Знак Саваофа
Шрифт:
– Поцілуй мене…
Він поцілував. Потім вона відірвалася від поцілунку, лишила його стояти напівп’яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зіперлася на лікті і розкинула широко довгі ноги, зігнуті в колінах, чекаючи, коли він скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:
– Бери…
Він хотів здертися на неї, але руки рвучко піднялися, теліпнувши перса, кинули його обличчям між ноги, і Андрій запручався, але м’які коліна стиснули голову, і він занурився в м’яке волосся, відшукавши губами набряклу плоть. Потім він зупинився, відчуваючи, як сходить насолода, небуденність облазить, як асфальт під мокрим дощем. Він звівся, готовий втекти звідси, але стояв і дивився на неї усміхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тоді вона звелася, лягла на живіт, звелася на ліктях, вигнувши спину, сідницями на нього, зовсім по-кошачому, і розкинула широко ноги. Аж тоді, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, ніжним, з бархатистими іскорками поглядом, в зіницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячілого її тіла, свого тіла, він увійшов у неї. Він гадав, що це буде, як з усіма дівчатами, але від самого початку і до кінця, коли він упав їй на спину, а вона виповзла і взяла його прутня в рота, він, чи то з природньої соромливості, чи то з ляку, давив у собі той крик задоволення,
– Вона не отримає його… Зовсім не отримає… я її прикінчу…
Але він вже дрімав, нічого не чув, ховаючись за якоюсь повстю зі слів начебто не до нього, бо розумів, що цей сексуальний концерт не що інше, як початок чиєїсь історії. Але вона не давала йому спати. У дівки був перець розсипаний між ногами. Великий червоний розітертий перець. Він вже з смаком дивився на розставлені ноги, як від поштовхів тремтять її груди, як вона закидає голову, теліпаючи чорним, майже воронячим, крилом волосся. Все це вперше приходило, впливало у нього деручким терпучим світом пізнання. Але решта була відома, йому в перервах хотілося просто плакати від відчаю, що вона його не перша, хоча в слобідках давно ходив закон, що жінки непочаті, то зовсім не жінки, а просто згустки сусідської сперми. Так вони протрималися до світанку, відпиваючи раз по разу, в перервах, з великої пляшки, щось розповідали одне одному, і він поволі здогадувався, що влип у якусь туманну історію, але ніколи не гадав, що вона розтягнеться, плутаючись між років, так надовго.
Ранком, вірніше, десь ближче до обіду, вони сиділи у велетенському проломі: попереду лежав степ з купами рафінадних хмар, що зсипалися за горизонт, трава блищала на сонці і більше нагадувала розлитий жир, ніж шовк. Сонце то вискакувало, то ховалося за білі оболоки, то знову прямовисне лило світло, піднімаючи теплий пар над калюжами. А після обіду, десь о першій годині, сонце остаточно запанувало скрізь, і зробилося чисто і світло, повітря не ворухнулося. Пощезла ця туга вітру, але сама туга висіла великими полотнищами над жовтою вовною трави. І вони почули тріск, наче щось переламалося навпіл. Цей гуркіт нагадував карикатуру на грім. Якась мімікрія, як хтось невдало за лаштунками в погорілому театрі зобразив грім. І тут вони побачили, що понизу скупчення хмар летить планер і викидає людей. Зараз йому навернуло зовсім несуттєве, який у неї йшов запах з рота і з роздвинутих ніг; майже ніякого, відповідав він собі, а тоді знову зручно вмостився, запаливши цигарку, щоб краще глянути на планер, що летів у високих синіх небесах і скидав людей. Вони довго виглядали парашути. Білі кульбабки. Або кольорові, що плавно протікають з крапинками людей низьким порцеляновим небосхилом. Потім, в обридливій, розвареній, як ріпа, буденності, що розрослася, розтягнулася, як густа рідина, в миті, подрібненій на пустоту існування сьогочас, злягання на прожирілому від сперми матраці, обквітчаному рідкими плямами вина, з китяхами збитого волосся попередників, у кімнаті, просяклій гасом і потом, вони у цьому остогидлому, підсолодженому просторі пройнялися враз жахом марноти очікування; і тут саме жахнуло; жахнуло радше у сокровенних звивинах мозку, оповитому дитячим бурштином мармеладового романтизму. Він саме дивився на випалену латку трави, а як не туди, то радше на її довгі засмаглі ноги, що видавалися зараз окремішніми істотами або ногами манекена з містечкового універмагу.
– Господи! – проказала вона майже по складах, розтягуючи слова, вже на тій говірці, яка належала до її класу; і повторила: – Господи, це літак… Це літак, а не планер! – більше нічого живішого і виразнішого він не почув за все життя. Це була розумна жінка. Жінка з ворожого світу, яка цієї ночі помстилася комусь із ним. Він поволі відчув, як життя повертається до нього і кров підступає до голови.
І тоді почали падати люди. Перший впав у Погане озеро, здійнявши жабуриння, викинувши кілька зелених жаб, що гучно закричали, очунявшись відразу на суші, а потім замовкли. Затим один чи двоє звалилися і провалили дах старого млина. Далі вони лантухами почали падати на землю, глухо або з шамкотінням. Безформні, з синюшним відливом. Тіла здебільше скидалися на холодець. Одні були геть роздягнені, інші тільки нагадували людей; а других лишилися шматки тулуба, з однією рукою, шиєю і купою розірваних і тремтячих аорт та судин. Вони почали падати дедалі частіше, здіймаючи легкі вибухи пилюки, що поволі осідала в безвітряному просторі. Там, де земля була вигоріла, вони нагадували шматки брудного ганчір’я. Інших – ховала трава. Літак, пускаючи чорний дим, тягнув до озера. Відразу пролунав другий вибух. І вони побачили шматки літака, що вже каменем шурхотів на другому кінці степу. Ось відділився шматок, напевне, крило. Пролетівши пір’їною в чистому небі, він гехнув у свинарник Льопи, краєм зачепивши хижу, розкурочивши половину, і звідти встигнув вискочити, блиснувши сухим покрученим тілом, з відкритим ротом, свинопас. Льопа застрибав на одній нозі, щось закричав, а потім чимдуж попер до літака, який вже зарився носом у піщані дюни і випускав чорні клубки масного диму. Тоді вони подалися слідом, але Льопа несподівано забігав зигзагоподібно, кружляючи між трупів, і тільки коли вони наблизилися, то побачили, що він нишпорить кишенями. За якихось п’ятнадцять хвилин зупинилися біля залишків літака. Потім на них впав звичний тріск, і вони підняли голови, – Льопа біг з великою валізою, перестрибуючи через трупи, щось хихотів і говорив до себе, а свині, які спочатку було збилися в купу, загарували степом. Шматки другого літака зникали за лісом, поближче до озер.
Вони дісталися в салон, але далі від диму нічого неможливо розібрати. Він загорлав, аж присідаючи, даючи волю страху, що чавунно давив на голову так, що, видавалося, мізки вилазили крізь ніздрі. Він закричав до неї:
– Не дивись! Мать його туди! Не дивись!
Але нарвався на її очі, зелені і чисті, з якоюсь дитячою жовтою цікавинкою всередині, і осікся. В салоні вони наткнулися на мертву стюардесу, поруч лежав розпорений, як ударом леза, піджак, фрагменти тіл розкидані підлогою – безформні здуті шматки м’яса. Він виблював і поліз назад, тягнучи Ілону за руку. Вона опиралася, але він уперто продовжував її тягнути. Вона рухалася доладно, широко роздимаючи ніздрі, внюхуючись у солодкий гар, що валив з дірок літака, і він майже вже нічого не пам’ятав того дня: біжить, стрибає роздягнений, блідий, як тісто, чеберяє ногами Льопа, притискаючи до сколіозних грудей портфеля; потім тривожний гул, і лакуни яруг наповнюються голосами. То бігли люди. І нічого більше, одні трупи. І ось вони лежали: в одних обличчя сплющені, як шматки желеподібного тіста; в інших ноги вилазили з видутих животів; всі вони дивно лежали поодинці – безногі та безрукі, з вилупленими очима, а то і без; сонце щедро заливало вовняний степ; чорний жирний дим піднімався до неба, а між цим усим ходили свині, час від часу порохкуючи або тицяючись писками у розквашені тіла. Іноді якась тварина цапала зубами труп і, задоволено рохкаючи, волочила степом, – тоді пилюка та погар від випаленої трави зависали у повітрі. Легкий південний вітер налітав хвилиною пізніше і зносив усе на озеро. Жодної живої душі. Тільки невидимі жайворони лущали у високості, у небі, де за горизонт зсипався білий рафінад хмар.
Потім він очунявся серед ночі, у Лаврентійовій буді, і тисячі вогників металися долиною, серед рохкаючих свиней, і загрібали трупи. Широке обличчя Лаврентія з простими, але чіткими рисами, запітніле чоло:
– Оце так… Вони грабують… краще б з цього міста каменя на камені не лишилося.
Він підніметься і втече, розганяючи ногами свиней, гойдаючись, як п’яний, в пекучому, густому, як глей, повітрі, а свині кувікатимуть, лазитимуть між живими і мертвими, з переляку чи озвірівши зовсім, гризтимуть трупи. І над цим висітиме вже уполовинений місяць, а Лаврентій повторюватиме якісь незрозумілі слова, що доходитимуть до нього поволі, як з тієї, без обкладинки, книги. Потім побігли люди, – вони заповнювали лакуни ярів голосами, дзвякотінням лопат, нездоровими, придавленими страхом голосами; білі шматки попливли перед очима, порівнялися, набрали форм чиїхось облич. Тільки тоді він зрозумів, що тримає когось за горло, виривається і б’ється головою об червону стіну будинку, а дужі руки нагинають його, коліна смалять під дих, – вислизнувши, повзе він тванюкою, помийницею, що побіля бару, зводиться і кричить.
– Якого ти… Заткнись, бо весь відділок піднімеш на ноги! – почувся чийсь знайомий голос, і тільки зараз Лямур помітив, що стовбичить на балконі, стискаючи в руках пістолет, а внизу різнокольоровими шматками виривається, пропікаючись в ультрамарині колихкими вогнями, його передмістя, де він уже не був добрий десяток років, і далі губиться, береться сизим димом, аж туди, до жовтого супермаркету, падає освітленими квадратами у рванні колючих зірок. І йому прийшло на думку, зовсім віддалено, так, як пригадується завжди перед кінцем, що він дуже часто бачив очі тих, які приймуть зараз наглу смерть. Боячись своєї думки, Лямур вирвав з того напівколишнього світу, який начебто став реальним, вірніше, мовби став частиною його тіла і зараз сльозився крізь пори: він довго зволікав з ілюзіями, а вони повсякчас нагадують про насолоди, нехай неіснуючі, але все ж ймовірні. Маленькі гниди, що засіли в порах людської душі, якщо вона не зотліла. Людина завжди страшиться позбутися насолоди; найбільшою насолодою для більшості є уникнення власної участі, посланої згори. Отаке крутійство. А так вони весь час брешуть. В університетах, школах, на роботі, в ліжку. Ностальгія та ілюзії. От він означив свій шлях, але куди заведе та дорога, то питання кількох годин. Ще ніколи так тверезо він не думав, вслухаючись у голос, що лунав наче з глибокої діжі. Джмелями котилися слова, віддалені, як ті в сизій повсті квартали, розрізані смугами червоного світла, в балії нічного варива, але відрізнені, далекі від світу, так, що серце гупотіло тупо в грудях, разом з шелестом нічних птахів до нього вривалися, з холодним подувом вітру, як очищальні, чому він чинив супротив.
5. Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає,6. ані чуми, що в пітьмі бродить, ані зарази, що нищить опівдні.7. Нехай і тисяча упаде біля тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, – до тебе не підійде.– Що ти там. Ну, що ти там, – відізвався знову голос в пітьмі, ніжний та соковитий, спраглий і знайомий. І до нього дійшло, що то зовсім не його голос, а когось іншого.
Він побачив, прозиривши всю кімнату, чіпляючи звуженими зіницями кожну річ, доки не сягнув одвірка, і предмети злилися воєдино крізь запацьорене скло: Ілона стояла, похитуючись, на порозі, за її спиною горами м’яса піднімалися два велетенських, майже гіганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясі, щоб зробити з нього, коли настане мить, російську окрошку або заставити полетіти з шостого поверху в краї неозорі, де немає нічого, навіть цього блядського кокаїнового кайфу, від котрого вже ламало черепа, наче хто у тім’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цікавому моменті. Похорон, квіти, сльози, радість збудження. А херушки.
Потім все було, як у рапіді: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повітря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тіні людей, собак; він би навіть присягнувся, зуб віддав, що он та парочка, майже гола, трахається під розлогим кущем, розчистивши собі місце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакунків, жовтих здебільшого, де вічне клеймо супермаркету, що його не вигризе ніяка погода. І знову птахи перекидають крилами все хутчіше, суки, все хутчіше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий піт дзюрить, як з дірявого відра, і все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Ілона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозі вже стовбичать усміхнені, налиті щасливою кров’ю харі його коришів; вони хекають, пускають соплі, бо ліфт ніфіга не тягне, а в тому році взагалі була засада – провалився, благо, на другому поверсі, поховавши тільки слюсаря-п’яницю, який частково підмітав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцію про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м’ясом. При згадці про м’ясо, про ліфт у голові зашуміло ще більше. Птахи засіпалися на одному місці, бля, ну тобі кіно, і все, хоч гопака пускайся. Тільки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишні кориші перекидаються заюшеними ляльками на підлозі й невидимі кулі виривають велетенські шматки м’яса, ну, прямо-таки вирізка зі свинини, бля, буду вегетаріанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п’ять про щось сперечаються, а він накручує вже думку. Так, він не хєр бичачий, він – Андрюха Лямур, і невідомо ще, хто попався. Йому робиться зовсім спокійно. Андрюха зводиться і кошачим кроком підходить до ванної. Стукає у двері й кричить не своїм голосом: