Зірка КЕЦ
Шрифт:
Ташкента я не встиг роздивитися. Ми блискавично спустились на аеродром і вже через хвилину мчали автомобілем на вокзал надшвидкісного реактивного поїзда — того ж таки Ціолковського. Цей перший реактивний поїзд Ташкент — Андижан швидкістю не поступався перед стратопланом.
Я побачив довгий, обтічної форми вагон без коліс. Дно вагона лежало на бетонному полотні, що підносилося над ґрунтом. З обох боків вагон мав закраїни, що заходили за полотно. Вони надавали стійкості на закругленнях колії.
Я дізнався, що в цьому поїзді повітря накачується під днище вагона і крізь особливі щілини проганяється
Я боязко зіщулився, сів у вагон, і ми рушили.
Швидкість “їзди-польоту” була справді грандіозна. За вікнами ландшафт зливався в жовтувато-сіруваті смуги. Тільки блакитне небо здавалося звичайним, але білі хмари бігли назад з незвичайною швидкістю. Признаюсь, незважаючи на всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця нашої короткої подорожі. Але ось під нами блиснула річка, і ми вмить перескочили її без мосту. Я скрикнув і мимоволі підвівся. Бачачи таку відсталість і провінціальність, всі пасажири голосно засміялись, а Тоня почала захоплено плескати в долоні.
— Оце мені подобається! Це справжня їзда! — казала вона.
Я тоскно заглядав у вікно: коли ж скінчиться це каламутне миготіння…
В Андижані я вже почав проситися. Треба ж хоч трохи перепочити після всіх цих надшвидкісних пригод. Але Тоня й слухати не хотіла. Її охопив демон невгамовності.
— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене узгоджено все до однієї хвилини.
І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.
Шлях від Андижана до Оша ми пролетіли звичайним аеропланом, його зовсім немалу швидкість — чотириста п’ятдесят кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На лихо, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і простягся на піску. Але пісок був нестерпно гарячий. Сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну.
Обливаючись потом, я проклинав у душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик.
Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнилися і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту дирижабля. Цей металевий гігант з гофрованої сталі мав приставити нас у місто: Кец. Ми добігли до причальної щогли, швидко піднялись у ліфті і ввійшли в гондолу.
Подорож на дирижаблі залишила найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість — всього двісті двадцять кілометрів на годину. Ні хитавиці, ні трясіння і цілковита відсутність пилу. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом чути було нові слова: Алай, Кара-Куль, Хорог…
Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Недарма цю “покрівлю світу” називають “підніжжям смерті”. Льодові річки, гори, ущелини, морени, снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями, — траурне вбрання гір. І лише глибоко внизу — зелені пасовиська.
Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті зеленкуватою кригою гори, пояснював Тоні:
— Оцей гладенький льодовик, це голчастий, он там — горбкуватий, далі хвилястий, східчастий…
Раптом блиснуло дзеркало озера.
— Кара-Куль. Висота три тисячі дев’ятсот дев’яносто метрів над рівнем моря, — сказав альпініст.
— Подивіться, подивіться! — окликає мене Тонн.
Дивлюсь. Озеро, як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється.
— Яка краса!
— Так, блискуче озеро, — кажу я, щоб не образити Тоню.
III. Я СТАЮ ШУКАЧЕМ
Та ось ми йдемо на посадку. Я бачу з дирижабля загальний вигляд міста. Воно лежить у дуже довгій, вузькій високогірній долині між снігових верховин. Долина майже прямо простягається з заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста є велике гірське озеро.
Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, — мабуть, обсерваторія. За жилими: будинками — фабричні корпуси.
Наш аеродром розташований у західній частині міста, а в східній простягається якась дивна залізниця — з дуже широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається.
Нарешті земля.
Ми їдемо в готель. Я відмовляюсь оглядати місто: стомився з дороги, і Тоня ласкаво відпускає мене відпочивати. Скинувши черевики, я лягаю відпочити на широкий диван. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів, очі злипаються. Аж ось коли я відпочину на славу!
Ніби стукають у двері. Чи це ще гримлять в голові мотори… Таки справді стукають. От не до речі!
— Ввійдіть! — сердито кричу і схоплююсь з дивана. З’являється Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене зо світу.
— Ну, як відпочили? Ходім, — каже вона.
— Куди ходім? Чому ходім? — голосно питаю я.
— Як куди? Чого ж ми приїхали сюди?
Авжеж. Шукати людину з чорною бородою. Зрозуміло… Але вже вечір, і краще б почати шукати зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягую на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає мене:
— Надягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, а сонце вже зайшло.
Надягаю шубу, і ми виходимо на вулицю. Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені дихати важко. Тоня помічає, як я “позіхаю”, і каже:
— Ви не звикли до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться.
— Дивно, що я в готелі не почував цього, — кажу я.
— А в готелі повітря штучно згущають компресором, — каже Тоня, — не всі переносять гірське повітря. Дехто зовсім не виходить на вулицю, і з такими консультуються дома.
— Шкода, що ця пільга не поширюється на спеціалістів по розшукуванню чорних борід! — невесело пожартував я.
Ми йшли вулицями чистенького, добре освітленого міста. Тут був найрівніший і найміцніший в світі брук — з природного вирівняного й відшліфованого граніту. Брук-монсіліт.
Нам часто траплялись чорнобороді: мабуть, серед населення було багато жителів півдня.
Тоня щохвилини смикала мене за рукав і питала:
— Це не він?
Я похмуро хитав головою. Непомітно ми дійшли до берега озера.