Земля (збірник)
Шрифт:
Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.
– Кажи що! – просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз'ясненими очима.
– Та що казати, Михайлику? – відповіла вона. – Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, якби мені щось душу підгризало! Щодня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж плачу! Не раз прямо так, якби мені хто казав: «Так має все бути!»
Він сплюнув крізь зуби.
– Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!
– Не можна, Михайле! – сказала вона поважно. – Була би біда!
Він махнув рукою.
– Ет, звик! – сказав. – Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай Боже, смерті. Якби я знав, що маю там згинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!
– Без тата й мами на чужині! – додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.
– Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають…
Вона зітхнула глибоко.
– Ей Боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, – тягнув він далі, – саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако [126] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту труну. «Вайльо, яка вже чорна! – гадав я все собі. – Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! – гадав я. – Та й я можу!»
126
Чако – головний убір в австрійській армії.
– Іди, йди! Не говори такого! – зганила його дівчина з переляком. – Ще в лиху годину скажеш!
– «Гей, то буде твоя мамка радуватися, – гадав я собі, – як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!» – тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.
– А вона не знала, що він був слабий? – спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.
– Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» – казав. Врешті він хотів тепер іти на урльоп, та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», – говорив заєдно, сарака.
– Сарака!
– Пішов. Пішов та й не поверне вже відти! А розказував мені, як був останній раз дома на урльопі, і як від'їжджав, то його мама (тата не мав уже) і кілька знайомих людей відпроваджували його до колії. Мама, каже, так плакала за ним, що душа розривалася, та все кликала: «Синку, я вже тебе не бачитиму більше!» А як він уже сів до залізниці й вона рушила з місця, то мати кинулася за ним, і лише люди стримали її, аби під колеса не пішла… Геть без пам'яті була, такий жаль!
– Мамині очі добачили його смерть за плечима! – обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе. – Та й таки добре знала, що не увидить його більше!
– А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!
Обоє замовкли.
– Я лиш того боюся! – обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання. – А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він…
Знов
– Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще там перебути, – почав знов. – Такий мені довгий здається та нудний!
– Та й мені! – повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.
– Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже – гай, гай! – аж свиснув на потвердження своїх слів.
– Якби ти мав там умерти, Михайле, – обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства, – то я не знаю, що би тоді було! Не дай Боже, Михайле! Михайле, не дай Боже!
Він усміхнувся.
– Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже Бог святий кликав перед суд.
Знов замовкли.
– Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана, – обізвалася по короткій хвилині Анна побожно. – Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.
– Так кажуть, – повторив задумчиво Михайло. – Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.
– Мама таки хоче найбільше через тебе йти, – сказала Анна, а відтак додала: – А може, й через Саву, аби покинув Рахіру…
Тут Михайло підвів журливо брови вгору.
– Ой, той Сава, той Сава, – сказав він протяжно, – він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: «Брате, – кажу, – Сава, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?» Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, й зойкнув: «Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!» та й увалив собі кулаком по коліні… По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадає, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів [127] дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здуріє ще.
127
Матригуни —чар-зілля.