Золоті копита

Логвин Юрiй Григорович

Старець пожадливо пив і дер зубами тарань, і слина з його масних варг капала на дошки столу. А він навіть і не втирався – поспішав заковтати смачне пригощення. Очі його від оковитої і від насолоди наїдком почали розпливатись на різні боки.

Омелько непомітно і швидко озирнувся по корчмі і враз міцно прихопив сусіда за лікоть.

– Ну, базарна душо, – просичав на вухо старцю, – що ляхи проти нас замишляють?!

– Ой, пане-козаче… відпустіть! – Зашепотів, затинаючись, жебрак. – Ляхи кажуть… що ви не надвірні козаки… черкаського старости… І грамота ваша підробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тільки не наважуються самі… чекають підмогу… зі Львова… А вірмени… ну

оті купці, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами і волами… пустили поголос… ніби ви не надвірні, а запорожці- злодії… І що ваші осетри не черкаські, а лиманські… з турецьких володінь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогів таких здоровенних осетрів немає… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська він… говорить він… ніби впізнав він одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалічив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то він оголомшив стражника… І втік із в'язниці… На Україну втік…

– Цікаво, цікаво. А скажи мені, ваш війт гроші любить чи дарунки?

– І дарунки теж…

– Як шапка з куниці?

– Піде… за милу душу…

– Спасибі тобі за пораду… А тепер іди на базар і слухай. І все мені перекажеш. – І зразу ж без всякої перерви гостро і люто. – Хоч одне слово ляпнеш із чужої намови – втоплю отам на тирлі в багнюці! Та не думай мене дурити. Мені все докажуть… Ось тобі «пулка», нагодуй своїх байстрюків. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!

Жебрак тремтячими руками схопив монету і швидко подріботів геть із корчми, забувши, що він кульгавий на обидві ноги.

А в обід війт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венеційського сап'янового гаманця із новісіньким таляром всередині. А козакам написали справний папір, що всі мита вони сплатили і тепер вільні від інших податків у лядських володіннях.

Коли наступного ранку відкрились торги, то з козацьких возів продавали рибу два острозьких купці.

Раннім-ранком пустили козаки своїх вірних коників у зворотну путь.

Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квітки вигравали на сонці. У всіх нові справні чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовніше, добрим порохом та свинцем у шльонських німців розжилися.

Однак в Омелька було погано на душі. Все не так з цими хлопцями пішло. У степу, як билися з турком і татарвою, орли. А тут всіх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаївської Церкви, Левко Барило все в кінський ряд бігав, у торги втручався, покупців розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лірницькі псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: «Що я, вірменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мідяк гризтися?!» Ну й Степан Хрін, той до цієї чортової вдовиці-шинкарки щоночі стрибав.

І виходило Омелькові і рибою торгувати, і гроші пильнувати. Та й за двома пастухами, що їх він найняв до коней і волів треба було пильнувати, щоб своєчасно вигнали на леваду, і щоб почистили і напоїли, і до заїзду ввечері, не гаячись, повернулись.

Отож, Омелько при возах з рибою і днював, і ночував. Не випадало ніякого передиху і ніякої втіхи. А могла бути і втіха. Бо з першого дня примітив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брівки по шнурочку, а циці аж пазуху пипками проколюють… Одначе біда, та й годі, – не міг покинути діло – як узявся йти з хлопцями у ці землі, що під ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…

Бубличниця вертка, язиката, а як при Омелькові, то така тиха, як перепілочка.

Якось

він кинув їй, як ото вранці купував гарячі бублики, що от стільки клопотів у нього, має за всім пильнувати.

– Та бачу, голубе мій, – проспівала бубличниця, – я терпляча…

Омелькові аж теплом залило від тих слів, а як вона ще своїми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче іскра між ними вдарила.

А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мріяв вже два роки розговітись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтіло. Все через того Степана: ну хіба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де із владою заївся?! Та ще й товариство не попередивши.

Ну, звичайно, панове-браття щасливі – у литовських землях таких грошей ніколи б не вторгували.

Від зорі до зорі поспішали козаки на південь. Тілесно Омелькові було добре й бадьоро, бо він не пив учора.

Могоричили вчора з Острозькими купцями в тієї шинкарки, до якої вчащав щербатий Степан Хрін. Привітна, усміхнена, говорить, просто мед з вуст ллється, а сірі очі зизі все обраховують – хто який кусень взяв, хто скільки випив.

Як вподобав він зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидів. Наче й не було за що. Зате тепер було за що – не сподобалась Омелькові горілка, настояна на калгані. Гірка була не гірка, а якась їдуча. Другої чарки Омелько і не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили її, як узвар у спекотний день.

І тепер, вже на другий день, братство було геть подуріле від вчорашнього бенкету. То спало в сідлі, то, як тільки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пісні горлати.

Омелько мовчав – що з ними зараз розводити проповіді, як ця суча шинкарка їх дурманом обпоїла?!.

Та коли другого дня при ручаї варили кулешу, і щербатий Степан витяг із перемітної суми жбанчик оковитої, Омелько не стерпів.

– Панове-браття. Я вас один не обезпечаю. Поки ми в лядських володіннях – не пиймо! У цій землі весь час бережися, як на війні. Поки не вступимо до свого куреня, не годиться оковиту вживати…

Що отаману Івану аж пекло випити, то він так розважливо і примирливо заговорив:

– Пане-брате! Всі папери у нас справні. Гроші є, обнову маємо. А який бойовий припас?!. Чому б не потішити себе трохи після праведної праці?.. Га?..

Третього дня дістались до великого села. Щербатий Степан Хрін сказав, що це останнє велике село у лядських володіннях.

Довге село починалось із корчми і на виїзді з іншого боку кінчалось корчмою. Гулянку почали в першій корчмі. Гуляли від обіду до півночі. І музик найняли, і співали, і танцювали, аж земля гула. Омелько і порогу корчемного не переступав – коней попорав, збрую на кожному коневі перебрав, всю поклажу перемацав, кожну шворку і ремінь перевірив, чи міцні, чи не перетерлися, чи не зотліли. Так і не виспавшись, як слід, похмелялись рано-вранці у другій корчмі. І захмелілі поскакали битим шляхом на південь. Як добре злетіло вгору липневе сонце, пустилися битого шляху і спрямували своїх коней на манівці.

Тепер щербатий Степан Хрін вів батову. А отамана Івана, геть сонного, ніс звичною риссю його вірний кінь. Якби в отамана Івана був не такий вишколений кінь, вже давно вилетів би козак із сідла.

Омелько їхав останнім і придивлявся, все запам'ятовував. Може за яку годину отаман Іван прочунявся, враз притримав коня і зрівнявся з Омельком. – Пане-брате! Не будь гнівливий! Усміхнися душею, ну, звесели свою душу…

– Не час, пане отамане! Ти, пане отамане, краще мене знаєш, що горілка на війні – злочин і смерть!