Золота медаль
Шрифт:
Дочка лукаво поглядала на матір, знала, що зараз почує від неї розповідь про якесь дивовижне зерно або про успішний дослід з новим сортом жита.
Євгенія Григорівна працювала науковим співробітником в інституті генетики. Вона вивела сорт посухостійкої пшениці, якою вже було засіяно на півдні України тисячі гектарів колгоспних ланів. На все літо мати виїздила з дочкою за місто, де були дослідні ділянки інституту.
Для Марійки це був найкращий час. Вони наймали затишну кімнату в селі, на березі невеличкої річки, зарослої верболозом і очеретом. За дослідним полем на обрії синів ліс. До нього було п’ять кілометрів, але Марійка часто ходила туди польовою стежкою між високих хлібів.
Любила вона запливати на хисткому човні в очеретяні хащі і там, притаївшись, спостерігати, як на мілкому плесі вчаться пірнати дикі каченята, як ганяють одна за одною цибаті водяні курочки, як діловито мандрує кудись черепаха або пливе, піднявши вгору голівку з жовтими цятками, старий вуж.
Дівчина вела щоденник природи і в молодших класах з захопленням збирала колекції метеликів, комах, складала гербарій. Ще й зараз можна знайти між сторінками книжки засушений листок папороті або якусь квітку, а над етажеркою і досі висить майстерне гніздо ремеза — пухнаста куля з двома входами: як розповів дівчинці якийсь рибалка, це вірна ознака, що ремез і ремезиха посварились.
Мабуть, за це захоплення природою Ніна Коробейник прозвала свою подругу Мавкою. (Тоді Ніна вперше прочитала «Лісову пісню» Лесі Українки).
Найцікавіше ж було на дослідних ділянках, де працювала мати. Колосся з білими марлевими капелюшками здавалось гребінцями піни на грайливих хвилях. А як цікаво було слухати розповідь матері про дивні перетворення злаків, про гібриди, яких досі не знала природа!
Цілими днями мати була в полі між колоссям, засмагла, в солом’яному крислатому брилі. В білому фартусі і з блискучим пінцетом у руці вона була схожа на лікаря.
Марійка з почуттям пошани й гордості стежила за її наполегливою роботою. Надзвичайна працьовитість матері іноді викликала в дочки подив. Марійка сама себе питала: яка ж внутрішня сила керувала матір’ю, що примушувало її цілі ночі просиджувати в лабораторії з лупою в руках над купкою колосків або зерна?
Невдача з якимсь дослідом надавала Євгенії Григорівні ще більшого завзяття й запалу. В такі дні вона забувала, що треба їсти, спати...
— Ну, мамцю, розповідай,— не витримала, нарешті, дочка, коли мати сіла за стіл і, обпікаючи губи, сьорбнула з склянки.— Я вже знаю, по тобі бачу, що ти торжествуєш перемогу.
— Зараз і ти торжествуватимеш зі мною, Марійко! Хоча до остаточної перемоги ще далеко.
Вона відсунула склянку і, сяючи очима, ледве стримуючи свою радість, почала розповідати:
— Ну, ти ж знаєш, що я торік посіяла найкращі зерна пшениці мого нового сорту. Три тисячі зернин відібрала власними руками — найдобірніших, з чудовими ознаками. Коли сходи зарунились, тисячу найбільш кущистих із них я обережно пікірувала і пересадила на грядку, як розсаду, тільки трохи глибше, щоб з’явилось додаткове коріння. Ти чому так дивишся на мене?
— Мамочко, скільки в тебе терпіння, наполегливості!
— А я може й розповідаю це тобі для того, щоб ти вчилась працювати з натхненням. Одним словом — як поети пишуть вірші. Але слухай, слухай. Розсада розкущилась на диво — тридцять п’ять стебел з одного кореня. А колосочки — кожний довше двадцяти сантиметрів! Урожай вирахувала — сорок центнерів на гектар. Ти це розумієш?
— Розумію, мамо. Але що станеться з новою пшеницею не на грядках, а в полі, коли її почнуть сіяти?
— Почекай. Треба закріпити в ній кущистість і добірне зерно, щоб це спадкувалося в звичайних умовах, розумієш? А торжествую я тому, що була масова перевірка сходів з одержаного влітку насіння. Ну, і виявилось, що вони кущаться, як ніякі інші сходи. Два паростки я знайшла з такою кореневою системою, наче вона розвинулася з пікірованої розсади. І от, доню, я думаю, що десь через три-чотири роки Батьківщина наша вже матиме кущисту пшеницю!
Вона встала і, забувши про чай, почала ходити з кутка в куток — мабуть, якась нова думка з’явилась у неї. Потім повернулась до дочки, промовила.
— Ну, годі. Зараз — про інше. Як твої справи, доню? Світять планети? Як Марс, Меркурій?
— Не світять, а відбивають сонячне світло.
— Істотна поправка. А я оце, Марійко, купила по дорозі томик Пушкіна. Хочу перечитати. Мені сьогодні особливо хочеться хороших віршів.
Вона розгорнула навмання книжку й прочитала:
Пока свободою горим, Пока сердца для чести живи, Мой друг, отчизне посвятим Души прекрасные порывы!— «Души прекрасные порывы»,— задумливо повторила Марійка.— І в мене є порив, я теж хочу всі сили віддати Вітчизні. Але я немов у тумані. Мамочко, я й досі сама не знаю, в чому моє покликання. Це мене мучить. Останні місяці в школі, а далі — який фах обрати?
— Ти, здається, вже змінила десяток професій? — серйозно запитала Євгенія Григорівна. — А як астрономія?
Марійка завагалась.
— Дійшла висновку, що астронома з тебе не буде? — усміхнулась мати.— Хай це тебе не хвилює, Марійко. Не кожний обирає собі професію одразу. Ще поміркуєш, прислухаєшся до веління серця, побуваєш в інститутах — бувають дні «відкритих дверей» для майбутніх студентів.
Марійка зітхнула.
— Добре тобі, мамцю! Досліди твої йдуть добре, ти тепер спатимеш спокійно.
Євгенія Григорівна і Марійка сіли на диван, дочка притулилась до матері, як маленьке дівчатко.
— Так, спати треба... для здоров’я,— сказала мати.— Але я колись підрахувала, скільки часу витрачає людина на спання, і мені стало моторошно. Якщо спати шість годин щодоби, то за місяць це буде сто вісімдесят годин. За рік — стривай, це складатиме... дві тисячі сто шістдесят годин, або... або 90 діб... Подумай, щороку людина спить три місяці! Жах!
— А це справді страшно, мамо! — промовила Марійка, і її карі вологі очі потемніли.— Що можна було б зробити за три місяці! Три місяці щороку!
— Треба продовжити життя людини,— сказала Євгенія Григорівна.— До сотні років, це — найменше. А то й до півтораста. Проблема довголіття, доню!
— Проблема довголіття!
Марійка раптом встала й почала ходити з кутка в куток по кімнаті, як це часто робила мати.
Євгенія Григорівна з стриманою ласкавою усмішкою стежила за дочкою.