І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько
Шрифт:
Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.
— Обійшлося, — прошепотів Вольдемар. — Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.
— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.
— Та більше перелякався, — відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача
тієї ж миті перестало
— Розумний собака, — усміхнувся задоволено Вольдемар. — Одразу відчуває добру людину.
Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.
Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.
Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.
Вольдемар вибрався з машини.
— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його. — Невже оклигав?
— Поки що тимчасово, — сказав працівник зоопарку. — Та краще розкажи, як почувається мій слон?
— Ох і сумує за тобою, — зітхнув сторож. — Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.
Вольдемар стурбовано зарокотів:
— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.
Тепер уже спохмурнів нічний сторож:
— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.
Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:
— Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…
Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:
— Ну, умовив. Забирай свого слона, — махнув він рукою. — Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.
І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.
Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:
— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.
— Ребра таки зламані, — відповів Півчеревичок, — але дух його незламний.
МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ
Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина — його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.
Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,’ Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно?
— Вибачте! — гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. — Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?
Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.
— Зараз же з’ясуємо, — дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:
— Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.
Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!
— Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? — запитала жінка.
і — Та не дуже, — відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. — Я так…
— А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?
— Дякую, ні.
— Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.
Мохобородько заперечливо похитав головою.
— Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.
— Ну, що ж, — сказала господиня і продовжила накривати стіл. — Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.
Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.
«Звідкіль отака спустошеність? — думав Мохобородько. — Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше — ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при— Он що! — вирвалося в жінки. — Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,
щоб Мохобородько нічого не зрозумів.
— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, — повідомила працівниця лікарні. — Ви розумієте?
Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:
— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.