ще б пак!
Він відпустив її, розпалено стежив, як вона обережно стягує через голову плаття, як вішає його в глибинах величезної, на всю стіну шафи, вміло пробігши пальцями по гудзиках кітеля, розстебнув його, зняв, недбало кинув кудись, туди ж полетіла спідня сорочка, тепер Шульга був до пояса голий, його молоде, дуже тіло засліплювало жінку, вона мимоволі засоромлено приклала до очей долоню, стояла ще й досі бііля шафи на тому кінці спальні, м’які обриси її тіла рельєфно вирізнялися під вільною чорною комбінацією на довгих бретельках.
— А оце? — показав на комбінацію Шульга.
— Але ж, гер майор… — Вона схрестила на грудях руки, зіщулилась, всім своїм виглядом благаючи пощади, жалю, милосердя.
Та Шульгу вже ніщо не могло зупинити. Він відчув, що в ньому є щось більше, ніж він сам, ніж його жадоба помсти, відплати, ніж усе, з чого зіткана його душа, його мозок, його тіло. Теплий запах жінки заповнював простору кімнату, баламутив, знетямлював, від того запаху Шульга сп’янів набагато дужче, ніж від капітанових напоїв, і тепер, п’яно заточуючись, майже несвідомо, наосліп помандрував на той бік кімнати і знайшов там жінку, відчув на своїх голих грудях її обпалююче дихання, мовчки, обережно, делікатно звільнив її витке, зміїне тіло від м’якої шовкової сорочки, тоді так само з уповільненою мовчанкою поклав свою важку долоню на вузьку смужку чорного трикотажу, що прикривала найбільшу таємницю і найдорожчу коштовність, але жінка м’яко відтрутила його руку, прошепотівши:
— Я сама…
І вже не було нічого, ні перепон, ні заборон, і тіло до тіла, вогонь до вогню, спалах до спалаху, та зненацька Шульга зауважив ще одну заваду, не своє синє шорстке галіфе і не грубі армійські чоботи, до яких дійде черга згодом, коли жінка буде готова в беззахисності, коли буде вся розв’язана, розстебнута, вся нарозхрист. Його рука знов натрапила на смужку лискучої матерії, що мало не тріскалася під натиском важких, як камінні ядра, жіночих грудей.
— А це? — спитав Шульга.
— Бюстгальтер. Я не можу.
— Труси можеш, а це не можеш?
— Прошу вас. Хай це зостанеться. Дуже вас прошу.
— Ти що, зовсім дурна? Труси знімаєш, а за це держишся? Труси — це ж капітуляція! Після них уже нішо не має значення.
— Хай капітуляція. Але це сором. А жінці без сорому не можна.
— Ну, коли то&і не можна, то я візьму сором на себе!
Він не став розстібати гудзиків, рвонув бюстгальтер, пожбурив його туди, де лежав його кітель і Улина комбінація і де мали зараз лягти офіцерські чоботи, діагоналеве галіфе і чорні сатинові труси з найміцнішої в світі радянської матерії, зітканої передовими івановськими ткалями.
Він уже не був тим несміливим і невмілим хлопчиком–лопчиком–опчиком з далекої ташкентської ночі. Мав чоловічий досвід, який велів жінку перевертати
— Мій Боже, який ви великий, гер майор! Яке у вас усе пелике! Який жах!
— Не будь дурною! — заліпив він її незносно безсоромний рот поцілунком. — Іди сюди! Отак! Ну ж бо!.. Не бійся! Ніхто нам не перешкодить! Ніхто і ніщо! Чуєш? Ти мене чуєш? Уло! Хочеш, я тебе перейменую? Назову Юлією! Ти не Ула, а Юлія! Більше не Ула, а Юлія, назавжди і навіки Юлія, і тільки Юлія! Ти мене чуєш, Юліє, Юлько, Юлю?.. Чуєш?..
Вона справді була тепер Юлією, всемогутні містичні сили здійснили неможливе, перенесли з неіснуючої азіатської ночі м цю європейську ніч ту фантастичну жінку, яка, може, теж ніколи не існувала, але жила в Шульзі мовби від самого його народження, могутня спокійна Азія вмить злилася з розшарпаною, роздертою, розгубленою Європою, поєдналася таємничим чином у цій розпростертій на білих німецьких простирадлах цнотливо–хтивій жінці, поєдналася в ньому самому, і пін знов став, як тоді в ташкентській ночі, незграбним, майже нмерлим од захвату хлопчиком–лопчиком–опчиком, він знову був у тій (і в цій, у цій!) жінці, а вона була в ньому, нарешті, нарешті, яке щастя і яке блаженство, вогонь у ній гримів і гугонів, і Шульга спалахнув, і згорів, і вибухнув, ударив потужним, пругким струменем, виригнув, як з танкової гармати в розклекотане полум’я, в якому вже давно спопеліла німецька порядність і шлюбна вірність, пісна, як гороховий суп, мляве існування вибухнуло вогненними стовпами жаги, показна порядність ревіла звірячими голосами хтивості. Це було те, що в Ташкенті, і зовсім не те, там було полум’я ніжне і дружнє, тут гостре і вороже навіки, там були трояндові долини, ароматні сади, шовковисті квіти, щасливі стогони, щасливий сміх, щасливі сльози, тут тільки несамовитість, безладний переляк, дике любострастя і недовір’я, застороги, безконечні спроби відступів і втеч, коли він спробував погасити світло над сліпучим тілом Ульріки, вона застогнала: «Ні! Ні! Ні!», коли вдарив у неї першим зарядом, вона закричала: «Не треба! Не треба!», а сама задихалася від пожадання, від палання своєї невситимої плоті:
«О небо! Який жах! Яка насолода! Яка радість!», — він м’яв її, як віск, топтав, як глину, толочив її плоть, шарпав повні груди, жмакав, місив, чавучив, оргазми спружинювали в надрах її тіла, мов тугі хрящі, вона вмирала і народжувалася знову, а він не відпускав її ні живою, ні мертвою, допитувався без любові, насмішкувато, в ненависті: «Ну що? Досить з тебе? Чи вже досить?» — «Мені не досить і цілої ночі, о, мій Боже, мені замало й вічності!» — «Для вічності жди свого есесівця. Тепер для нього тільки й зосталося, що вічність». — «Ах, мій Вернер такий стриманий… В любові аж надто стриманий…» — «А в убивствах? Може, скажеш, що твій есесівець був стриманий і в убивствах?» — «Ах, я не знаю, я нічого не знаю, я нічо… Я не… О, який жах!.. І яке блаженство!..»
Падали в прах, нищилися бар’єри ворожнечі й недовір’я, не було ще миру, далеко до злагоди й гармонії, мовчали священні книги, не лунали гімни радості й марші перемог (лиш бахкали кремлівські салюти на честь розгромів), люди жили серед могил, мертвих було більше, ніж живих, і всі мертві були молоді, а живі не знали свого віку, вони мовби розучилися говорити, розуміти одне одного, ходити, танцювати — тільки невиразні звуки, клекоти ненависті, конвульсії зсудомлених тіл, голови підіймаються й опускаються, ніби в потопельників, руки з розчепіреними пальцями ловлять і не можуть упіймати крижану порожнечу, може, ще збереглися десь під золою страждань людські душі, та й вони не могли прокричатися крізь морок недовір’я і ворожнечі, яка загрожувала стати вічною.