І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
— Комірчику! — несподівано вигукнув Півчеревичок.
Собача вистрибнуло з авто. Невже вовк відбіг так далеко, що його дух уже не лякав Комірця?
— Шукай Муфтика, — прошепотів Мохобородько.
Комірчик, прихиливши писок майже до землі, ретельно обнюхував довкола. З того місця, звідкіль Муфтик рушив до струмка, собача побігло по сліду свого хазяїна.
Півчеревичок і Мохобородько напружено стежили за Комірцем.
По хвилі собача заскавуліло. Заскавуліло злякано й відразу ж спинилося.
—
— Замість Муфтикових слідів на землі лише вовчі, — сказав Мохобородько.
Комірець заскімлив ще, але назад не повернув.
— Він щось вирішує, — висловив здогад Півчеревичок.
Мохобородько кивнув головою.
— Він вагається, — мовив по хвилі, — тепер усе залежить від того, що з двох візьме гору: любов до Муфтика чи страх перед вовком.
Комірець тихенько загарчав. Його шерсть на зашийку настовбурчилася.
— Набирається сміливості, — сказав Півчеревичок.
І тієї ж миті собача пожвавішало. Правда, воно поволі й обережно ступало вперед, як-не-як, а йшло по вовчому сліду.
— А ми? — запитав Мохобородько. — Що ми робитимемо?
І вони мали вирішувати точнісінько так, як і Комірець. Перед ними постало точнісінько таке ж запитання. Адже й кумедні чоловічки боялися сірого хижака, ще й як! А з другого боку — хіба ж Муфтик не їхній найкращий друг?
— Ходімо, — наважився Півчеревичок. Отже, домовились. Вони рушили за Комірчиком. На них напали дрижаки, але вони не зупинялись. Біля струмка собача безпорадно завмерло.
— Сліди закінчились, — зронив Мохобородько.
— Здається, вовк переплив потічок, — сказав Півчеревичок.
Очевидячки, й Комірець схилявся до такої думки. Якусь мить він вагався, тоді стрибнув у воду й поплив, швидко перебираючи лапами, на протилежний берег. Проте, на жаль, і там собача не виявило вовчих слідів і незабаром знову повернулося до Півчеревичка й Мохобородька.
Сліди запропали і все.
— Кінець, — видихнув скрушно Півчеревичок. — Як ти гадаєш, Мохобородьку, є ще надія?
Мохобородько саме цієї миті не хотів щось припускати. Ще дуже виразно перед своїми очима він бачив сіроманця. Білі вовчі ікла. Гострі, вельми гострі білі ікла. Мохобородько бачив, як вовк уп’явся іклищами в Муфтикову муфту… Чи є ще надія? Ні, краще про це не думати.
НІЧНЕ БАГАТТЯ
Сонце хилилося все нижче і ось уже краєчком торкалося зелених верховіть. Мохобородько й Півчеревичок сиділи поруч під високою ялиною.
— Уже вечоріє, — сказав Півчеревичок. — Що робитимемо?
— Треба все з’ясувати, — відповів Мохобородько.
Він уже дещо оговтався від переляку. Через деякий час Мохобородько знову був здатен мислити і почав пригадувати все те, що протягом життя дізнався про вовків.
— Ох, дорогий Муфтику, — зітхнув Півчеревичок. — Де ж це ти потерпаєш нині?
— Зараз у вовчому лігві є і вовченята, —пригадував Мохобородько. — Мабуть, і Муфтика хижак затягнув до свого кубла, якщо зумів кинути його собі на спину.
— Скоріше всього вовче лігво далеченько звідси, — припустив Півчеревичок. — У прислів’ї мовиться: вовк поблизу свого кубла не загризе.
Мохобородько не відповів. Думав.
Минуло ще кілька хвилин, і сонечка не стало видно. Западала пітьма.
І раптом: «Пугу-пугу!»
Півчеревичок підскочив, нібито підкинутий пружинами.
— Чуєш? — прошепотів він. — Вовк завиває!
І знову: «Пугу-пугу!»
Цей моторошний голос лунав уже поблизу. Невже справді сіроманець?
По хвилі в небі перед їхніми очима промайнула тінь, і Мохобородько сказав:
— Сова розпочинає нічне полювання.
Півчеревичку стало ніяково. Він сидів поруч із Мохобородьком і пробубонів:
— Нерви… нерви…
Нараз Півчеревичок збагнув, що Комірець взагалі не чув завивання сіроманця, і це вельми заспокоїло його. Якби вовк був десь недалечко, то, певне, й Комірець поводився б по-іншому.
Мохобородько знов поринув у задуму.
— Це був совиний голос, — мовив трохи перегодом. — Але й вовки завивають перед заходом. І вранці також, коли сонце сходить. Сіроманці підвивають коло лігвища. Починає старий вовк, а за ним виють і вовченята. Сова нагадала мені про це.
— Послухай-но! — пожвавішав Півчеревичок. — Адже по їхньому завиванню можна достеменно визначити, де саме їхнє лігво!
— І я так гадаю, — кивнув Мохобородько. — За такої погідної днини, як зараз, вовче підвивання чути на кілька кілометрів. Сірі хижаки, звичайно, розумні тварини, але голосами видають своє житло. Схоже, така вже у них внутрішня потреба.
Двійко чоловічків сиділи й мовчали. І неспроста — мали неабияку мету: вони вслухалися. Півчеревичок і Мохобородько чекали, коли вовки знову подадуть голос. Та з настанням ночі чоловічки похмурнішали.
Ох, бідолашний Муфтику! Чи відчуваєш, що друзі думають про твоє лихо? А втім, чи можеш ти щось відчувати?
Невдовзі настала густа пітьма.
— Вовчого завивання не буде, — коротко підсумував Півчеревичок.
А Мохобородько додав:
— Не залишається нічого іншого, як очікувати сходу сонця, тоді знову підвиватимуть сіроманці.
А тим часом приспіла пора трохи спочити. Правда, Півчеревичок і Мохобородько не уповали на те, що сон торкнеться їхніх очей — було ж бо стільки турбот і хвилювань! Одначе вони хотіли бодай трохи спробувати заснути. Адже треба зібратися з силами, бо хтозна, які випробування чигають на них найближчим часом.