Земля (збірник)
Шрифт:
Ніч була така місячна й тиха, все спало, і ніхто не перешкодить йому вбити звіра. В бурдеї мав пишну батькову стрільбу, що ніколи не хибила, а вбивала на місці. Так мав би що понести завтра до жида на Гоппляцу. Жиди самі дичини не їдять, але вони скуповують її для панів до міста.
Он там виринув він знову із конюшини, темний і зграбний. Піднявся на задніх лапах і стеріг вухами. Саме аж просилося гримнути в нього… Він не йшов уже з бурдея, а біг. Забув уже й землю, й Рахіру, і вся вага, що тяжіла йому ще перед хвилею на душі, була неначе здута; він відчував і знав лише одно: того звіра он там він мусив спалити. Його гнало до того, неначе мусив се зробити за всяку ціну, неначе мав тим відзискати всю
Легкі, імлисті постаті, що висіли недвижно перед «сусіднім» лісом над вогкою, багнистою левадою, здавалося, ворушилися, оживлялися й незамітно усувалися з місця. Здавалося, зливалися ніжно в одну масу і, здіймаючися побідно вгору, мостили, приманюючи таємничими рухами, дорогу до темної, вижидаючої глибини лісу.
Одна звізда на небі найшла своє місце невигідним і замінила його. Величезним лукуватим розмахом кинулася в простір і спинилася срібною мерехтячою точкою на противнім місці безкрайого голубого неба.
Одиноко й опущено лежав бурдей напереді горстки тих лісових дерев, що збилися до купи садовини, а його два дрібні віконця вилискувалися щиро до ясного місяця і до широкої площини, що розлилася перед ним.
Стара Сойка, здавалося, мала лихий сон. По довгім вештанню з одного кута свого обійстя в інше сіла й завила, її голова була сим разом спущена до землі, а її виття повне болісних, зловіщих вібрацій.
XVI
Наблизилася пізня осінь – листопад. Вона привела сонячні, але вже холодні дні й незвичайно погідні ясні ночі. Одначе про воду говорили люди, що вона вже цвіте. В самій пізній осені був у неї час розцвіту. Вона була ледовато-зимна, мала рішуче срібний полиск, та була така чиста і прозора, що на її дні можна було розрізнити і найдрібніші камінці.
Та вже минув час білення полотен. Білі довгі пасма полотен, що пишалися кождого літа у Марійки в поблизькості бурдея в саду або на сіножаті коло конюшини, були старанно звиті й заховані в хаті «на горі» у великій скрині. Поля простягалися обнажені зі свого золотистого та різнобарвного строю, і тут і там спинялися громади товарини, випасаючи багату стернину. Поодиноке здавлене калатання майже беззвучних дзвінків при шиї вибраної чільної худобини блукалося, дрижачи тихими полями, завмираючи десь далеко в простороні, а відтак наставала тишина. Спокійна й мирна, а земля огрівала, де могла, свою втомлену поверхню. Около бурдея виглядала гарно й відновлено.
Михайло пробував уже цілий місяць дома, увихався, як бджола, у всіх закутках господарства, і зробив із нього – як говорив Івоніка – чисте дзеркало. Він багацько чув і видів при війську, навчився багато, і що його тепер вражало дома (тут в бурдеї, як і в сільській хаті «на горі») немило – се була нехарність. Що лише міг у руки взяти – очищував, порядкував і загалом працював із такою охотою, неначеб вижидав щодня візитації самого генерала або й якої іншої військової старшини. Ніколи не чув себе таким щасливим і вдоволеним, як тепер. Йому здавалося, що був паном якогось великого, пишного, зеленого світу і міг у ньому робити все, що хотів.
Звезене збіжжя стояло золотистим муром, або як рівно вставлена компанія, недалеко бурдея, коло саду, і ані одне стебельце не звисало з нього безладно, а малий тік, що ділив його від бурдея, був чисто і старанно виметений. Опале з деревини листя, що становило лісок і сад бурдею, було зібране в велику купу й ожидало своєї удачі, а кукурудза саме лупилася. Очищувану висипували в кошницю коло току, а вона визирала дрібними жовтими зубками крізь плетене пруття великого неповоротного коша. Всюди панував найбільший лад.
Надзір над стайнею і худобою обрав Михайло зараз на другий день по своїм повороті, а Сава мав тепер – як він сам йому, весело всміхаючись, казав – на якийсь час «урльоп».
Він умивав і вичісував свої воли, що вилискувалися на сонці, мов шовк, а у стайні завів лад, мов у хаті.
Івоніка походжував, щасливий і вдоволений, по всім усюдам, і як говорив, то говорив незвичайно голосно. Се був найпевніший доказ його внутрішнього вдоволення і тихого щастя, та що з його душі спала ослона смутку.
Михайло був уже дома. Був уже більш як місяць і мав ще більше як з місяць остатися. Він мав Михайла щохвилі перед очима і знав, що як той піде ще від нього, то за пару місяців верне вже навсе додому. До півроку буде його мати навсе дома…
В неділю ходив він із ним до церкви і здоровив кождого щиро і голосно. Сього року було вже прецінь цілком інакше, як тогід.
Марійка була горда і щаслива й вибирала в душі межи багацькими доньками невістку, а навіть і Сава здавався веселішим, як звичайно.
Він помагав охотно Михайлові при кождій роботі, і хоча уникав усяких допитів брата про Рахіру і його відносин до дівчини, то однак присутність його, здавалося, немов вдоволяла його; щонайменше не потрібував ночами пам'ятати про бурдей і худобу в полі і міг безжурно пересиджувати в Рахіри й її батька. Тут став він, зрештою, майже щоденним гостем…
Інакше малася справа з Михайлом і Анною.
Вони могли лише зрідка бачитися, а ще рідше з собою говорити.
Анна уникала всякої нагоди, щоб ходити в село, а коли пасла товар у полі, пересиджуючи там годинами, все ж таки не могла часто з Михайлом на самоті розмовитися. Зараз приступали до них дівчата або хлопці, що також доглядали тепер тут свою худобину (вона ж не була вже одна в полі), мішалися в розмову, і бесіда сходила на звичайні денні справи. До того боялися, що їх тайна могла частими стрічами зрадитися, і так відкладали все на день святого Михайла, ожидаючи його, мов спасения від усяких смутків і клопотів.
– А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді? – спитала тривожно одного разу, коли їм прецінь довелося побути хоч часок на самоті з собою.
Вона звернула свої великі, з жури запалі, блискучі очі допитливо на його обличчя й усміхнулася вимушено.
– Тоді поставлю їм таке питання, – відповів він, весело всміхаючись, – і скажу: або мати мене з Анною тут при собі, або мати мене з Анною в місті. Тоді вже вони зм'якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя перва сестра, і се не гріх, що ми любимося. Наша милість не потягне за собою гріхів і біди. Іншої причини не мають вони, щоби нас розлучити. Що ти не багацька дитина, – додав, угадавши по виразу її лиця, що в неї були ті самі слова на устах, – то я спитаю в тата: тату, скажу, і ви, мамо! Чи ви були великими багатирями, як побиралися? Га? А все-таки Бог на вас не забув, та й допоміг щиро, що ви нині красні ґазди. Я лишу вам усе поле, скажу я їм, тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу й не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше, – тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору, – я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас. А втім, я се лише так кажу, – додав, знов усміхаючися, – бо я знаю, що як притисну їх, стануть по моїй стороні. У мами нестало би більше сліз плакати за мною. Вже що мала, здається, все виплакала. Я знаю, вони будуть сварити, будуть відказувати й нарікати, мама будуть перед сусідами жалуватися, а тато раз у раз зітхати, а проте хто мене може силувати сватати таку дівчину, що я не можу їй в лице дивитися? Як чоловікові жінка мила, то так, якби вона його очима була. Отак я їм скажу! Нема тобі чого журитися!