Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
…Вони сиділи вдвох у кабінеті Білана. Олександр Кіндратович жадібно смоктав цигарку, втомлено відкинувшись на спинку дивана. На його обличчі блідими багрянцями погасав недавній страх. Та Олександр Кіндратович намагався приховати його, жартував:
— Так ти вже обійшов? Інкогніто, значить, без мене. Підкопуєшся.
— Під таку брилу підкопаєшся.
Білан вдоволено засміявся. І вже без усміху:
— Ну, й як?
— Все добре. Звичайно… Дещо… В кожного своє. — Холод дивився у вікно на двійко ластівок, що дрімали в гнізді. Вони виліпили його на карнизі, над балконом. Він дивився на них щоразу, коли приходив у цей кабінет. Вони — завжди отак, вдвох, тихі, голубливі. А поруч — ще одне гніздо. Ці завше сваряться. Щебечуть, вимахують крильцями. А потім, примирившись, зриваються і шугають у небі. Черкають крильми хмар, стрімко, каменем линуть униз.
Прокіп Гордійович так і не міг пристати до одної думки:
котрі з них щасливіші?
Він дивився на ластівок, а говорив про сьогоднішній обхід. Слово за словом виповів усе. Опріч того, що зринуло раптово, що мусив сказати на кінець.
Олександр Кіндратович слухав не перепиняючи. Неквапливо підвівся, поклав цигарку, пересів у крісло.
— Мабуть, так. Твоя правда. Тільки… Все це — дрібниці. Для цього є завідуючий відділенням. Лікарі. Розумієш… — Вони ніколи не ховалися своїми думками по темних кутках. Хіба що тоді, коли розмова зачіпала інтимні сторони життя. На тій темі обоє почували ніяковість, але водночас кожен зокрема шанупав у товаришеві таку делікатність. Та ще обминали розмовами стежку, котра веде до високої і химерної гори, що її честолюбиві люди називають славою. Стежка та дуже вузька, по ній призначено йти тільки поодинці. Вони обов гаразд розуміли це.
І то більший подив викликали сьогодні в Холода Біланові слова.
— Я поставив собі вищу мету. А от тебе не розумію. Чому відступив від серця? Скільки вже було зроблено! Невже не хочеш знову лікувати його? Ти ж знаєш: справжній хірург сьогодні той, хто оперує на серці.
«Видно, немало він пережив у операційній, коли покликав собі це в оправдання», — подумав Холод.
І вголос:
— Я вже тобі казав. Його треба брати не голими руками. Тому й відступився. Поки що. Але вже скоро… Я часто буваю на операціях у Колосова. Радив би й тобі…
— Колосов, Колосові Треба добирати свого методу. Тільки тоді — визнання. Та й… Ти гадаєш, Колосов — такий уже колос, — посміхнувся власному каламбуру.
— Ми разом морокуємо… Він вельми цікавився й твоїми спробами. От ходімо завтра…
Білан посміхнувся Холоду співчутливою посмішкою.
— Значить, під високу руку Колосова! Нам чорна робота, йому — слава. Не розумію. Прокопе, прикидаєшся ти трохи чи й справді… Бачиш, я вже маю дещо своє…
— От саме тому й приходь до гурту. Час вимагає з'єднати всі оці «дещо». То колись вчені ховалися по кабінетах. Перше, тому, щоб не вкрали винаходу, — хоч, правда, таке й тепер трапляється, — і друге, наукових відомостей було обмаль. Чоловік знав майже все, принаймні в своїй парафії…
— Ти наче з трибуни… От плюнь мені в вічі, не повірю. що тебе спонукає тільки загальна користь. А власний черв`ячок: слава, визнання — здох давно. Ну для чого лицемірити? Тоді скажи, що ти бачиш?
Оцим питанням Білан виштовхнув Холода за звичне, окреслене коло. Він відчував, що виводить товариша на хисткий плав, що чинить негаразд, але не відступався.
— Правду скажи!
Холод збагнув — хвилина ця не звична для них. Це вже не просто словесна змага. «А справді, що я бачу? Оте?..» Повагавшись мить, ступив на плав.
— Ти, мабуть, не повіриш… Ну, як би тобі… Мені завжди в останню хвилину допомагали люди. Маленькі, як ми звикли називати, — звичайні люди. Хоч звідки знати, хто з нас звичайніший. Так от: подихав я з голоду під Керчю, солдат розламав навпіл окрайця. Це був весь його запас. Замерзав у сорок третьому в ямі за колючим дротом, один чоловік пересунув мене на своє місце біля вогню. Часто, коли я дивлюся на розпластану на операційнім столі людину, я бачу когось із них. Я їм… Нехай це таки й високий штиль… Ще не віддав за тепло, за хліб, за життя. — Прокіп Гордійович помовчав, запалив цигарку. — А визнання? Кому не кортить вхопити цього пирога. Я теж гризонув би його. Тільки боюсь, щоб не попався гіркий шмат. Слава — любка вельми зваблива. Штовхає тебе в конфлікт з переконаннями інших людей, а часом і власними. Коли чоловік чогось доп'яв, вже власна персона і життя видаються йому ой якими значимими. Коли б згинув він — світ перевернувся б. А доля в його уяві — це дівчинка на побігеньках, секретарка. Може, вона й справді секретарка. Бо сьогодні ота свічка, про яку оце ми, світить одному, а завтра іншому. А час приспів такий, що свічку вже треба замінити прожектором. Та ще й таким, який би однаково освітлював і трибуну, й зал.
— То, може, я й хочу засвітити його. Для себе і для інших. Хіба не маю права? Права хоч помріяти засвітити. Як ото у когось з полководців: кожен солдат повинен носити в своїй похідній торбині маршальський жезл.
— Жезл… Мені здається, не треба про нього думати. Не дозволяти собі думати. Заборонити. Думати про те, як виграти бій. І вже інші—тобі — жезл. Та й знову ж, хто зна, чи й він принесе щастя. Тимофій, сторож, он каже:
в мене щастя в мітлі. Плювати на все, вдовольнятись зарплатою та сонцем і не робити нікому капостей. А це таки щастя — не чинити зла.
— Мало його вчинено. — Олександр Кіндратович встав, пройшов по кабінету, розганяючи втому кволим потиском рук. Йому кортить сперечатися з Холодом, він завше умисно дратує його, підкидає запитання, немов гарячі голки. Такі розмови ведуть не день і не два, з тих літ, коли доля знову привела їх на один шлях. Колись, за студентських літ, пригадує Білан, вони розмовляли, інакше. Молодість не вміє філософствувати не лише за браком знань, а й за браком часу. В неї його забирають любов, дружба, а все те, що сплило на думку у вільну хвилину, одразу ж оголошується відкриттям. Щоправда, Холод і тоді був схильний до всяких мудрувань. Біланові чомусь здається, Що зараз той сушить собі голову якоюсь філософською проблемою, але криється з нею з непевності чи побоюючись глузу. Олександрові Кіндратовичу спливають на згадку дні їхньої юності, і йому знову кортить побігти розмовою легко, прудко, як у ті дні.
— Пам'ятаєш ювілей академіка Беца? — сказав він. — Ми, аспіранти, проводили старого додому. І теж в отакім плані заговорили. Пригадуєш, що Бец відповів? «Ви думаєте, щастя — титули, посада, ступені? Я б і'х віддав усі оптом за першу шлюбну ніч». — Білан засміявся, але якось невесело. Знову сів на стілець, запитав ніби байдуже, а насправді неспокійно:
— От ти. Був по — справжньому коли — небудь щасливим?
— Часто. І зараз. Скажімо, коли лягаю спати. Поки засну.
— Жартуєш. А я справді… По — твоєму, щастя існує в чистому вигляді, як радій? А я таки певен — воно в отій свічці. Хоч, звичайно, кожна людина на якомусь відтинку шляху буває щасливою. А більше вона — нещасна. Нам завжди здається, що щастя приарканив собі інший. В світі найчастіше справжнім щасливцем почуває себе дурень. Чи не так? Розумний, хоч і досягнув чогось, прагне більшого. Щастя — це лише вволене бажання. А тому, що немає межі бажанням, немає й щастя. Життя — довжелезна путь. Позначено на ньому лише кінцевий пункт. Один до нього добувається поїздом, другий — возом, третій іде пішки. Та й у поїзді яке випаде місце: в м'якому, купейному чи безплацкартному вагоні. Отож всі й поспішають захопити в м'якому.
— А м'який заколихує на сон. Сам же сказав: прекрасне те, чого не досяг. А досягнеш, коли прагнеш, коли маєш сумніви, коли щоразу починаєш, немов від початку. Не чим їхати, а до чого. Яка перед тобою мета. Один весь вік засіває ниву, чекає на врожай, другий жениться, третій лежить на печі, поклавши ноги на комин. Коли б це з моєї волі, — казав він далі по паузі, — я звелів би створити комісію, яка кожну робітну людину хоч один раз приводила б до великої радості. Комісія вивчала б людину і наділяла її радістю. Одному, може, достатньо кількох рядків у газеті, а над щастям іншого, сливе, довелося б поміркувати. Але треба поставити людину на центр уваги. І побачити, що з неї буде. Вона неодмінно мусить розкритися.