Здібний учень
Шрифт:
— Ми це знаємо,— Річлер нахилився вперед, спершись руками на коліна, його краватка, коливаючись, мов висок, майже сягала підлоги. — Ізраїльтяни хотіли б знати все про того листа. Дюсандер був велика рибина, але не остання в озері,— каже Сем Вайскопф, і я з ним згоден. Вони вважають, що Дюсандер міг знати про багатьох інших акул. Про тих, які ще й досі живуть у Південній Америці, а може, і в десятках країн... зокрема у Сполучених Штатах. Чи знаєте ви, що вони повісили у холі одного з готелів Тель-Авіва начальника табору Бухенвальд?
— Справді? — спитала Моніка, і очі їй скругліли.
— Справді,— кивнув Річлер. —
Тод, який повертався до будинку Дюсандера і спалив листа, сказав:
— Я допоможу вам чи тому Вайскопфові — якщо зможу, лейтенанте Річлере, але лист був німецькою. Читати його була мука. Я почувався дурнем. Пан Денкер... Дюсандер хвилювався, слухаючи моє читання, і попросив мене читати по літерах слова, яких він не розбирав через мою вимову. Та, гадаю, він зрозумів усе. Пам’ятаю, раз він засміявся і сказав: «Так, так, саме це ти і зробив би, га?» А потім додав ще щось німецькою. Це було за кілька хвилин до того, як у нього стався серцевий напад. Щось наче «Dumkopf». Оскільки я знаю, німецькою це означає «дурень».
Річлер кивав головою.
— Так, ми розуміємо, що лист був німецькою. Лікар, який приймав його до лікарні, чув цю історію від тебе і все підтвердив. Але сам лист, Тоде... ти не пам’ятаєш, що з ним сталося?
Ось воно, подумав Тод. Це — кінець.
— Гадаю, він лежав на столі, коли приїхала «швидка». Коли ми всі від’їхали. Я не міг би стверджувати це на суді, але...
— По-моєму, на столі був якийсь лист,— втрутився Дік. — Я взяв ту штуку в руки і глянув. Авіаконверт, по-моєму, проте я не помітив, щоб він був надписаний німецькою.
— Тоді він мав би лежати там ще й досі,— сказав Річлер. — Це те, чого ми ніяк не можемо зрозуміти.
— А що, його немає? — запитав Дік. — Я хотів спитати, не було?
— Не було і немає.
— Може, до будинку хтось удерся,— припустила Моніка.
— Вдиратися туди не було жодної потреби,— сказав Річлер. — У тій метушні, щоб швидше його відвезти, будинок залишили незамкненим. З усього видно, і сам Дюсандер не подумав про те, щоб попросити когось його замкнути. Його ключ був у кишені його штанів, коли він помер. Будинок зоставався незамкнений, відколи санітари «швидкої» вивезли його звідти й аж поки ми опечатали його сьогодні вночі о пів на третю.
— Ось вам і відповідь,— зауважив Дік.
— Ні,— заперечив Тод. — Я розумію, що саме непокоїть лейтенанта Річлера. — Так, він дуже добре це розумів. Треба було бути сліпим, щоб цього не бачити. Чому злодій, якщо це злодій, нічого не взяв, окрім листа? Та ще й написаного німецькою? Це просто на голову не налазить. У пана Денкера не так багато було чого красти, але злодій, який вдирається до помешкання, знайшов би щось краще за листа.
— Ти мене правильно зрозумів,— сказав Річлер. — Непогано.
— Був час, коли Тод мріяв бути детективом, як виросте,— встряла Моніка і легенько поскубла сина за волосся. Відколи він подорослішав, їй здавалося, ніби це йому вже не подобається, та тепер він, здавалося, нічого не мав проти. Господи, який він блідий. —
— Історія — це цікаво,— відзначив Річлер. — Ти можеш бути істориком-дослідником. Чи не читав ти чого-небудь Джозефіни Тей?
— Ні, пане.
— Байдуже. Як би мені хотілося, щоб мої хлопці прагнули більших досягнень, ніж бачити цього року «Ангелів» із прапорцем перемоги в руках!
Тод блідо всміхнувся і промовчав.
Річлер знову споважнів.
— Так от, я викладу вам версію, яку ми розробляємо. Ми вважаємо, що хтось, може, саме тут, у Санта-Донато, знав, ким і чим був Дюсандер.
— Невже? — здивувався Дік.
— О, так. Хтось знав правду. Може, якийсь інший збіглий нацист. Я знаю, що це скидається на смішні нісенітниці Роберта Лудлума, та чи міг хто-небудь припустити, що в такому маленькому, затишному передмісті, як Санта-Донато, є бодай один нацист-утікач? Ми вважаємо, що коли Дюсандера забрали до лікарні, той Містер Ікс погнав до його будинку і знищив викривального листа. Бачте, в унітазі ще й досі плаває повно попелу.
— Не дуже переконливо,— зауважив Тод.
— А то чому, Тоде?
— Ну, якби пан Денк... якби у Дюсандера був якийсь іще табірний приятель, навіщо йому був би тоді потрібен зайвий клопіт, навіщо йому потрібно було б кликати мене до себе, щоб я прочитав листа? Якби ви тільки чули, як йому доводилося виправляти мене і все таке інше... принаймні той давній його приятель-наці, про якого ви говорите, знав би по-німецькому.
— Гарне зауваження. Крім одного моменту, що, може, той, другий — в інвалідному кріслі або ж він сліпець. Ми ж нічого не знаємо напевне. Це може бути сам Борман, який навіть не насмілюється виходити і показувати своє обличчя.
— Сліпі та інваліди не годні бігати стрімголов по листи.
Річлер знову кинув на Тода захоплений погляд.
— Твоя правда. Але сліпець може когось найняти.
Тод, подумавши, кивнув; воднораз він знизав плечима, аби показати, якою притягнутою за вуха здається йому ця думка... Однак він спитав себе, а чи мало це якесь значення для нього? Ні, значення мало лише те, що Річлер і далі винюхував, і той маланець Вайскопф теж. Лист, триклятий лист! Якби ж йому не довелося під тиском обставин його знищити! І раптом на думку йому спала його гвинтівка, що лежала у покрівці на полиці у прохолодному, темному гаражі. Але він умить відігнав ту думку. Долоні у нього звологли.
— Дюсандер мав якихось друзів, знаних тобі? — поцікавився Річлер.
— Друзів? Ні... До нього давніше приходила прибиральниця, але вона виїхала з міста, а іншої він так і не найняв. Улітку наймав когось із хлопців підстригти газон, але я не певен, чи він це зробив цього року. Ви не помітили, трава там дуже висока?
— Височенька. Ми балакали з багатьма сусідами, здається, він нікого не наймав. Хтось йому телефонував?
— Звичайно,— відповів, не роздумуючи, Тод — перед ним заяснів проблиск світла, можливий аварійний, порівняно безпечний вихід. Насправді за весь час їхнього знайомства телефон озивався не більше як шість разів — торгівці, організація з опиту населення (цікавилися, що він їсть на сніданок) — решта всі просто помилялися номером. Телефон він тримав тільки на випадок хвороби... і ось нарешті заслаб, щоб він горів у пеклі!