Зворотний бік темряви
Шрифт:
– Ну, панночко Мальвочко, як ваше нічого? – говорив він, хитро мружачись. – У вас достобіса красивесеньке ім’ячко. Я вже вам про це натякав, правда ж? Я смакую кожну буквочку, промовляючи його. Оу! Мальвуся! Не знаю, чим воно не вгодило вашому дідусеві? Жінка завжди має гарно пахнути, і то ліпше квіточками, ніж кухенькою.
Вона стенула плечима. Чомусь не дуже їй хотілося ділитися сокровенним з темними, хай навіть такими привітними, як Припекало. І до манери чоловіка сюсюкати з нею вже звикла.
– Пані Навія до вас уже заходила, щоб подякувати за научку? – Чоловік хитро підморгнув, ледве стримуючи сміх.
Мальва враз почервоніла, схиливши низько голову над своєю тарілкою, щоб інші не помітили, що зашарілася. Нічого не відповідала. Значить, про Навію уже всі знають.
Припекало продовжував:
– Не журися, дівчинонько, все обійдеться. Зрештою, якщо сієш вітер, то обов’язково вродить буря. Навія мала б про це добре знати. Ну, трошки розвела ти безлад в її помешканні, подумаєш! Жабки там, павучки різні, гади порозлазилися, влаштували полювання одне за одним. От бідачка Навія тепер лад тому дає, навіть часу не має поскаржитися чи помститися. Однак, думаю, мстити вона не стане. «Від тієї навіженої краще подалі триматися». То її слова, серденько. Бачиш, заходив я до неї вчора. Майже жива. Такий ідеальний порядочок тепер у неї! О! А хочеш історійку повчальненьку про ідеальний порядочок почути?
Мальва посміхнулася та згідливо кивнула головою:
– Жила собі звичайна родинонька. Батенько, матусечка та маленька розумна дівчинка. Скажімо, Лідочка. Дівчина, як усі справжні панночки, принаймні більшість, любила красивенький одяг. Особливо суконочки. В одній крамничці якось вона побачила напрочуд вишукане та прехороше платтячко. Приміряла його. Воно так пасувало їй! Дівчинка тільки зітхнула: суконочка була надто дорога, а родинонька не розкошувала. Це випадково побачив батенько Лідочки. Він дуже любив свою єдину донечку. І вже вдома запропонував своїй дванадцятирічній красунечці купити те красиве платтячко, про яке вона мріє, якщо дівчинка викосить всю травичку на газоні перед хаткою. Виховна мета, серденько, виховна мета. Лідочка, звісно, відразу ж погодилася. І замість того, щоб гратися з подруженьками, цілісіньку суботу косила травичку, навіть не обідала. Коли ж увечері батенько приймав роботоньку, то здивовано побачив, що не вся травичка викошена. Ой-ой! Невеличкий клаптичок, майже під хаткою, зовсім не зачеплений. Батенько був трохи здивований. І повідомив донечці, що в такому разі він не може виконати своєї обіцяночки, бо вона не виконала завданнячка. Лідочка навіть не сперечалася з батеньком, тільки попросила не зачіпати той клаптик, зарослий травою, не докошувати його. Батенько здивовано погодився. Бо очікував від доньки іншої реакції: сліз та благань. Так, його дівчинка мала втомлений вигляд, але чомусь і щасливий водночас. Батенько вирішив з’ясувати, у чому справа. Підійшов до нескошеної діляночки і враз побачив, що там собі звила гніздечко маленька пташечка. Втішений батенько від радості ледве не плакав. А знаєш чому, Мальвочко?
– Знаю, – відповіла відразу Мальва.
Припекало, посміхаючись, додав:
– І все ж я скажу. Де є любов, дівчинко, там часто панує безлад. А порядок ідеальний зазвичай перетворює світ на цвинтар. – І наголосив: – Я сказав безлад, але не хаос.
Припекало хитро підморгнув Мальві, бачачи, як решта присутніх за столом із мовчазним осудом слухали свого приятеля. Мальва ледве не пирснула, почувши від Припекала висновок щодо морального боку історії. Цікаво, що б сказав на почуте Мор, в якого мусив бути в усьому ідеальний порядок і який не дуже поважав ту ж таки любов, вважаючи ненависть, горе та сльози набагато сильнішими та могутнішими почуваннями.
– Може, ви знаєте, де зараз мій батько Стрибог та Повелитель Мор? – замість того щоб якось відреагувати на повчальну промову Припекала, несподівано запитала Мальва.
– Справи, дівчинко моя, невідкладні справи, – питання не дуже сподобалося чоловіку, він навіть гірко скривився, та швидко опанував себе і вже продовжував говорити спеціально надто голосно, щоб уже точно всі, хто за столом, чули: – Коли повернуться, невідомо. Боротьба поза нашим Оселищем триває завжди. Звикай. І не радив би дуже розслаблятися, серденько. Повернутися вони можуть у будь-яку хвилину. До того ж у Повелителя Мора довкола очі, вушка та носики.
– Угу, – буркнула Мальва, – а ще зубки, кігтики, колінця…
Жарту ніхто за столом не зрозумів, бо всі – хто збентежено, хто розгублено – витріщилися на неї.
Після сніданку, вже у дверях прощаючись із Припеклом, сказала:
– Ну, той, дякую за товариство. А ти непоганий чувак, тобто чоловік. – Відразу виправилася, не хотілося, щоб її сніданок зараз почав з неї повертатися. Тому додала поспіхом: – Пішла я на заняття до Вогневиці.
– Йди-йди, дівчинко-квіточко, тільки пані Вогневицю не рухай. То тобі не роззява Навія. Ця не жартуватиме. З закляттячками та замовляннячками вона на «ти». Єдина порадочка від мене – Книгу Чорнобогову уважно читай, бо Вогневиця матолків тупих не любить. Дуже легко перетворює на статуйку чи камінну глибочку, і потім боляче повертати собі людську подобочку. Тому краще не пробувати. Думаю, що один раз за непослух не каратиме, але наступного разочку будь готовенька.
І вона відтепер була готова. Старалася запам’ятовувати все, чому її навчали. Вогневиця ж ані її, ані близьких не ображала. Висока, худа, пласка жінка. Мала яскраво-руде волосся і такого ж кольору очі, які пропікали тебе наскрізь. Мальва ледве стримувала той погляд, намагаючись без потреби на жінку не дивитися.
Закляття для тих, хто зрадив, відступив, перейшов на інший бік. Уміння знімати закляття. Замовляння води на вічну муку, душі на вічні страждання, вміння переконати смертного в можливості зради. Замовляння на гроші, на статки, на смерть наглу та несподівану… Від того потоку знань голова аж тріщала. Додому приповзала втомлена – ні жива, ні мертва. Вистачало сили тільки на те, щоб помитися, прочитати дві-три сторінки Чорнобогової Книги, тобто Тестаменту (майже монументу, тьху) та звалитися спати. Уже добре розумілася на знаках, які просто шалено любили всі безсмертні без винятку, старанно ними все прикрашаючи: двері, вікна, підлогу, стелю, одяг, зброю, обереги. Розшифрувала і знаки на вишивці на своїх суконках. Гарні то були знаки, на диво, добрі. Тому одяг тепер вбирала з радістю, вірячи підсвідомо, що він також допомагає. Щовечора чемно бажала проклятому солодких снів. І той через силу, дар мовлення давався йому доволі важко, завжди приязно відповідав: «І вас, пані Мальво, хай береже батько наш!»
Уроки Мора та Стрибога, які вперто не поверталися, вів Худіч. Звісно, святе місце порожнім не буває. Чоловік уже одним своїм зовнішнім виглядом наводив на Мальву трепетний жах. Високий, мов жердина, довготелесий. Здавалася піщинкою поруч із ним. Очі-провалля, чорні-пречорні, без білків. Його смоляне волосся жило власним життям, бо навіть коли чоловік перебував у повному спокої, воно хаотично ворушилося, змінюючи відтінок, зачіску. Навіть один раз їй здалося, що волосинки між собою перешіптуються.
Розповідав Худіч не набагато ліпше, аніж виглядав: про устрій світів і про те, чому всі світи мають бути конче темними. Ті балачки та умовно-показові картинки, які вича-кловував перед нею, дуже нервували та осмикували Мальву. Жодного позитиву – суцільний бруд, моторошність та хаос. Після таких лекцій хотілося заховатися кудись якнайдалі, де немає ні темних, ні світлих, взагалі нікого немає. Можна навіть у Сахару.
Мальва вже знала: в кожному світі час біжить по-особливому. Це їй повідав Припекало. Тож коли вона вважала, що з Вогневицею провела тільки день, насправді минав місяць, а у випадку з Худічем було три тижні.
Заняття давалися важко. Суцільна темрява, що витікала зі слів та вчинків її Учителів, виглядала огидною. Інколи їй ввижалося, що темрява починає затоплювати і її, впиватися в шкіру та в очі. Приходила додому, бігла у ванну та сиділа там під потоком води годину-дві, змиваючи з себе темряву, і не могла змити. Тоді думала про Остапа, згадувала світ Вередів, Яроворот, бабусю Горпину, тата з мамою, Птаху… Плакала, і від цього світлішало всередині. Попускало. Не знала, чи ще довго протримається. Бо з кожним уроком темрява відвойовувала в її душі дедалі більше простору. Невже настане мить, коли світло всередині назавжди згасне? Не вірила в це, проте така можливість існувала.