Заборонені ігри
Шрифт:
I треба було йому одного разу пом’якшитися!
Hi, я нічого такого сказати не хочу! Ніхто нічого не бачив, і він сам не знає, але те, що тут вовк замішаний, то напевне. I він вже був не мій.
Я плакала і молилась Богові, аби хтось чи щось послано було йому з Неба.
У тринадцять років він вже знав про себе правду. I я нічого не могла зробити, коли опівночі в певні дні він виходив з дому і на ранок повертався, і спав до полудня.
Я хотіла якнайкраще, ми послали його в школу. I навіть коли ми мандрували, він ходив до школи, бо я собі думала — нехай хоч грамоті
Уявляєш, що я про це думала.
Я думала, що це його кінець.
Бо йому би дівчинку, кохання, а тут вчителька, доросла жінка. Я плакала над ним і чекала присуду...
А коли виявилось, що вона від нього вагітна, і не хотіла робити аборту, і її чоловік з ревнощів засудив її, а їй дали умовно і вона народила дитину, я почала думати — не може бути, невже старша за нього жінка...
I що я тобі скажу — ото тих два місяці, коли вони почали зустрічатися вдруге, він прийшов одного разу і сказав — мамо, я сьогодні цілу ніч спав там, в мене пройшло!!!
Боже мій, скільки людей мучилося через це родове прокляття...
Розумієш — він буде жити, як нормальна людина, в нього не буде цього, тільки прізвище лишиться Вовк, і все, він буде жити довго, і вони народять нам ще дітей, і будуть ще хлопчики, які вже будуть звичайними нормальними людьми, і я така щаслива, що вона є, Боже, я так люблю її і цих дітей!
У нас все буде добре, от побачиш!
Бо це та любов, про яку мріяли в нашому роду багато поколінь.
Я сидів очумілий від почутого і не міг нічого сказати.
— А вона знає? Люба знає?
— Звичайно, тепер знає, давно вже знає. Спершу вона не знала, чому він тікав ночами, а Василько не міг їй сказати. Боявся, що вона його покине. А потім признався, і вона не відсахнулась, не відреклась, вона сказала — тебе одного люблю!!!
А що я тобі ще розкажу? Оте найважливіше ти вже знаєш і сам. Насправді люди самі знають про себе все, але йдуть до ворожки, аби вона їм сказала своїми словами те, що вони й самі знають. Василько мені написав про тебе, я знала, що ти прийдеш. Мій син каже, що ти хороша людина. Але нащо тобі це все, чому ти нами займаєшся? Книжку хочеш написати. He напишеш ти книжку. Але мабуть щось напишеш. А якщо поможеш їм, Бог тобі віддячить.
Ось вони діти його — одній два, другому — три, ось вони, тут живуть поки що зі мною. I я щаслива, що маю ще онуків. Це у вас там інакше люди живуть. А в нас, у циган, якщо прийшлося дитя, то наше, ми повинні його доглядати і виростити. Бо то Бог послав. Я й забрала собі обох його дітей і радію їм.
А про нього ось що я тобі скажу. Він незвичайний і доля в нього незвичайна. Я давно на нього гадала і знала, що з ним буде щось незвичайне. Так, він Богом мічений. Такий народився, зразу і завжди був особливий. Він розумний і весь у собі, в школі вчився завжди добре, бо хотів вчитися. А як вона появилась у школі, то він просто зі школи не виходив. Змалечку в неї закохався. I все тут.
Я було його відмовляла якось, але в нас все вільно, не вбережеш хлопця, якщо він пустився кудись літати. А він літає, він ще буде кимсь чи чимось.
Я йому передбачила, що буде у нього велика любов і велика біда, але то мине, і він буде щасливий. Колись буде. Це я тобі кажу.
Ти ж його бачив.
Ти бачиш, що він незвичайний, які в нього очі. Це очі людини, яка бачить більше ніж ми з тобою.
От він зможе і ворожити, і відчувати на відстані те, що не всі чують.
От ти знаєш, що говорить трава? А він знає, що говорять птахи і що говорять дерева. Він такого мені тут наговорював з дитинства, що я диву дивувалась, я й сама багато чого знаю, але такого ні. He прислухалась.
А він чує.
Я не дивуюсь, що вона в нього закохалась і що так сталось. Шкода, що трохи зарано, малий був ще. Але тепер ота затримка в їхньому житті — то теж Божа воля.
Це вам здається з вашими мобільними телефонами і комп’ютерами і всяким таким, що ви більше знаєте. Ви нічого не знаєте насправді, бо ви давно загубились.
А в нас життя інше, ми не вчимо ваших наук, але ми відчуваємо життя і людей і все довкола...
Він колись спитав мене — як навчитись гадати, а я йому кажу — ти дивись на людину уважно, трохи можеш їй на руку глянути, трохи карти кинути, але якщо вона з тобою поряд, то ти відчуєш її і все скажеш.
Є такі люди, що можуть гадати, бо їм Богом дано. А є такі, що ніколи не навчаться, бо і так не зможуть, як би не вчились.
Він ще малий був, зовсім малий колись сказав — мені треба дзеркало — я там усе побачу.
Я аж злякалась — звідки він таке може знати. Але ж я казала, до семи років дитина говорить таку правду, яку треба слухати, бо то Бог говорить її вустами.
Він сам не знав ще толком, яке дзеркало і навіщо. Сказав, ніби прорік. I забув.
Потім ще колись згадував про дзеркало. А потім ніби забув.
А я пам’ятала. Бо то у пророцтві було, що вони повинні одне одного побачити у дзеркалі і тоді їхня любов переможе зло і прокляття щезне.
Ніхто ніколи не знав, про яке дзеркало говорилось, але так було сказано, так переказували з роду в рід.
Але зараз я знаю — дзеркало їм вже не треба, все відбулося. На відстані слова. На відстані звуку. Без відстані, просто відбулося. Це вже сталося.
А той, через кого вони в біду потрапили, буде нещасливий, це я тобі кажу наперед.
Нічого я йому не бажала, зло не можна навіювати, бо до тебе прийде назад. Але він накликав на себе біду, її мучив за життя, а коли пішло не по його все, то накликав їм обом біду — зумисно, старанно, ще і Василькові настояв у суді, аби більше дали. Той чоловік не був зраджений.
Він не любив її ніколи, у нього була в Червонограді постійна коханка всі ці роки, та й в інші боки він стрибав у гречку, і дитину забрав до батьків.
Люба була йому просто вигідна, бо в неї хата і машина і він свій бізнес почав робити у Луцьку і в Червонограді разом. Рано чи пізно, він все одно би її покинув. А тут таке сталося, ну і Його заткало ревнощі — крик ножа, як співає там один поет.
Ото в Миколі і задіяло. Але йому вернеться, десь колись вернеться. He від нас. А доля зла, здіяного іншому, не прощає.