Замість крові
Шрифт:
Майк тиждень просидів під кипарисом, як отець Фйодор на скелі, не сходячи з місця, розгойдуючись взад-вперед, одноманітно тягнув, наче східну молитву: «Оййойоооой… вот ето даааааа… пі-із-дєєєєєц… да-да-да… огоооо… там, дє жрут, там нє срууууут… ууууууу… нас найдут і убйюуууууут… догооооонят і єщьо раз убйюуууут… піз-дєєєєєц…» Це був журливий ґанста-реп, це була пісня лемура в кристалі, це був… Їздець Прокволий із сімейства пасльонових. Ще тиждень Майк будив нас зранку в профілактично-екстремальний спосіб - встромляв до наших ротів свою різьблену люльку, напхану травою. «Я не хооооочу! Я не мооооожу! У мене вже всьо чорно-біле!» - стогнала й пхинькала Джанніс. «А ти хапони, хапони! Дмухни!» - просвітлено шепотів Майк. «О. Знову все кольорове», - кволо констатувала Джанніс…
Фловер звалив першим. Із собою він забрав невідь скільки утрамбованого в суцільний пластилін хешу та Дев’ятого. Дев’ятий досі живе у Фловера в Кам’янці- Подільському і навряд чи згадує незлим тихим Крим, який для котів раєм не є аж ніяк. На відміну від людей. Коли задули вздовж бухти сезонні вітри зі Сходу, врешті й ми відірвали свої дупи. Одну ґандж-баночку з-під фотоплівки ми урочисто зарили в землю під кипарисом. Саме це й стало притичиною для виникнення ґрандіозного міфу, що протягом кількох літ змушував піплів із найрізноманітніших міст України, Росії й навіть Прибалтики вперто розшукувати той скарб, неначе який Ґрааль чи «Мєч-кладєнєц»! Свій блокнотик зразка радянських канцтоварів я розібрав на аркушики, кожен з яких був розграфлений та позначений незабутнім написом «План на ____________________» - тепер блокнотики зразка первинного розквіту буржуазної поліграфії називаються «Діловий щоденник» і замість незабутнього напису на кожній сторінці мають порожній прямокутничок для занесення дати. З усіх аркушиків раритетного блокнотика я наробив оріґамських пакетиків, таким чином, щоби «План на ____________________» красувалося посередині, над кожною рискою позаповнював дати на місяць вперед, набив пакетики травою, ми підхопили свої речі й пішли прощатися з тусівкою. Кожному я вручив по пакетику «План на…», сумно позіхнув навздогін небачено звабливій новоприбулій зранку герлі з розкішним рудим волоссям, лагідними груденятками та стрункими ніжками «оленятко довгоноге», із саме тими пропорціями, до яких я мав непоборну слабкість, чого ж ти з’явилася так пізно, така солодка, що
Всі наші речі, весь одяг, всі ми були напхані ґандж-баночками, мов чеченські бойовики - гранатами! Й при тому всьому ми опинилися о другій ночі на Херсонському вокзалі, де, як відомо, ситюейшн з мусорами та биками не гірший, ніж у Джанкої! Не знаю, хто, окрім Джа спроможний нівелювати подібні обставини, й доставити людей цілими, неушкодженими, незайманими, з усією цією тарою додому! Є в малярстві такий напрямок - Поприкізм. У цьому керунку, попри все, ми й рухалися неухильно. Все ж таки, ми щоразу поверталися додому. Ми були космополітами, а не безпритульними. Київ був нашою домівкою. Принаймні - моєю. Я будь-що рано чи пізно прагнув послати всі ці траси, електрички, товарняки, зали чекання, автовокзали, спальники, лежаки й навіть розігріте кримським сонцем каміння, і - повернутися. Попри те, що на мене там ніхто не чекав, і мені часто не було де прихилити голови, покласти печінки, поткнути голівки, притулити зсутуленої ще за шкільних років спини. На якомусь молекулярному, енергетичному рівні я утворював симбіоз з Містом - воду міг пити лише з Його калюж, милуватися лише Його звалищем арматури та іржавих труб довкола гнилого озера поблизу станції метро Оболонь. Я міг цілувати брук на Узвозі, благати духмяне піняве шумовиння в зеленому морі кущів бузини, що оточувало Дерев’яні Сходи: «Please, gimme shelter, будь ласка, надай мені сьогодні травневий мій притулок!» Воно завжди відгукувалося на мої молитви. Тільки тут я не боявся мусорів, лише у цьому Місті міг вільно кохатися будь-де, як у себе вдома. Тепер дбайливі добрі дяді зробили в моєму домі такий пиздатий ремонт, що хочеться тікати звідси якнайшвидше та якнайдалі. Ще лишилися незайманими осінній парк з дитячою залізницею, Дім Кіна… Саме туди ми, нашвидкуруч змивши із себе куряву траси, вирушили на перегляд «Утамльонниє сонцем». Я поважаю висококласних майстрів здорової кон’юнктури, «ми протів властєй нє бунтуєм», але де, чорт забирай, всі піпли?! Напевно, ще не повернулися з Криму й Шипоту. Купа трави, на яку ми вже не могли дивитися, виявилася незапитаною. Ми були безпорадні перед такою кількістю суперової шмалі - ми ж не якісь там пушери! Хай би там як, шлях у нас все одно був один - на Сходи, де, між іншим, часто гасали гопніки із зірваними дахами й намагалися виставити нас на продаж ґанджюбаса, але це було, окрім усього іншого, ще й небезпечно: серед тих козлів завжди міг опинитися мусор-перебиранець, що в такий спосіб випалював крапки й давав наводки, а це вже тягло на статтю. Там, якщо спуститися правою гілкою Сходів на мозаїчний брук, який перетікає у завжди вологу стежину до Узвозу, а потім трохи збігти поміж дерев схилом униз, є «музей бульбуляторів» - невеличкий виступ, оточений чудернацькими деревами, здебільшого старими акаціями. Химерно окреслена Місяцем, затоплена відносною прохолодою посеред спеки, або засіяна мовчазним, колючим снігом, ця галявка до пори не відкривалася нам зі свого чарівного боку, а здавалася всього лише імпровізованим даблом - струмені сечі розтікалися крутими стежинками, спливали вниз, всотувалися в покірливу землю. Нещодавно я спускався туди порожніми сходинками, й це місце раптом постало мені нетутешнім зачарованим краєвидом покиненої планети Джаунд із системи Медуза (пам’ятаєте давній мультик «Таємниця Третьої Планети»? Ну от…) Примхливі дерева, утрамбована земля кольору брудної вохри, - все було поплямоване, пронизане, просочене тихим сонцем, що пливло вже на спадень. Час завис тут, мов глибоководна риба, попри Місто, попри людей. І тут була вже осінь, медвяний вересень, хоч усюди ще царювало літо. Якось надзвичайно художньо й разом з тим природно галявку було засіяно зужитими бульбуляторами, їх було обережно розкладено на землі, між гіллям дерев, і здавалося, що кожен із них тут на своєму місці, як у професійно виконаній інсталяції. Ностальгія конопляного постраю посеред мерехких від ніжного сяйва дерев, щось бредберієвське, космічний світлий спокій прозорої печалі… жоден буль не був зіжмаканим, всі були обережно покладені - бери й користайся хоч зараз, при цьому - жодної іншої зужитої пластмаси, жодної купи лайна, жодного презерватива, жодного клаптя газети й навіть жодної штрикалки! Тоді, коли ми з Джанніс ще були разом (а водночас і з усіма іншими), бульбулятори тільки з’являлися. Це правда, що забивати на трасі проти вітру - безмазовий перевідняк продукту, але ми були страшенними консерваторами і пристрасно опиралися нестримному, як асфальтоукладник, поступу цивілізації. Ми ревно берегли традиції косяків та склотарного бізнесу, і тут ритуали важили навіть для нас. Колись Крим був чистий, тепер все узбережжя до найпотаємнішого свого закапелка просто-таки захаращене зужитою пластмасою: одноразовим посудом, паками та - насамперед - пластиковими балонами з-під пива й мінералки. Бульбулятори набули масового розповсюдження на гребені переможної хвилі орального бренду у вигляді пластмасової тари. Отруйна неперетравлювана ґрунтом пошесть, а ви кажете, що чума тодішнього й теперешнього століть - це СНІД… Як затято ми не пручалися, остаточно наїбнулася впродовж кількох років не лише растаманська концепція, а й світова екологія. Принаймні вітчизняна - це точняк. Екологічний проґноз екологічної катастрофи. Але й тут піпл, погодьтеся, виступає по ніштяках: для булів використовуються зужиті пляшки!
На Сходах ми зустріли самотнього Сашу-ДДТ, якого, власне, й потягли на радощах у болотяні хащі Мертвого Міста - була там колись така ничка, відкрита шпарка на шкірі Міста, оточена осокою, поруч із іржавою конструкцією, схожою на пост спостереження, де, в гущавині високих трав посеред багнюки, з якої сочилася вода, лежав, неначе сріблястий дракон чи ящер, прадавній сухий корч. Заколочувати довелося в тонюсінькі дамські сиґаретки (я називав їх «протизаплідними», їх курили тільки намахані мажорні тьолки) «Vogue», якими Джанніс вирішила відсвяткувати повернення до столиці й позбавлення «безфільтрової дієти «Прима» та полювання на бички, що їх курортники докурюють до самісінького фільтра («Маладец, малчік! Іскал сиґарет - ліжак нашол!» - похвалив мене якось замріяний грузин, у якого я, саме йдучи по лежаки, намагався шкульнути для Джанніс сиґарету). А свистки довелося робити з кольорових вкладок шоколадки «Пулен». Ані інакших сиґарет, ані інакшого паперу ні в кого більше не знайшлося. Ці косяки були апофеозом естетської кічухи під гаслом «були б сірники - був би рай!» Ми розповідали ДДТ про море, а він замріяно мугикав якусь власну мантру, схожу за ритмічним малюнком на нічний прибій.
Море облизало мене, немов кішка своє щойнонароджене кошеня. Здається, я передознувся сонцем, якого не бачив на своєму сірому підводному човні тисяча й одну ніч без жінок, які розповідали б мені казки між сеансами орального сексу. Прутні властиво повертатися, а прутням - рухатись вперед! Даруйте мені кесонну хворобу, Пані, що живе на верхівці залишеної мідійної банки, керує вночі маяком та сиґнальними ліхтарями! Я люблю дивитися мультик, в якому на Ваш день народження до Вас припливають гості з берега - у прадавніх дерев’яних шаландах, вкритих всередині шаром риб’ячої луски…
Ще ніколи небо не підбиралося до мене так близько: смерчі ніби не з моря всмоктували воду, а - з мене ссали мій уповільнений глибоководний сказ. Ніколи я так розмаїто не відчував гри стихій, аби зорі лишилися поза межами констатації. Я пішов з Бога й почив у миру, забувши подивитися вниз, коли повертався. Я пройшовся стоянками на Вертольотці й Галявках Ґаммі, на Ситному Пузі, на Смачно Сплюнути, на Стоун Флеті й на Віллі Інна, на Філософському Камені, де й зависнув майже на добу… Нарешті під Лебединкою. Я не уздрів, на щастя, жодної гіпової лярви, яка нагадала б мені Джанніс… Я зустрів купу незнайомого піплу - «сємя маладоє нєзнакомоє».
– й нічого не штрикнуло моєї пам’яті СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном й пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум… Тіпа комунікейшн т’юб, себто, ви пам’ятаєте: позишн № 1 - ви вухом туди, я сюди кажу… позишн № 2… дивіться позишн № 1! позишн № 1: мужчини - це… аааххх!… «вампірські пісні»: нарешті Дракон добивається першої білої вмазки - свято втаємничення!
– він надовго зникає в сусідній кімнаті… через декілька годин з’являється на кухні з вибалушеними циклічним божевіллям очима й просить в Імеджина червону лямпочку… в Імеджина можна знайти хоч жирафу на шафі, тому Дракон отримує червону лямпочку задля своїх загадкових потреб і тепер зникає глухо; позишн № 2 (ви знову вухом - туди, я знову кажу вам: «Тьотки - це подстава!» (No woman - no cry) - ще через декілька годин, піпл згадує про Дракона й вдирається до кімнати: на екрані відика крутиться порнушка, на канапі сидить Дракон, в одній руці - червона лямпочка, іншою - дрочить, ридає і дрочить, дрочить і ридає: «Я вже півночі кінчити не можу!!!»; передбачуване ето… Fuck off Чіж - на кухні мишка вже років десять, як зронила банку, та й звалила гризти матраци Venetto в маєтках банкірів! Де ти, Нік Рок-н-Рол, старий?… ти, сподіваюся, якщо й мучишся, то аж ніяк не більше, аніж на землі…я вписався до стоянки під Лебединкою, хоч би й тому, що раніше ніколи тут не стояв й нікого з теперішніх не знав, чого, на жаль, не можна сказати про них: тусівкова міфологія живуча, як кішка, як будь-яка інша людська міфологія. Я переконався в огидності тягара слави, коли мене змусили відчути себе ходячим міфом. «Наруга над плюшевим ведмедиком-2». «Повернення мерців-3»… Вони також варили в котлі хавку з ячки й перлового супчика з пакетиків, і також ділили на всю тусню «Приму» без фільтра. Але серед них було набагато більше, ніж десять років тому, «гіпі - дітей заможних батьків», які час від часу потихеньку скипали до міста, аби на заничковані бабки «поїсти нормальної їжі, покурити нормальних сиґарет» і випити «Чорного Полковника» або «Ай- Петрі», пива, а то й коньяку замість дешевого чорнила. На стоянці жив колективно-ритуальний бульбулятор у вигляді ґумової голови інопланетянина, у тім’я якої впаяно ковпачок, а на місці рота випалено дірку для втягування диму: кожна хапка - поцілунок взасос. Згодом інопланетянина розмалювали в растаманські кольори. Мені сподобалася ця штука, хоч я й не збирався з ними курити. Але першого ж вечора, коли маленькі індіанці утворили біля багаття коло і від поцілунків з інопланетянином над стоянкою піднявся щемний конопляний кумар, я не витримав. О. дух Нана Бошо, курець люльки із загадковою сумішшю Indian Summer! А на біса я мав витримувати? Я що, дав кришнаїтську клятву проти інтоксикацій? Мною продер ледь вловний бридкий дрож. Так, ніби всі мої органи (нирки, печінка, годинниковий механізм розладнаної перистальтики кишок та шлунка, підтоптане серце, каламарні легені) згадали застарілу ломку (якої я - на велику вагу - примудрився уникнути, бо підсадки на опіати все-таки не мав). Але психопатичні електророзряди, що іноді пробивали вздовж спинного мозку драглисте тіло мого аутизму, відпустили потроху, і я подумав: «Ну і хуй з ним, злоїбучим здоровим способом життя! Скільки можна стріматися власного лайна!» Я знав одного узбека - штанґіста. Він майже не розмовляв руською, молився на Схід у перервах між штовханням штанґи (начхати йому було на тренера) й усе своє життя курив траву. Ну то й що з того, що в анкеті писав «Сася (в сенсі - Саша). Місто Фергана, Харківська область»! Натомість був чемпіоном серед юніорів! І я затягнувся вустами інопланетянина на весь обсяг своїх розквітлих у масному, забагнюченому йяппі-ідеогогією, ґрунті легенів. Клянуся, цей ґумово-конопляний поцілунок пробрав мене до коренів липкого від морської солі волосся й до самого кореня мого статевого єства. Власні реакції я, в принципі, знаю, як і будь-який системний нарк, настільки ж досконало, наскільки власний член. Поцілунок був безнадійніший за секс із яблуком (Генрі Міллер всім, хто хотів його почути, вповні дав зрозуміти всю безвихідь і відчайдушну бридоту самої ідеї їбання яблука в дірку від вирізаного осердя). Вковбасило не стільки те, що купу часу не мав ані вартих речовин, ані жінки (як твої труби, Поліська Леді Ві? А ти сама? Як ти, Ві? А ти, Янко? Скажи мені, дай мені знати хоч джазом нічного цвіркуна, хоч дезметалом полуденної цикади, хоч шурхотом, хоч сном: чи існує Царство Небесне, чи дісталася ти принаймні його воріт?! Хоч вузенького одвірку службового входу до цієї Мази Всіх Мічених? А Лоліта? Вона там прямо у своєму гусарському кітелі?) Вкурвило те, що це все взагалі мало мене хвилювало чи приваблювало. Задушлива байдужість до всього заничкувала зерна своїх метастаз у кожній клітині тіла. Всі ми - перемішані примхливо, немов гральні фішки, колишні коханці in the court of the Crimson King - колишні апріорі, бо навіть в осерді зародження пристрасті щось давало нам зрозуміти, відчути, що це кохання - на місяць-рік-три, не більше. Читали Апдайка «Давай одружимось»? Оце воно, декорації тільки інакші. Бременські музиканти, що крадуть мажорних дєвачок з-під крила заможних батьків, прямо з лекцій престижних елітарних вузів, прямо з джипів та волг; тільки мандрівний валіза-вертеп рано чи пізно перетинає межу царства Ідилії, царини Утопії, котиться в нікуди, у Вічність, поза межами людської пам’яті. Пошматовані марґінали, напхом напхані кращими здобутками людства - живішими за нас самих: музикою, краєвидами, цитатами, живописом, психоделічним досвідом та магічними здібностями, розпорошеними по «місцях бойової слави», місцях випадкових нестерпно гострих, солодких або - навпаки - мертвих сексів, ось ми хто! Я не збагну: чи то ми занадто міцно, до асфіксії, кохали, чи то навпаки - не уміли кохати взагалі, прив’язані, немов тінь, до химери Свободи, - свободи від мейнстріму, від людства взагалі, - але, принаймні, ми так нічого нікому й не довели стосовно існування Вибору. Хіба що обрали власне життя. Найближчим моєму серцю є відчуття, так щемно описане Момо Капором в «Облудниках»: я хочу згадати всіх тих, хто склав мій Вибір, моє життя. Я хочу віддячити їм своєю пам’яттю про всі незначні, смішні, або, навпаки, трагічні й вікопомні події, що їх усі вони плели своїми намірами довкола серця нашого Міста, в його судинах, клоаках, апендиксах і мозкових звивинах. ЗАМІСТЬ КРОВІ! Ґвинт замість крові, море замість крові, канабеол, портвейн, горілка, ширево, кислота, атропін, живе срібло, отрута кохання, гормони-мутанти, вода з калюж, музика, музика, музика - замість крові у наших венах!
– я розбризкую все це приватними феєрверками по обтрісканих стінах та бруківці, - тільки для втаємничених, лише для VIP-персон, жменьки прозорих кульок барвистого сновидіння, бісерної фіньки, що розсипається, - для нас, піпл… я, можливо, жовчний чувак за своєю вдачею, дріб’язковий, заздрісний, одне слово, - чмо, за колишнім визначенням розлюченої, розпаленої ревнощами Джанніс, але, повірте, піпл: вам усім буде тепло й затишно в моїй пам’яті, останньому вашому притулку - I’ll give you shelter!
– тому що людство ніколи не скаже про жодного з вас: «Ось наш герой - супермен - суперґйорл - супербой!», не розклеїть плакатів з вашими обдлубаними мармизами й не влаштує хореїчних танців із читанням стіхов на віках ваших домовин! Шмаль мене майже не зачепила, але психіку висадило (тіпа я задурно втратив цнотливість), і видав я піплам спіч по повній програмі:
БЕЗ МАЗИ НАМАГАТИСЯ ВИРІШИТИ ОДВІЧНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ НАВІТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ НАРКОТИ: ЗГІДНО З «ПУТІВНИКОМ ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ», ВІДПОВІДЬ НА ВСІ ПИТАННЯ СТОСОВНО СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ Й ХАРИЗМАТИЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ - СОРОК ДВА! NO FUTURE - NO CULTURE! NO COM MENTS… Just USING - 69 (PASSION?) - USING. NO FILLINGS JUST RELATIONS. NO MUSIC JUST SOUND. NO FLESH JUST BODY. NO TASTE JUST MEALS. DON’T CRY, BABY, EVERYTHING IS ALL RIGHT! ГЕОПОЛІТИЧНА ВІКТИМОЛОГІЯ ТВЕРДИТЬ: МИ - НАСТУПНІ ПІСЛЯ АМЕРИКИ! ЗНАЙТЕ, БРАЗЕРЗ ЕНД СІСТЕРЗ ІН ДРАҐЗ: КОЛИШНІХ НЕ ІСНУЄ!SO, НА ФІҐ ВОНО ВАМ? БАТЬКО КУРИТЬ, А Я - НІ, НА ХУЯ ВОНО МЕНІ! Я ПЕРЕЧИТУЮ «ПІД ВЛАДОЮ ОПІУМА» ФАРРЕРА, «МОРФІЙ» БУЛГАКОВА, «ДЖАНКІ» ЧИ «СТРАХ І ОГИДУ» Й КОЖНОЮ ВЕНОЮ ВІДЧУВАЮ КОЖНУ ПОТЕНЦІЙНУ ВМАЗКУ! Я ЛОВЛЮ МЕТАФІЗИЧНІ ПРИХОДИ ВІД БІЛЛІ Й ХАНТА! ТОЖ ШИРЯЙМОСЯ, ДІТИ, ДИСТИЛЬОВАНОЮ ВОДОЮ ДРУКОВАНОГО СЛОВА Й ВІДЛОВЛЮЙМО ПРИХОДИ НА СЕАНСІ АНАЛІЗУ КРОВІ, КОЛИ ПЕРЕДПЕНСІЙНА, ПРОСМЕРДІЛА СЕЧЕЮ ТА КЛІМАКСОМ ЗЛОЇБУЧА КУРВА АЖ ІЗ ТРЕТЬОГО РАЗУ НАРЕШТІ ПОТРАПЛЯЄ В ЦЕНТРАЛКУ: НА ТРУБІ З НЕРЕАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ НАБУБНЯВЛЮЄТЬСЯ ФУФЕЛ, ЯКОГО ТОБІ НАВІТЬ ОТРУЄНИЙ СПИРТОМ ПІДАР, ЩО ДРОЧИТЬ ТВОЮ ВЕНУ ІРЖАВОЮ СЕСТРИЧКОЮ КОНДОВОГО ДЕСЯТИКУБОВОГО КОНТЕЙНЕРА НА ЯКОМУСЬ СТРЬОМНОМУ ФЛЕТІ, НІКОЛИ НЕ ПОСТАВИТЬ; І ВОНА, НАПЕВНО, ВІДЧУВАЄ ЛАЖУ, БО ПРИ ЧЕРГОВІЙ СПРОБІ ВЛУЧИТИ, БЕЗЖАЛЬНО КРУТИТЬ ШКІРУ Й ТОВЧЕ СВОЇМ РИПУЧИМ ГОЛОСОМ: «СМОТРІТЄ НА ДВЄРЬ, МАЛАДОЙ ЧЄЛОВЄК!» СЕКС ТА РОК-Н-РОЛ - ЦЕ І ДРАҐЗ, А СИНЬКА - ВІД ЛУКАВОГО! НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ КОНВАЛІЙ! НЕ ДРОЧІТЬ ПІД ВОПЛІ ПРИПИЖДЖЕНИХ ГУРУ! АМІНЬ!
Гадаю, ці накурені безмазовою тирсою діти багатих батьків (мільйон разів має рацію старий чорт Мадісон!) ладні були б прямо зараз ламонутися на вмазку, якби існував десь доброчинний контрольно-пропускний пункт для потенційних малолітніх стирчків. От що робить антивірус Кашпіровського з системними файлами войовничого святенництва! «Не коліться, а моліться!» - й черга, як по команді, закочує правий рукав, доводячи беззаперечно, що «опіум - релігія для народу», а під «опіумом» в даному разі можна розуміти все розмаїття Наркотику взагалі.
«…пам’ять не зможе вплинути на те почуття, що ти був там і залишився живий у цьому закапелку часу і світу. Що би це не означало… Історію важко зрозуміти до кінця, і все через цю запроданську прутню, але навіть якщо не довіряти «історії», цілком доречним буде припущення, що час від часу енергія цілого покоління виривається назовні в захопливому яскравому спалаху, причин якого ніхто із сучасників по-справжньому не може зрозуміти, і, копирсаючись у минулому, вони ніколи не пояснюють, що ж насправді відбулося… Ти міг відриватися, де завгодно. Це було всезагальне фантастичне відчуття, що все, що ми робимо, правильно, і ми перемагаємо… І це, я гадаю, і є тією самою фішкою - почуття неуникної перемоги над силами Старих і Злих. Не в якомусь політичному або мілітарному сенсі: нам це не було потрібне. Наша енергія просто переважала. І було безглуздям битися - на їхньому боці, чи на нашому. Ми впіймали ту чарівну мить; ми мчали на гребені високої прекрасної хвилі… І зараз, менше п’яти років по тому, можеш піднятися на крутий пагорб у Лас-Веґасі й подивитися на Захід, і якщо у тебе все гаразд з очима, ти майже роздивишсярівень повної води - ту крапку, де хвиля, врешті-решт розбивається й відкочується назад». Я ношу з собою зашмуляну, «стоптану» брошурку Хантера С. Томпсона «Страх та огида у Лас-Веґасі», як улюлюки носять Євангеліє, й не соромлюся свого пафосу. І зрозумійте мене правильно (хоча мені до фєні, чи зрозумієте ви взагалі): я не сотворив собі кумира з Акули Ханта - я сотворив собі культ часового відтинку «шістдесяті-сімдесяті» - часу, де народилася моя свідомість, за якою не встигло тіло, спізнилося з народженням років на двадцять… Наша сила вирувала, вибухала й висаджувала пересічну свідомість у Фонтані на Майдані Незалежності, де ми пірнали, плюскалися, цілувались і збирали з дна монетки. Ми йшли Хрещатиком, Прорізною, Володимирською, обійнявшись, цілуючись на ходу, з нашої одежі ручаями стікала технічна фонтанна вода, ми заходили в метро, люди відсахувалися, бо з нас текло, і ми залишали по собі калюжі, ми були щасливі на піку літньої спеки, у пику зіпрілим громадянам, які, - принаймні ті з них, що найменше поведені на стерильності та гіґієні, - потай заздрили нам! Тепер цей фонтан, що напував веселковим щастям, вологою, весною повітря цілої площі, видалили з плоті нашого Міста, як молочну залозу чи матку, чи нирку, чи око, чи печінку, - вирвали з м’ясом злоїбучі різники, від яких нема порятунку. Ціле покоління водограйних рибок б’ється в конвульсіях під ногами дітей асфальту і шкребе зябрами бітум. Тоді наша сила ґрасувала та змивала межу між сценою та стадіонним полем і тріскав, розривався ланцюг ОМОНу, як сон… це була не аґресія, а ейфорія. Над головами гойдалися, плавали схожі на осяйних відьом з Дніпров-ських круч дівчата на плечах своїх коханих; пляшки, що їх передавали всім охочим, пірнали й виринали, напуваючи людське море вином та пивом утопічного всеохопного братерства; стрибали над головами переможні «кози» тисяч медитуючих, фонтануючих сакральним щастям масової мітоти рук; шалено крутилися, немов пропелери ґвинтокрилів, бандани, джинсові традишнки, ліфчики, майки та офіцерські ремені з таврованими п’ятикутною зіркою пряжками… Ми падали у прірву історії, безтямно оргазмуючи від передозу внутрішньою та зовнішньою свободою. Свободою від культу Батьків та Вчителів. Свободою! СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном та пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно…Без труб та барабанів постскриптум…
І все - не відроджується й не повертається - просто повторюється, заяложуючись, набуваючи хрипів та шкварчання, немов вінілове коло з наліпкою ОМ всередині. Постав за мене свічку на платівку, що крутиться безгучно… Я досі зустрічаю Раст, Майків, Дредів, Джонів, Лисів, Джа, Денів… Знаю аж трьох Дженіс, одна з яких вже віддала Всесвітові душу через загальний абсцес; бачив навіть Дженнівер… Але жодного разу не зустрів Джанніс. Джанніс - з наголосом на останньому складі й двома літерами «н» всередині - була одна. Її ім’я пішло від неї, як шкіра змії, залишилося дане батьками при народженні поганяло на штиб Ніночка-Свєточка-Лєночка-Наталочка… в ліпшому разі - Ліка… І - я майже впевнений - вона не знаходить собі місця в сучасному світі, як і я, попри те, що намір її зміцнів та викристалізувався в багні того неймовірного гіпового хаосу, гаосу й галасу, який звався божевільним і шалено юним нашим життям.