Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
Пурпурова пара сочилася крізь грати на хідниках і розбиті шибки покинутих будинків, але здебільшого газ виходив із каналізаційних люків, подібних до того, яким скористався Ґешер, щоб проникнути в підземний лабіринт. їхні кришки позривало вибухом, який вони чули, коли сідали в поїзд. Нажахані пасажири поїзда мовчки спостерігали, як кривавий газ слався вулицями й прокрадався в засмічені бічні завулки. Як худобу, він гнав перед собою мешканців Лада, які досі прагнули лишатися живими. Здебільшого то були Юни, судячи з хусток, але Джейк помітив у натовпі й кілька жовтих плям. Перед лицем кінця старий розбрат
Пурпурова хмара наздогнала тих, хто відставав, — здебільшого старих, які не могли бігти. Щойно газ їх торкався, вони падали на землю, роздираючи собі нігтями горлянки, й беззвучно кричали. Джейк побачив спотворене агонією лице, що, не ймучи віри, вирячилося на нього, коли вони проїжджали над вулицею, побачив, як очниці наливаються кров'ю, і заплющив очі.
Попереду монорейка зникала в хмарі туману, що швидко наближалася. Коли вони в неї занурилися, Едді примружив очі й затримав дихання, але з ними, ясна річ, нічого не сталося, жоден подих смерті, що кружляла містом, не проник у салон. Дивитися на ці вулиці під ногами було все одно, що зазирати крізь вітраж у пекло.
Сюзанна сховала обличчя в нього на грудях.
— Блейне, поверни стіни, — сказав Едді. — Ми не хочемо це бачити.
Блейн не відповів — стіни, стеля й підлога так і залишилися прозорими. Хмара вже розпадалася на рвані пурпурові стрічки. В районі, над яким вони саме проїжджали, будинки були нижчі й щільніше притискалися один до одного. Вулиці тут були вузькі й поплутані, вочевидь, без жодного регулярного планування. Подекуди цілі квартали вигоріли дощенту… і сталося це дуже давно, бо тут уже все поросло травою з рівнин, які невдовзі поглинуть увесь Лад. «Так, як джунглі поглинули великі цивілізації інків і майя, — подумав Едді. — Колесо ка повертається, і світ, хоч і зрушив, не стоїть на місці».
Там, де закінчувалися міські нетрі, — Едді анітрохи не сумнівався, що за кращих часів то був район для покидьків суспільства, — стояла мерехтлива стіна. Саме в її бік повільно їхав Блейн. Вони вже бачили квадратне заглиблення в білому камені. Монорейка вела вглиб.
— ПОДИВІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, В БІК ПЕРЕДНЬОЇ ЧАСТИНИ САЛОНУ, — запропонував Блейн.
Вони так і зробили. Стіна в передній частині вагона повернулася — тепер у порожнечі пливло обтягнуте синім плюшем кружало. Дверей у стіні не було. Якщо вхід до кабіни водія з баронського вагона й існував, то Едді його не бачив. На їхніх очах прямокутна ділянка цієї стіни потемнішала, із синього перетворившись на фіолетовий, а потім — на чорний. А ще за мить на її поверхні з'явився яскраво–червоний зигзаг. Уздовж нього на різних відстанях одна від одної були розставлені фіолетові точки. І перш ніж над і під ними з'явилися назви, Едді збагнув, що перед ними — маршрутна карта, дуже схожа на ті, що висіли на станціях нью–йоркського метро і в самих поїздах. Біля Лада — нового депо й кінцевої зупинки — блимала зелена лампочка.
— ОСЬ МАРШРУТ НАШОЇ ПОДОРОЖІ. І ХОЧА ПОДЕКУДИ ДОРОГА РОБИТЬ ПОВОРОТИ, ВІДХИЛЯЮЧИСЬ ВІД ПРЯМОЇ, ВИ ПОБАЧИТЕ, ЩО МИ ЇДЕМО СТРОГО НА ПІВДЕННИЙ ЗАХІД, ШЛЯХОМ
— А що таке темпоральні синапси? — поцікавилася Сюзанна.
Блейн знову недоброзичливо розреготався… і не відповів на
питання.
— ЇДУЧИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ, МИ ПРИБУДЕМО НА КІНЦЕВУ СТАНЦІЮ ЗА ВІСІМ ГОДИН СОРОК П'ЯТЬ ХВИЛИН.
— Понад вісімсот миль на годину поверхнею землі, — вражено промовила Сюзанна тихим голосом. — Святий Боже.
— ЗВІСНО, ЦЕ ЗА УМОВИ, ЩО МОЯ КОЛІЯ ЦІЛА І НЕ УШКОДЖЕНА ВЗДОВЖ УСЬОГО МАРШРУТУ. ОСЬ УЖЕ ДЕВ'ЯТЬ РОКІВ І П'ЯТЬ МІСЯЦІВ Я НЕ ЗАВДАВАВ СОБІ КЛОПОТУ ПРОЇХАТИСЯ ДО КІНЦЕВОЇ І НАЗАД, ТОЖ НЕ МОЖУ НІЧОГО СКАЗАТИ НАПЕВНО.
Стіна на південно–східному краю міста повільно наближалася. Висока й товста, вгорі вона вже почала осипатися. Уздовж неї, куди не кинь оком, лежали тисячі й тисячі скелетів колишніх мешканців Лада. Глибина прорубаного в стіні отвору, до якого поволі прямував Блейн, сягала щонайменше двохсот футів. Естакада, на якій трималася рейка, була тут дуже темною, наче хтось намагався її підпалити чи підірвати.
— А що станеться, коли ми під'їдемо до місця, де немає рейки? — спитав Едді. Звертаючись до Блейна, він постійно підвищував голос, наче розмовляв із кимось по телефону, а на лінії були перешкоди.
— ЗІ ШВИДКІСТЮ ВІСІМСОТ МИЛЬ ЗА ГОДИНУ? — У голосі Блейна звучав щирий подив. — ПРОЩАВАЙ, АЛІГАТОРЕ. БУВАЙ, КРОКОДИЛЕ. НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, ПИШИ.
— Та ну! — пирхнув Едді у відповідь. — Тільки не кажи мені, що машина з такою складною душевною організацією не може передбачити, де її колія зламана.
— АВЖЕЖ, Я МІГ БИ ЦЕ ЗРОБИТИ, — погодився Блейн. — АЛЕ, ОТ ЧОРТ, СПАЛИВ СОБІ ЦЮ ПЛАТУ, КОЛИ МИ ВИРУШИЛИ У ПУТЬ.
— Нащо? — вражено спитав Едді. Вираз його обличчя промовисто свідчив, що він відмовляється в таке вірити.
— АЛЕ Ж ТАК ЦІКАВІШЕ. ЯК ВИ ГАДАЄТЕ?
Едді, Сюзанна і Джейк обмінялися шокованими поглядами. А от Роланд, здавалося, геть не здивувався. Він незворушно сидів у кріслі, склавши руки на колінах, і дивився вниз, на жалюгідні халупи й зруйновані будинки в цій частині міста. З висоти тридцяти футів вони видавалися дуже близькими.
— УВАЖНО ДИВІТЬСЯ НА ТЕ, ЩО БУДЕ ЗАРАЗ, І ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ТЕ, ЩО ПОБАЧИЛИ, — порадив їм Блейн. — ДОБРЕ ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ.
Невидимий баронський вагон провіз їх у заглибину. І коли він випірнув на тому боці стіни, Едді з Сюзанною разом скрикнули. Джейк зиркнув одним оком і затулив очі долонями. Юк загавкав, як дурний.
А Роланд тільки німо дивився вниз широко розплющеними очима, міцно стиснувши губи в суцільну знекровлену лінію–шрам. На нього сліпучо–білим світлом пролилося розуміння.
За Великою Стіною Лада починалася справжня спустошена земля.
7
Коли вагон наближався до стіни, рейка йшла вниз і монопоїзд спускався, тож до землі було не більше тридцяти футів. І від цього шок став ще сильнішим… бо коли вони виринули на тому боці стіни, то опинилися на страшній висоті — до землі було тепер вісімсот, а може, навіть тисяча футів.