Збірка віршів

Костенко Ліна

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

Стояла груша, зеленів лісочок

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли

ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Страшний калейдоскоп

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

СХОДИТЬ СОНЦЕ

Сходить сонце, ясний обагрянок

Заглядає у вічі мені:

А чи добрий у мене ранок,

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі.

І всі – мої.

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди –

в мистецтва зоряні

чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

причина слізних уповань –

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог – і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос – цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? –

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине –

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та – нічичирк!

Бо хто ж не зна –

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

Такий чужий і раптом - неминучий...

Такий чужий

і раптом – неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія – любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.

Чужого.

Раптом – неминучого.

Тужу тонкою млістю передпліч.

Ти – Шіва

Ти – Шіва. Ти – індуське божество.

Твої реальні обриси двояться,

Боюсь на Тебе подивитись, бо

Таких очей не можна не бояться.

Душа шукає слів як молитов.