Загибель Уранії
Шрифт:
Його апеляція лишилася без відповіді.
— Айт-пурт… Айт-пурт… — звучав голос, і екранчик то спалахував яскраво, то гас.
Павло мовчав, але недовго: сяжки почали стискувати його все дужче й дужче… І коли вже не стало змоги терпіти, юнак крикнув:
— Досить!.. Боляче!
— Досить, боляче… Досить, боляче… — підхопив голос. — Плайте! Плайте!
Сяжки на мить ослабли, а потім стиснули Павла з новою силою.
— Плайте!
— Та боляче ж! — зойкнув юнак, але обійми не слабшали, і він додав поквапно: — Плайте!
Це вплинуло.
— Плайте — боляче! — задоволено сказав голос, і бранець дістав змогу вільно дихнути.
Відтепер юнак вже не опирався. А «іспити» тривали: на екрані спалахували різнобарвні промені, треба було назвати кожен колір і вислухати відповідник незнайомою мовою. В кабіні лунали звуки різної висоти й гучності; ставало то холодно, то жарко. На всяку зміну оточення Павло мусив відповісти негайно, бо затримка спричинялася до кари.
То був дуже ефективний метод навчання: не минуло й години, як Павло чудово засвоїв з сотню незнайомих слів. Але це далося йому взнаки. Він був знесилений, пригнічений, страждав од голоду й спраги.
— Досить! — не витримав він зрештою. — Я хочу пити! Пити!
— Пити! — погодився голос.
— Води! — Павло поворушив спраглими губами і проковтнув слину. — Води!
Кілька секунд тривала пауза. Невідомий або ж не розумів, або не хотів розуміти. Проте клацання посилилось, а сяжки заворушились. Один з них почав обмацувати Павлові руку і раптом присмоктався до ліктьової вени.
«Кінець!» — з жахом подумав юнак.
Рука не боліла. Вона тільки затерпла, заніміла, але відчувалося — або, може, Павлові тільки здавалось, — що з вени тугою цівкою тече кров просто в порожнисте щупальце.
Знову промайнув недоречний спогад про фантастичних марсіан Герберта Уеллса, які харчувалися людською кров'ю.
— Плайте! — крикнув він у відчаї. — Боляче!
Дивна річ — сяжок негайно звільнив руку, метнувся в куток.
— Айт! — скомандував Павло.
Спалахнув екранчик. При яскравому рожевому світлі Павло побачив, що на згині ліктя видніється темна цятка — саме таку лишає по собі п'явка, — але крові немає. Рука поступово ставала чутливою, вниз од плеча повільно котилась тепла хвиля.
— Нічого не розумію! — промимрив Павло. — З якою метою потрібно було висмоктувати з мене кров?
А незрозуміле — і до того ж неприємне — тривало далі. Щупальця досліджували кожен квадратний сантиметр Павлового тіла, залазили у ніс, у вуха, одне пролізло в рот, а звідти аж у шлунок. Не допомагали ні одчайдушне борсання, ні магічне слово «плайте» — потвора робила свою справу.
Так тривало кілька хвилин. І за цей час юнак мало не збожеволів — не од болю, а від нестерпності становища піддослідної тварини, з якою роблять що хочуть.
І раптом обійми послабшали.
— Води — оуе… — пролунав голос. — Води — оуе…
Одне з щупалець наблизилося до Павлових губів і зронило на них краплинку вологи. Павло
— Оуе — вода!
З щупальця потекла рідина. Солодкувата й солонувата, гіркувата й кислувата, густа, запашна, вона не нагадувала нічого знайомого Павлові, але чудово втамовувала спрагу. Павло зробив ковтків двадцять і одхилився.
— Досить!
Рідина перестала литися. Майже одночасно з цим погас екранчик, а коли спалахнув знову — на ньому з'явилося зображення людини.
Павло ахнув: це ж його власний силует, та ще й у якому вигляді!
Серед рожевих м'язів силуета тьмянкувато світився білий кістяк. Яскравою блакиттю сяяли нерви і мозок. Жовтими судинами текла кров: чорна — венозна, і червона — артеріальна.
Зображення було живим. Періодично наповнювались і спадали легені, стукало серце, скорочувались м'язи. Павло бачив себе ніби в розрізі.
До руки силуета наблизилося в'юнке щупальце і присмокталося. Кілька краплин крові побігли вгору. Зненацька картина змінилась: немов у мікроскоп, Павло побачив і еритроцити, і лейкоцити, і плазму — все те, з чого складається кров.
«Так он воно що! — збагнув юнак. — Виходить, у мене було взято кров для аналізу!»
Наступні картини своєрідного кінофільму переконали його, що неприємні процедури, яких йому довелося зазнати, були тільки етапами дослідження людини.
— Оуе… — ще раз прозвучав голос. І на екранчику в силует влилося щось золотаве, блискуче. Рідина просочувалася в судини, м'язи, кістки.
— Оуе — вода…
— Ні, ні! Оуе — не вода! — вигукнув Павло, зацікавлений усім побаченим. — Вода — це сполука водню з киснем!
Він смикнув руку — сяжки випустили її — і написав пальцем на екрані: «H2O — вода».
— Оуе — вода — ні, ні — це сполука… — голос звучав розгублено.
— Ну, як би вам пояснити… — Павло замислився на хвилинку. — Ось атом кисню… А оце — два атоми водню…
Він намалював пальцем на екранчику атоми, скомпонував їх у молекулу, а коли закінчив, сказав:
— Вода!
— Оу, — підхопив голос. — Оу — вода!
— Рот! — показав Павло на силуеті.
— Пут! — відповів голос.
— Шлунок!
— Кейз. Шлунок — кейз…
Потім настала пауза. Погас екранчик. Щупальця заворушились. Одне з них напхало Павлові в рот дрібних несмачних кульок, впорснуло рідини — оуе, а інші почали гойдати його, як гойдає мати немовля. Водночас забриніли тихі мелодійні звуки, ніби десь далеко на кришталеву плиту падали й повільно котились металеві дзвіночки.
Юнак відчув, що засинає… Але це було зовсім не схоже на звичайний сон. Відпочивало лише тіло. Чи то від перенапруження нервової системи, чи після незвичайного обіду, Павла скувало заціпеніння. Він не міг зробити жодного руху, хоч його очі лишались відкритими, а мозок працював чітко. Тепер юнак міг обміркувати своє становище.